Розділ 11. Ентоні

Коли Ентоні увійшов до студії, його погляд миттєво зупинився на картині. Вона завершила її. Те, що він побачив, було водночас приголомшливим і тривожним. Кожен мазок, кожен колір, що переплітався між чорним і криваво-червоним, був відображенням її найглибших страхів. Це зображення ніби пульсувало її темрявою, її вразливістю, яку вона навіть від себе приховувала. Він бачив у цій картині щось більше — те, що підкорювало його, притягувало з непохитною силою.

Ентоні підійшов ближче, відчуваючи, як невидимий трепет прокочується його тілом. Картина була ніби порталом, що вів до найтемніших глибин її душі. І саме ця частина її, прихована від чужих очей, робила його одержимим. Він ніколи не знав, що його може настільки поглинути чиясь присутність, як поглинула його Ліна. Вона не здогадувалася, але з кожним днем ставала для нього все більш необхідною.

Він вдихнув глибше, вдивляючись у деталі. Кольори, форми, їхні переплетення, ніби відображали ланцюг болю і пристрасті, що з кожним поглядом поглиблювали його зв’язок із нею. Це була вона — її тривога, її бажання, її невідоме. Вони були настільки близькі зараз, і в той же час вона залишалася такою недосяжною. Йому хотілося зірвати з неї маски, зруйнувати останні бар'єри між ними.

— Ця картина буде моєю, — тихо, але владно, промовив він, не сумніваючись у її відповіді.

Коли він дивився на картину, по його тілу прокотилося збудження. Таке він відчував лише раз у житті — відчуття, коли бажання перетворюється на одержимість. Щоночі він, як тінь, з'являвся в її кімнаті, спостерігаючи за її сплячим обличчям, вдихаючи її запах, торкаючись її присутності так обережно, щоб вона ніколи не здогадалася про це. Він розумів, що Ліна стала для нього чимось більшим, ніж просто художницею, яку він підтримував. Вона стала частиною його темряви.

— Ліно, — вимовив він, і його голос звучав так тихо, що майже злився з тишею студії.

Вона підняла на нього погляд, і він відчув, як у ньому закипає бажання. Її очі, такі глибокі й таємничі, відбивали ту саму прірву, яка захоплювала його ночами. Їй, мабуть, здавалося, що він бачить лише картину, але насправді він бачив значно більше. Він бачив її, справжню, без масок і захисних стін.

Він відчув потребу доторкнутися до цієї частини її душі, яку вона відкрила через своє мистецтво.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно ти мене вражаєш, — сказав він, його голос звучав глибоко і владно. Він спостерігав, як вона відреагувала, трохи зніяковіла, але на мить він помітив проблиск гордості в її очах.

Він підійшов ще ближче, ніби полював на цей момент. Вона не відвела погляду, і це його ще більше захопило.

— Що ти бачиш у цій картині? — тихо запитала вона.

Він нахилився ближче, ледве відчутно доторкаючись до краю полотна. Його пальці ковзнули по мазках чорного, які здавалися вогнем, що поглинає червоне полум’я.

— Я бачу страх, який ти так майстерно приховуєш, — промовив він, і його голос набув дивної глибини. — Бачу, що ти готова зануритись у це повністю, але боїшся втратити себе.

Він зустрів її погляд, і в його очах відбивалася не просто пристрасть. Це була одержимість, з якою він не міг впоратися. Ліна ще не знала, як близько вона підійшла до того, щоб бути повністю під його владою, але він вже бачив це. І цього разу він не мав наміру зупинятися.

Він торкнувся її руки, і це був не просто дотик — це був невидимий зв'язок, який змушував її серце битися сильніше. Його дихання було поруч, його погляд, пронизливий і важкий, мов поглинав її.

— Ти не розумієш, Ліно, як сильно я хочу, щоб ти належала мені, — сказав він низьким голосом, що звучав ледь стримано, але водночас владно.

Кожне його слово проникало в неї, наче отрута, що одночасно і лякала, і вабила. Він знав, що цей страх зробить її більш вразливою, а його — ще сильнішим. У цей момент, коли він дивився на неї, його минуле зникало, залишаючи лише єдину потребу — володіти нею, повністю і беззаперечно.

Ентоні наблизився ще більше, відчуваючи, як її серце б'ється швидше, і він знав, що це не лише страх. Її очі говорили більше, ніж вона сама могла дозволити собі визнати. Вона була так близько, і це розпалювало в ньому ще більшу пристрасть, змішану з невгамовною одержимістю.

Він дивився на неї, його пальці ковзнули вздовж її руки, торкнулися плеча, і він відчув, як її тіло відгукнулося на його дотик. Ліна здавалася йому беззахисною та водночас сильною, і ця суперечливість лише підсилювала його бажання.

— Поглянь, у що ти втягуєш мене, — прошепотів він, нахиляючись до її вуха. Його голос був низьким, тихим, але відлунював у тиші студії, мов заборонена обіцянка. — І кожного разу, коли я наближаюся до тебе, відчуваю, що вже не зможу зупинитися.

Вона подивилася на нього, і він побачив легке тремтіння в її очах, те напруження, яке здавалося майже відчутним. Вона хотіла сказати щось, але замість цього лише ковтнула, намагаючись відвести погляд.

Ентоні підняв її обличчя своїми пальцями, змусивши знову подивитися прямо в його очі.

— Не треба боятися, Ліно, — тихо промовив він, його голос був пронизливим і глибоким. — Я хочу, щоб ти бачила в мені того, хто здатен дати тобі більше, ніж ти коли-небудь уявляла.

Вона вдихнула, її погляд зустрівся з його, і він побачив у її очах той вогонь, що був одночасно бажанням і протестом. Її суперечливі почуття тільки підсилювали його одержимість.

— Ти можеш боротися з цим скільки завгодно, але зрештою... ти зрозумієш, що у тебе немає вибору, — сказав він, нахиляючись ще ближче, так, що його дихання тепер змішувалося з її.

І, перш ніж вона встигла відреагувати, він провів пальцем по її вилиці, а потім нахилився і владно торкнувся її губ своїми. Це був поцілунок, наповнений нестримним бажанням і потребою, але водночас у ньому відчувалася тінь контролю, яку він все ще тримав над собою.

Але в ту ж мить, коли її губи відповіли, коли вона здалася його дотику, він відчув, як останні бар'єри у ньому почали падати.

На мить здалося, що вона розчиняється в їхньому поцілунку. Її губи трохи тремтіли, і він відчув цей легкий імпульс, ніби вона на мить здалася йому, відчинивши двері до своєї душі.