Розділ 12. Ліна

Ліна поспішала коридорами маєтку, намагаючись втекти від власних думок, але кожен крок тільки підсилював напругу. Її серце ще не вгамувалося після їхнього поцілунку — гарячого, насиченого, наче приховане полум’я, яке прокинулося після довгого сну. Його дотик, владний і наполегливий, відчувався на її шкірі, мов обпікаюче тавро. Здавалося, що кожен куточок маєтку, кожен крок, який вона робила, нагадував їй про Ентоні.

Вона зупинилася в бібліотеці, обперлася на холодну полицю і спробувала відновити дихання. Слова Ентоні знову і знову лунали в її голові, мов тихий шепіт, який не давав їй спокою. "Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу, щоб ти належала мені." Цей шепіт просочувався в її розум, проникав у кожну думку, наче отрута, яка заповнює порожнечу і спалює всі перепони.

— Як він може думати, що я належатиму йому? — промовила вона тихо, майже з відчаєм у голосі, дивлячись на темні полиці бібліотеки, які відбивали світло, наче чорні дзеркала. Його владність була для неї чимось новим, чужим, від чого вона завжди намагалася втекти.

Спогади з минулого нахлинули, викликаючи гірке почуття у грудях. Її колишній… вона відчула, як всередині знову піднімається біль, який вона так старанно ховала всі ці роки. Він був її першим коханням — невинним, беззахисним, і вона тоді щиро вірила в це. Вона віддавала йому все, відкривала себе, свою душу, мріяла про майбутнє разом, але одного дня дізналася правду. В університеті плітки розповзлися з принизливою швидкістю. Вона застала його з популярною дівчиною — самовпевненою, легкою, тією, що безсоромно розповідала іншим про їхні ночі, наче це був привід для гордості.

Вона пам'ятає кожне слово, яке тоді пройшло крізь неї, залишаючи глибокі шрами. "Ти думаєш, що була для нього особливою?" — знущально запитала та дівчина, коли Ліна випадково натрапила на неї в коридорі університету. "Він не зможе бути лише з однією. Він потребує уваги, нових завоювань."

Відтоді кожне слово тієї дівчини глибоко врізалося в її свідомість, як холодне лезо, що не залишає шансів на загоєння. Ліна закрилася від усіх, збудувала стіни довкола свого серця, захищаючи себе від тих, хто міг би зруйнувати її знову. Вона більше не вірила словам, що сипалися, як мед, з вуст чоловіків, бо знала: будь-яка обіцянка вірності та любові була крихкою і оманливою.

Вона бачила їх усіх однаково: рано чи пізно кожен із них зголодніє за новизною, залишить її серед уламків минулих спогадів, розчавить її віру у справжнє. Її серце, обпалене і розбите, стало прихистком для болю, що тепер захищало її від спокуси знову повірити. Вона звикла до цієї порожнечі, відмовляючись від того, що колись називала надією, розуміючи, що краще залишитися в цій темряві, ніж знову ризикувати.

Але з Ентоні все стало складніше. Ліна не знала, як думати і у що вірити. Його бажання володіти нею повністю — із усіма її страхами, мріями, темрявою та світлом, із її минулим і творчістю, — лякало її більше, ніж вона хотіла собі зізнатися. Здавалося, його приваблювало те, від чого інші тікали.

Вона боялася прив’язатися до нього, боялася, що ця пристрасть може поглинути її, залишивши без сил і без шляхів до втечі. Але щось в ній вже віддалося йому — частинка її душі, яку вона намагалася сховати за кожним застереженням, кожним поглядом, який відводила вбік. Їй здавалося, що їхні спільні страждання переплелися в міцний вузол, який утримував їх разом — без жодного шансу на порятунок, і водночас без можливості просто піти.

Вона відчула, як її серце б'ється з подвійною силою, згадуючи той момент близькості, коли слова Ентоні огортали її, мов темний туман, що притягує і лякає одночасно. "Я хочу, щоб ти бачила в мені того, хто здатен дати тобі більше, ніж ти коли-небудь уявляла." Це не були просто слова. Вона відчувала, що його бажання — це майже фізична сила, яка тягне її в прірву, поглинає її.

— Але чи зможе він дати мені свободу? — знову пробурмотіла вона, ніби розмовляючи з самою собою. Вона прагнула творити, жити своїм мистецтвом, відчувати кожен мазок фарби, але Ентоні… Його присутність накривала її, як глибока тінь, що постійно тримала її в своєму полоні, не дозволяючи відчути себе по-справжньому вільною. Та піти від нього здавалося так само неможливим, як і залишитися.

Ліна торкнулася своєї руки, ніби відчуваючи на собі його дотик, що був і ніжним, і владним водночас. Це бажання, це напруження, здавалося, з'їдало її зсередини. Вона не хотіла ставати частиною його одержимості, але розуміла, що ця боротьба ще далеко не завершена.

— Ні, — промовила вона до себе, намагаючись стримати зростаючий вогонь всередині. — Я не дам йому повністю зламати мене. Я знайду спосіб зберегти свою свободу. 

Але глибоко в душі вона розуміла, що цей чоловік не був схожий на інших. І чим більше вона намагалася з ним боротися, тим сильніше він притягував її до себе, мов магніт, і вона не знала, чи зможе уникнути цього.

***

Ліна ввійшла до своєї кімнати, закривши за собою двері й на мить затрималася, прислухаючись до тиші, що обволікала її, немов тепла ковдра. Її серце все ще шалено билося, а кожен спогад про палкий поцілунок розливався всередині трепетом, який вона не могла вгамувати. Все тіло ніби жило цим моментом, наповнюючи її одночасно пристрастю й тривогою. Їй потрібно було відійти, зупинитися й дати собі можливість осмислити цей дивний потяг, який затягував її у свою власну темряву.

Ліна вирішила відсторонитися від хаосу думок, які заполонили її, та прийняти гарячу ванну. Вона повільно напускала воду, спостерігаючи, як пара піднімається вгору, огортаючи всю кімнату. Тим часом вода повільно заповнювала ванну, і Ліна відчула, як напруга відступає, поступаючись місцем теплій, заспокійливій легкості. Вона відкинула одяг, ніби знімаючи з себе все, що обтяжувало її останні дні, і ступила у воду, відчуваючи, як гарячі хвилі обіймають її тіло, змиваючи сумніви та тривоги.

У цій ванні, в мерехтінні свічок, вона могла дозволити собі просто бути, без страхів і переживань. Але навіть тут думка про Ентоні не залишала її. Його образ ніби просочився в кожну краплину цієї води, у кожен подих, як відлуння його присутності, що постійно нагадував їй про силу його бажання.