Розділ 16. Ліна

Ліна сиділа перед великим полотном, яке було пустим і чистим, мов білий листок паперу, що чекав на свої перші мазки. Вона вже завершила один твір — абстрактну картину для важливого замовника. Ця картина, ще волога, стояла на столі біля вікна. Її кольори змішувалися й перетікали один в інший, створюючи відчуття руху, немов сам вітер замішав фарби на полотні. У цій картині не було чітких ліній чи форм, лише кольори, що розповідали історію, яку кожен міг інтерпретувати по-своєму. 

У деяких місцях полотно оживало хаотичними штрихами світліших тонів — ледь помітними блідими мазками білого. Це нагадувало про проблиски світла, що час від часу проривалися крізь темряву, але одразу ж тонули в глибокому мороці. Темрява була на полотні густими тінями, що переливалися та спалахували відтінками червоного, наче відлуння її внутрішньої боротьби. Ліна використовувала цей прийом, аби підкреслити тендітність надії, яка завжди зазнає поразки перед її внутрішньою темрявою. 

Ця картина не була просто мистецтвом, вона стала її відображенням, де кожен колір, кожна лінія кричали її мовчазними питаннями і страхами.

Тепер вона мала створити ще одну роботу, але, дивлячись на чисте полотно, відчувала легкий трепет. В її голові вирувала ідея, що оберталася довкола кольорів і форми, яка ледь вловлювалася в уяві, але обіцяла стати чимось захопливим. Її рука потягнулася до пензля, і перший мазок ліг на полотно — широка, насичена лінія яскраво-синього, яка розрізала білу поверхню, наче хвиля в морі.

Ліна занурювалася в роботу, відчуваючи, як у кожному русі її руки передавалася енергія. Її пензель знову торкався палітри, занурювався в зелений, потім жовтий, створюючи насичені плями, що перепліталися і створювали нові відтінки. На полотні виростали абстрактні форми, які нагадували хмари на небі чи розбурхане море, але водночас ніби залишали простір для фантазії.

Її рухи ставали швидшими, ритмічнішими, наче вона втягувалася в цей танець фарб і ліній. Інколи Ліна зупинялася, дивлячись на те, що вже створила, обдумувала наступний крок, а потім знову поринала в процес, як музикант, що грає імпровізацію. У кожному мазку відчувалася її емоція, її власне бачення світу, яке неможливо було передати словами.

Завершивши черговий штрих фарб, Ліна відступила на крок назад, оглядаючи роботу. Картина починала дихати своїм життям. Вона була глибокою, непередбачуваною, повною енергії, яку могли відчути лише ті, хто готовий зазирнути в саму суть абстракції.

Картина виявилася важчою у виконанні, ніж вона очікувала, адже кожен мазок став частиною її душі, відкритою і вразливою. Але саме в цю мить, коли все нарешті завершилося, її думки раптово наповнилися образом Ентоні.

Вона намагалася витіснити його з думок, зосередившись на відчутті досягнення від картини, але обличчя Ентоні, його проникливий погляд і тихий, владний голос знову й знову проникали в її свідомість. Вона згадала, як його погляд зупинявся на її картинах, як він розглядав їх так, ніби кожен мазок мав прихований сенс. Це зачаровувало і водночас лякало її.

Сама думка про те, як він міг би прочитати її, оголити її приховані частини так, як він це робить із її картинами, водночас інтригувала і лякала Ліну. Вона боялася прив'язатися, дозволити собі почати довіряти йому. Але сталося те, що сталося, і тепер його присутність уже міцно переплелася з її реальністю, як ця картина, яку вона завершила сьогодні.

Ліна відчувала, як щось в ній змінюється, але в яку сторону це приведе — вона не була впевнена. Це було і захопливо, і тривожно водночас. У тіні страхів і невідомості, які пробуджували її минулі шрами, вона відчула незвичну рішучість: що б не принесла ця зміна, вона знайде сили впоратися з цим.

***

Кілька днів потому, коли Ліна працювала над останньою картиною, її почали переслідувати неспокійні думки. Все більше часу вона проводила в маєтку, і кожен куточок цього місця, здавалося, приховував щось загадкове, щось таке, що вимагало від неї уваги. Її захоплення таємничістю Ентоні росло, і водночас з’являлося бажання розгадати цей прихований світ, який ніби обгортав усе довкола нього.

Одного вечора коли Ліна повільно повернулася до своєї кімнати після довгих годин роботи над картиною. Її тіло було виснажене, а розум переповнений образами й відчуттями, які вона вклала у кожен мазок. Вона ледве скинула взуття і впала на ліжко, вкриваючись ковдрою, щоб сховатися від усіх думок, які переслідували її останнім часом. Її повіки важчали, і вона швидко поринула в сон, який здавався надто реальним.

Їй привидівся Ентоні — він сидів навпроти її ліжка, напівроздягнутий, у слабкому світлі, що лише підкреслювало рельєфи його тіла й татуювання, які темніли на його шкірі, додаючи йому ще більшої загадковості й небезпеки. Його погляд був спрямований на неї — важкий, уважний, пронизливий. Він дивився так, наче намагався проникнути в саму її душу, читаючи її потаємні бажання.

Ліна під ковдрою поворухнулася, відчуваючи, як її тіло, відповідає на його присутність. У цьому сні вона відчувала себе розпусною, майже навмисне звабливою. Її рухи були плавними, спокусливими, ніби вона тягнулася до нього, запрошуючи його зламати остання межу.

Вона вигнулась, відкривши плечі й шию, трохи піднімаючи ковдру, ніби без слів промовляючи: "Приєднуйся". Її погляд, що зустрівся з його, був зухвалим, злегка усміхненим, готовим до гри.

Ентоні не зводив очей з неї, і його обличчя було напруженим. Його руки стиснулися на підлокітниках стільця, ніби він боровся з власними бажаннями, які ставали все сильнішими. Вона бачила, як його груди піднімалися і опускалися в ритмі збитого дихання, і розуміла, що ще трохи — і він піддасться. 

Він встав і підійшов ближче, так, що вона відчула його подих на своїй шкірі. Його голос був хрипким, низьким, і в ньому звучала зухвала пристрасть.

— Ти знаєш, що належиш мені, Ліно, — прошепотів він, його губи ледь торкалися її вуха, створюючи хвилю тремтіння по всьому її тілу. — Я хочу тебе всю — з кожним страхом, кожним відчаєм, кожною рисою твоєї душі.