Розділ 13. Ліна

Протягом останніх двох днів Ліна намагалася уникати Ентоні, приховуючи своє збентеження та внутрішню боротьбу. Її дії ставали все більш обачними — за сніданком вона уникала його погляду, обмежуючись сухими, ввічливими відповідями. Коли він заходив у студію, вона занурювалася в роботу, ніби кожен мазок міг заховати її від його пильного, владного погляду. Коридорами маєтку вона проходила з напруженням, знаючи, що будь-якої миті може зустріти його, відчуваючи, як від його присутності повітря стискається.

Але уникати його не завжди вдавалося. Одного разу Ліна йшла довгим коридором від своєї кімнати до студії, готуючись зануритися в роботу над новими картинами. Останні дні були наповнені тінями їхніх невисловлених почуттів і напруги, що висіла в повітрі. Вона вже майже досягла сходів, коли раптом з дверей праворуч вийшов він — з волоссям, що було вологим із крапельками води на кінчиках, у розстебнутій сорочці, яка ледь прикривала тіло, усіяне татуюваннями. Його погляд був спокійний, але в ньому горів вогонь, що обпікав Ліну, як тільки вона зустрілася з ним очима.

Її погляд невільно ковзнув уздовж його оголеного торсу, захоплено вивчаючи кожен малюнок, кожен вигин чорних ліній, що змушували її уявляти щось невідоме, небезпечне, і водночас незбагненно привабливе. Вона не знала, скільки татуювань було на його тілі, але їй раптом захотілося провести пальцями по кожному з них, відчути кожну лінію, кожну тінь. Її серце шалено калатало, і ця думка змусила її затримати подих.

Але вона швидко схаменулась, примусивши себе відвести погляд і спробувати зберегти холоднокровність. Проте її обличчя видало її: легкий рум’янець зрадницьки залив щоки, і вона відчула, як її контроль починає слабшати.

Ентоні, спостерігаючи за її реакцією, лише посміхнувся, ледь нахиливши голову. Його голос, низький і трохи хриплуватий після душу, обгортав її, як павутина, яку важко було уникнути.

— Якщо хочеш поглянути на татуювання, то можеш зробити це, — промовив він з легким, ледь помітним натяком на посмішку. — У мене є кілька в місцях, яких ти ще не бачила.

Він зробив коротку паузу, його погляд вогнем ковзнув по її обличчю, зупиняючись на її очах.

— Ти знаєш, де мене знайти, якщо твоя цікавість... — він усміхнувся, змушуючи її відчути тепло його близькості, — настільки сильна, що ти готова прийти й подивитися… якщо, звісно, моя маленька муза настільки смілива.

Його слова, вимовлені майже шепотом, повисли в повітрі, створюючи відчуття небезпечної гри, у яку вона була невільно втягнута. Він насолоджувався її збентеженням, тією хвилинною слабкістю, яку вона проявила, і з нетерпінням чекав її реакції.

Ліна ледь здригнулася, відчуваючи, як його слова торкаються її думок і впливають на неї сильніше, ніж вона готова була собі зізнати. Вона знала, що повинна піти, віддалитися від цієї неприступної сили, яку випромінював Ентоні, але водночас не могла стримати бажання залишитися. Відчуття було майже нестерпним, проте вона знайшла в собі сили зробити крок назад, ледь стримуючи розгубленість, яка стала очевидною для нього.

— Я, мабуть, обійдуся… — ледь промовила вона, намагаючись зберегти залишки самовладання, хоча її голос був не зовсім впевнений.

Ентоні лише усміхнувся, вловивши її слабкість, і злегка нахилив голову.
— Як хочеш, але я готовий чекати, — сказав він із легким викликом. — Поки ти сама не вирішиш прийти до мене, моя солодка музо.

Він пройшов повз, залишивши після себе відчуття нестримної напруги та присмак тієї інтригуючої небезпеки, яка завжди огортала його присутність.

Кожна випадкова зустріч викликала в ній внутрішнє напруження, спонукаючи до втечі. Вона уникала його голосу, навіть тієї майже нестерпної м'якості, з якою він промовляв її ім'я. І попри все, її серце зрадницьки прискорювалося, ніби від передчуття його близькості, його наполегливого, невидимого погляду.

Після такої зустрічі з Ентоні Ліна ледь дійшла до студії. Вона схопила пензель, ніби це могло врятувати її від його нав’язливого образу, який проникав у свідомість, як отрута. Хотілося розірвати цей зв’язок між ними, виплеснути свої почуття на полотно, заховатися в тиші фарб. Але фарби здавалися мертвими в її руках — нічого не виходило.

Відчуваючи себе в пастці, Ліна вирішила прогулятися маєтком, прагнучи знайти в ньому віддушину, яка відволікла б її від думок про Ентоні. Пройшовши довгим темним коридором, вона опинилася перед дверима, які раніше не помічала. Її рука потяглася до дверної ручки, і вона, глибоко вдихнувши, обережно зайшла всередину.

Кімната зустріла її глухою тишею. Меблі в стилі ретро, важкі штори, які ледве пропускали світло, і масивний камін — усе це створювало атмосферу, ніби час тут зупинився. На одному зі столиків вона побачила старовинну фотографію в срібній рамці. Вона взяла її в руки, уважно вдивляючись у зображення.

На фото був Ентоні, трохи молодший і навіть відкритіший, ніж тепер. Його очі світилися життєвою енергією, на обличчі була легка, майже безтурботна усмішка. Поруч із ним стояла жінка з темним волоссям, вираз її обличчя був ніжним, але з відтінком печалі, що змушувало зупинитися й вдивлятися в неї ще довше. Хто вона? Яке місце займала в його житті?

Ліна відчула хвилю ревнощів, якій не могла знайти пояснення. Її думки наповнилися питаннями, і з кожною секундою вона все більше відчувала потребу дізнатися правду. Щось у цьому знімку змушувало її серце тремтіти, викликаючи внутрішню боротьбу між бажанням залишити минуле Ентоні недоторканим і прагненням розкрити всі його таємниці.

Вона не знала, як довго стояла там, огорнута власними думками. Чим більше вона розглядала знімок, тим сильніше зростало її бажання дізнатися правду. Але що вона могла сказати Ентоні? Як могла спитати його про те, що вже стало історією, прихованою за стінами цього похмурого маєтку? Її власна боротьба між бажанням розгадати та недоречністю цього питання стримувала її, і Ліна відчула, як заплутується в сумнівах.

Раптом тиша порушилася тихим звуком кроків за її спиною. Вона обернулася й побачила Ентоні, що стояв у дверях. Його погляд був непроникним, а в кутиках губ промайнула ледь помітна усмішка, яка тільки додавала йому загадковості.