Розділ 14. Ентоні

Ентоні сидів за столом у своєму кабінеті, переглядаючи документи, але думки його були далеко звідси. Відтоді, як Ліна з’явилася в цьому маєтку, усе в його житті почало змінюватися. Її присутність відчувалася всюди, ніби вона невидимо просочувалася в кожен куточок будинку, в кожну його думку. Він знав, що це більше, ніж просто захоплення її мистецтвом — це була одержимість, яка ставала небезпечною. Він спробував пригадати, коли востаннє відчував таке неконтрольоване бажання.

Його зупинили спогади. Колись він уже дозволив собі впустити когось так глибоко, що це стало фатальним. Та перша одержимість, перше глибоке почуття, з часом перетворилося на отруту, яка врешті-решт виявилася смертельною. Він втратив тоді не лише ту, яку любив, але й частину себе, яку довго намагався повернути. І ось тепер він відчував, що стоїть на порозі того ж самого шляху.

— Чи зможу я зупинитися цього разу? — питав він себе, але відповіді не було. Ліна проникла в його свідомість і підкорила її, як натхнення, як пристрасть, як найсильніший наркотик. Він бачив, як вона уникає його, але знав, що це лише підігріває її цікавість. Вона намагалася втекти від нього, але сама не розуміла, що цей магнетизм незворотній.

З кожним сніданком, де вона сиділа, майже не дивлячись на нього, з кожним випадковим перетином у коридорах, з кожним натяком на страх у її погляді, його бажання підсилювалося. Вона знала, що він спостерігає за нею, що він поруч, навіть коли вона залишалася одна. Він вивчив її аромат, спостерігав, як легкий рум’янець піднімається на її обличчі, коли вона помічає його погляд. Його тягнуло до неї, ніби до власної тіні, яку не можна втратити.

Одного разу, знаючи, що вона буде проходити поруч, він навмисне затримався біля своєї кімнати, щойно вийшовши з душу. Він відчув, як її очі зупинилися на ньому, як вона ковтнула, не відводячи погляду. Її цікавило все: його тіло, його татуювання, таємниці, які він приховував за зовнішністю. Ентоні спостерігав за її розгубленістю, за тим, як швидко вона зібрала себе, намагаючись придушити цю спонтанну цікавість.

— Якщо хочеш поглянути на татуювання, то можеш зробити це, — промовив він з легким, ледь помітним натяком на посмішку. — У мене є кілька в місцях, яких ти ще не бачила.

Ліна здригнулася, але його слова залишилися з нею. Він знав, що так просто вона їх не забуде. Її реакція була йому як виклик. Він бачив, як її серце б’ється швидше, як вона бореться з собою, ніби не знаючи, що робити. Його голос, його запах, його погляд — усе це було створене, щоб повільно, крок за кроком, підкорювати її. І хоча він бачив, що вона ще не готова піддатися, його це не лякало. Навпаки, це лише розпалювало його бажання.

Одного вечора він помітив, що Ліна вивчає будинок, прогулянка привела її до однієї кімнати, куди він ніколи не запрошував гостей. Вона обережно відчинила двері і увійшла. Ентоні спостерігав за нею з відстані, напружено прислухаючись. Кімната зберігала спогади, які він тримав при собі, у темних закутках своєї душі, і Ліна тепер теж ступала на цю територію.

На столику вона побачила фотографію, давню, потемнілу, заховану від очей. На знімку був він, молодший, усміхнений, поруч із жінкою з темним волоссям і загадковим виразом обличчя. Ліна дивилася на фото, а Ентоні відчував, як у його грудях наростає неспокій. Спогади враз наповнили його розум — кохання, яке одного разу стало пасткою, з якої вже ніхто не вибрався живим.

Він зробив крок до кімнати, даючи їй помітити свою присутність. Ліна швидко поставила фото на місце і повернулася до нього. Її погляд був розгубленим, у ньому мерехтіли сотні запитань, але жодне з них вона не наважувалася вимовити.

— Не всі таємниці варто відкривати, — промовив він, підійшовши ближче. Його голос звучав тихо, але владно, ніби попередження.

Ліна дивилася на нього, намагаючись розгадати, що ховається за його поглядом, але він не дозволив їй побачити більше, ніж вона вже знала. Її мовчазне питання про жінку з фотографії залишилося без відповіді. Він не збирався розкривати їй цю частину себе, принаймні зараз. Але він бачив у її очах ревнощі — легкий, невловимий спалах ревнощів, який ніби обпік її зсередини.

Він зупинився так близько, що міг відчути її подих.

— Колись я зробив помилку, — прошепотів він. — І тепер боюся зробити її знову.

Він побачив, як вона здригнулася від його слів, як щось у її погляді змінилося, стало настороженим. Але водночас він знав, що його власна одержимість не відпустить її так просто. Він усвідомлював, що їхнє сплетіння було неминучим, навіть якщо це означало знову зануритися в темряву.

Ентоні спостерігав, як вона напружено вдивлялася в його обличчя, ніби намагаючись прочитати таємниці, які він приховував. Його спокійна, майже холодна зовнішність обманювала, але її очі проникали глибше, викликаючи в ньому дивне бажання розкритися, навіть якщо це було небезпечно. Така близькість до Ліни одночасно лякала й вабила його. Він відчував, як тягар минулих помилок нависав над ним, але в її присутності цей тягар набирав нових обрисів — він ставав ще більш важким, наповненим новим страхом і дивним передчуттям.

Ліна, стоячи перед ним у цій кімнаті, здавалася тендітною, але водночас вона мала в собі ту непохитність, що завжди здавалася йому чимось особливим. Її очі, зелені й глибокі, випромінювали змішану цікавість і відвагу. Вона не боялася ставити незручні питання, навіть якщо вони могли пробудити щось похмуре.

Коли вона пішла, Ентоні на мить затримався в напівтемряві коридору, намагаючись загасити хвилю тривоги, що непокоїла його після розмови з Ліною. Її запитання, невимушені й водночас гострі, розривали його на частини. Він бачив, як її очі проникали в його темряву, шукаючи щось, що він роками намагався приховати. Коли вона стояла біля тих заборонених дверей, кожне слово її мовчазного обвинувачення било його ще сильніше. Зрештою, він знав, що повинен убезпечити свою таємницю, що вона не повинна зайти глибше.

Зібравшись із думками, Ентоні вирушив до прислуги, свідомо вибравши найбільш віддану – ту, що завжди виконувала його накази без зайвих питань. Місіс Карсон вже чекала його в просторому холі, освітленому тьмяним світлом. Вона була наче тінь у цьому маєтку, яка завжди залишалася непомітною, невидимою для всіх, окрім нього.