Розділ 10. Ліна

Кілька тижнів у маєтку минули для Ліни, як один нескінченний, злитий у сутінках день. Коли вона прокинулася вранці, її зустріла напружена тиша, від якої холодок пробігав по спині. Відчуття, що щось чи хтось постійно спостерігає за нею, не залишало її з моменту приїзду сюди. І сьогодні це відчуття було особливо гострим.

Ледь вона встигла зібратися, як почула легкий, ледь відчутний стукіт у двері. На порозі стояла служниця, яка зустрічала Ліну того першого дня. Жінка була одягнена в стриману чорну форму, її обличчя залишалося беземоційним, але в очах відчувалося щось невловиме, ніби прихована тривога.

— Пані Торн, сніданок подано, — м'яко сказала вона, її голос прозвучав так тихо, ніби боялася порушити спокій маєтку.

Ліна здригнулася від цього формального звертання, яке прозвучало як нагадування про бар'єри, що її оточували в маєтку. Вона намагалася усміхнутися, додаючи трохи тепла в свою відповідь:

— Будь ласка, називайте мене просто Ліною. Мені так буде значно приємніше.

Служниця трохи підняла брови, ледь помітно здивована такою неочікуваною близькістю, але швидко відклала це здивування убік і кивнула з повагою.

— Добре… пані Ліна, — трохи вагаючись промовила вона, додаючи в інтонацію легкий відтінок тепла, ніби тільки-но розчинивши ледь помітну кригу між ними.

Це звертання прозвучало майже особисто, і Ліна відчула, як це маленьке звернення додало легкості у важку атмосферу маєтку, ніби вона отримала маленький клаптик простору, який був їй по-справжньому близький.

Ліна йшла за служницею темними коридорами, відчуваючи себе мов привид у цьому холодному лабіринті. Її кроки глухо відлунювали від стін, створюючи відчуття, ніби вона пересувається чужою територією, де кожен крок — це порушення чиєїсь невидимої влади.

Коли вони дійшли до їдальні, Ліна зупинилася, заворожена тим, як ідеально все було приготовано. На столі були ретельно розкладені страви для сніданку: свіжий хліб, сир, м'ясо, фрукти, темний міцний чай, що ледь видимими парами здіймався в повітря. Всі деталі вражали своєю строгою естетикою, ніби тут усе мало прихований, майже ритуальний сенс.

Служниця залишила Ліну на мить, даючи їй час оговтатися від цього чарівного видовища. Потім, повернувшись, промовила з тією ж тихою, але владною інтонацією:

— Чим бажаєте поснідати, пані?

Ліна на мить задумалася, відчуваючи внутрішнє занепокоєння. Вона не могла стримати бажання дізнатися більше про Ентоні, відчути зв'язок із ним навіть через такі дрібниці, як сніданок.

— Що зазвичай вибирає для сніданку господар? — запитала вона, не намагаючись приховати цікавості. Її голос пролунав трохи тремтливо, але вона твердо вирішила дізнатися хоча б щось.

Служниця поглянула на неї, і на мить її обличчя залишилося непроникним. Але потім вона відповіла:

— Пан Грейвз віддає перевагу міцному чорному чаю, майже без цукру. Зазвичай він бере шматок чорного хліба з тонким шаром вершкового масла і кілька шматочків сиру. Господар цінує стриманість і простоту.

Ліна повільно усміхнулася, уявляючи собі Ентоні, як він сидить за цим самим столом, п'є свій чай і відчужено дивиться у вікно, занурений у свої думки. Його звичка до простих речей здавалася дивною, навіть дещо лячною. Вона відчула, що в цьому є щось незвичне, можливо, навіть небезпечне.

Вона вирішила випити чай, такий самий, як у нього. Міцний, гіркуватий, зі своєю таємничою силою, яка виявлялася з кожним ковтком. Сидячи за цим столом, тримаючи чашку в руках, вона намагалася зрозуміти, як його невидима присутність так владно впливає на неї, хоча його й не було поруч. Її серце стискалося, ніби від передчуття, а заспокійлива теплота чаю змішувалася з легким трепетом.

В цю мить Ліна зрозуміла, що Ентоні ніби невидимою ниткою зв’язує її з цим місцем, змушуючи кожен рух, кожен погляд на світ навколо ставати частиною його таємниці.

Вона відчула, як поступово вплітається в павутину, що він розкинув — ніби кожен її день стає кроком до темряви, з якої вона вже не зможе вирватися.

***

Її дні в маєтку стали невловимо схожими один на одного. Кожен ранок починався зі сніданку, куди її запрошувала служниця, а потім — години в студії перед полотном. Вечорами Ентоні з’являвся у дверях, мовчки спостерігав за нею, і його присутність відчувалася навіть тоді, коли він нічого не казав. Вона відчувала, як з кожним днем цей простір починає проникати в її свідомість, занурюючи її у новий творчий процес — дивний і водночас такий, що магнетично вабить.

Ентоні більше не був тимчасовим відвідувачем її світу — тепер він став його частиною, невіддільною і майже необхідною. Він був поруч, як тінь, що зливається з її кожною думкою. Спостерігав за нею, час від часу обговорюючи її роботи або ставлячи запитання, від яких здавалося, що він торкається її найпотаємніших страхів. Його слова лунали не просто як поради, а як натяки на щось значно більше, темніше, приховане від стороннього ока.

Одного дня, коли Ліна поринула в роботу над черговою картиною, він з’явився тихо, ніби виник із повітря, і підійшов ближче, ніж зазвичай. Його присутність завмерла у напруженому мовчанні, яке було майже відчутним.

— Скажи, Ліно… чого ти боїшся найбільше, коли дивишся на свої роботи? — тихо запитав він, і його голос наче пробрався крізь її захисні стіни.

Вона здригнулася, вражена несподіваним питанням. Її страхи завжди залишалися прихованими за полотнами, за мазками і тінями, але в його присутності здавалося, що він бачить кожну її вразливість.

— Боюся, що одного дня загублю себе в тому, що створюю, — ледь чутно зізналася вона. — Що моя творчість поглине мене, і я більше не зможу знайти свою істину.

Ентоні задумливо оглянув її, і в його очах Ліна побачила щось, що змусило її серце прискорено забитися.

— Це неминуче, якщо ти прагнеш по-справжньому творити, — промовив він. — Щоб досягти цієї глибини, треба бути готовою віддати все, навіть себе. Але…

Він замовк, а потім продовжив, глибоко вдивляючись у її очі: