Розділ 15. Ліна

Ліна відчувала, як тонкі нитки, які тримали її на місці, натягувалися з кожним днем усе більше, і щоразу ця напруга ставала нестерпнішою. Її зустрічі з Ентоні все частіше виливалися в обмін поглядами, в яких горіла якась тінь невисловленої пристрасті та одержимості. Їй ставало важко дихати від цієї його потреби поглинути її цілком, затиснути в його владній темряві. Тому вона вирішила знову повернутися до свого покликання — до своєї творчості. Це було те єдине, що давало їй відчуття свободи і сили, незалежне від будь-кого.

Прокинувшись раніше, ніж зазвичай, Ліна відразу вирушила до своєї студії, де почала готуватися до роботи. Кольори, полотна, інструменти — усе це було її зброєю, її захистом від нав'язливої присутності Ентоні. Її пальці впевнено торкалися полотна, ніби намацували невидимий шлях крізь її власні думки, кожен штрих оживав під її руками, і вона, здавалося, навіть забувала, де знаходиться.

У моменти, коли вона повністю зникала у творчому процесі, думки про Ентоні відступали, але вони ніколи не покидали її остаточно. Він був, ніби тінь, що завжди присутня поруч. Вона пригадувала, як його погляд спопеляв її, ніби намагаючись зруйнувати всі її бар'єри, зламати її опір. Вона відчувала, як його одержимість поволі прокрадається в її душу, і, хоч це лякало її, вона не могла повністю від цього втекти. Її розбурхані думки змішувалися зі спогадами про їхні поцілунки, про його холодний, майже байдужий голос, що звучав поруч, а потім перетворювався на шепіт, сповнений пристрасті.

Раптовий дзвінок телефону вирвав її з роздумів. Ліна підняла слухавку, трохи здивована, що хтось взагалі наважився потривожити її у цей час. На екрані засвітилося ім’я Максима, її агента.

— Ліно, маю для тебе приголомшливі новини, — його голос звучав, як завжди, збуджено. — У мене є пропозиція, яка тебе дуже зацікавить. Один клієнт замовив три картини, але у тебе є повна свобода для творчості. Сума, яку він пропонує… — Максим затнувся на мить, ніби не вірячи у власні слова, — перевищує всі очікування.

Ліна на секунду застигла. Її серце завмерло, а потім почало швидше битись. Ця пропозиція відкривала нові можливості, вона дарувала їй відчуття, якого їй так бракувало останнім часом, — контроль над власною творчістю. Це замовлення могло стати для неї новим початком, можливістю знову відчути себе незалежною і вільною від Ентоні.

— Я згодна, — сказала вона, і відчула, як у ній піднімається дивне, бурхливе натхнення.

Щойно вона повернулася до роботи, у студії з’явився Ентоні. Його постать виділялася на фоні м'якого світла, яке заповнювало кімнату, але в його очах було щось темне і пронизливе, що відразу змусило її напружитися. Він дивився на неї з тою ж владною одержимістю, з якою вона зустрічалася кожного разу, коли бачила його.

— Ліно, — його голос звучав низько і насичено, — бачу, ти знову повністю поринула в роботу. Я радий бачити тебе тут.

Вона відчула, як його присутність пригнічує її, як уся студія раптом наповнюється його запахом — тим самим, який завжди змушував її серце калатати. Вона підняла погляд і подивилася на нього з викликом.

— Так, у мене нове замовлення, — навмисно сказала вона, спостерігаючи, як його погляд на мить стає ще гострішим. — Три картини на замовлення. Клієнт дав мені повну свободу дій і запропонував більше, ніж я коли-небудь очікувала.

Ентоні на мить затримав погляд на її очах, і вона побачила, як щось темне мигнуло в його погляді. Він злегка нахилився до неї, і його голос, коли він заговорив, став холоднішим.

— І що, Ліно? Ти вирішила прийняти цю пропозицію? — Він дивився на неї так, ніби намагався розгадати кожен її намір. — Ти ж знаєш, що у нас теж є плани. Ми говорили про виставку твоїх картин — робіт, які ми створимо разом.

Ліна відчула, як його слова, сповнені володіння, наче змія, охоплюють її. Вона намагалася не відступати під його тиском, але ця напруга тривожила її. Її вабила ця його владність, але водночас лякала, бо з кожним разом він здавався їй усе більш небезпечним.

— Ентоні, моє мистецтво — це не тільки виставка для тебе. Це моє життя, і я маю право самостійно вирішувати, що створювати, — відповіла вона, і її голос тремтів від внутрішнього опору.

Він зробив крок ближче, і вона побачила, як його губи ледь помітно вигнулися у легку, але жорстку посмішку. Його очі стали темнішими, і в них блищав відблиск ревнощів, що ледь стримувалися.

— О, ти впевнена? — його голос прозвучав так, ніби він випробовував її терпіння. — Ти думаєш, що цей клієнт дійсно розуміє тебе і твою душу, Ліно? Можливо, він просто хоче володіти частиною тебе, як це намагаюся зробити я.

Вона відчула, як його слова прокладають в ній шлях до нової хвилі обурення і водночас збудження. Його погляд проймав її до кісток, викликаючи в ній нестримний вогонь, якого вона боялася і прагнула одночасно.

— Ентоні, я ціную свою свободу і не дозволю нікому диктувати, що я маю робити. Моя творчість — це моя власність, і я не збираюся віддавати її комусь, навіть тобі.

Він мовчав, але його погляд палав спопеляючим вогнем. Вона бачила, як його руки стискаються, і розуміла, що цей вибух ревнощів у ньому не так легко погасити. Та зрештою він зробив крок назад, ніби дозволяючи їй тимчасову свободу.

— Гаразд, — прошепотів він, його голос звучав тихо, але в ньому відчувався натяк на щось більше. — Але пам'ятай, Ліно: я чекаю на той день, коли ти зрозумієш, що ніхто не зрозуміє тебе краще, ніж я.

Ліна не знала, як тримати його на відстані, коли кожна його дія, кожен погляд тільки сильніше затягували її в його світ. Вона бачила, що Ентоні прагне не лише її присутності, але й усіх її недоліків, сумнівів, тривог, кожного темного куточка її душі. І це лякало її.

Цей чоловік не був таким, як ті, кого вона знала раніше. Вона звикла до того, що люди бачать лише поверхню, прагнуть легкого і зрозумілого. Але він... Він хотів її всю — повноцінну, незвичну, іноді суперечливу і лякаючу. Він бачив у ній те, що вона приховувала навіть від самої себе. І саме це бажання тривожило її до глибини душі.