Розділ 9. Ліна

Перші дні в маєтку проходили для Ліни, наче в тумані. Вона намагалася звикнути до нового простору, до постійної тиші, яка нависала над її кімнатою і студією. Тут не було шуму міста, жодних випадкових звуків — лише спокій і важка атмосфера, яка з кожним днем ставала частиною її внутрішнього стану.

Вона все частіше відчувала присутність Ентоні, навіть коли його не було поруч. Здавалося, що він постійно спостерігає за нею, як хтось, хто намагається збагнути її найглибші думки і почуття. І хоча це почуття було лякаючим, воно водночас пробуджувало в ній хвилю цікавості та нове джерело натхнення.

Першого ж дня він прийшов до її студії. Ліна працювала над підготовкою полотна, коли почула, як двері тихо відчинилися. Вона обернулася і побачила його в дверному отворі. Його присутність, як завжди, була безмовною, але владною. Він підійшов ближче, не відриваючи від неї погляду.

– Як вам тут, Ліно? – спитав він, ледь усміхнувшись, але з таким тоном, наче вже знав відповідь.

Вона проковтнула слину, відчуваючи, як хвилювання огортає її, ніби туман. У його присутності повітря стало густішим, наповненим прихованою силою.

– Все… доволі незвично, – відповіла вона, намагаючись стримати хвилювання. – Тиша, спокій… Інколи мені здається, що тут час зупинився.

Ентоні підійшов ближче до полотна, яке вона тільки починала готувати. Його холодний, пронизливий погляд ковзнув її обличчям, наче він намагався збагнути всі її думки і слабкості.

– Саме цього я і хотів для вас. Тиша — найкращий друг для творчості. Вона дозволяє чути не лише себе, але й щось більше. Ви колись відчували це?

Ліна замислилася, намагаючись зрозуміти його слова. Вона завжди думала, що її натхнення походить із власних переживань, але зараз це звучало зовсім інакше, ніби він натякав на якийсь інший рівень розуміння.

– Я звикла покладатися на свої емоції, на те, що відчуваю. Але я не певна, що знаю, як слухати щось більше, – тихо промовила вона.

Ентоні усміхнувся, і його погляд став глибшим.

– Можливо, ви просто боїтеся відкритися для цього, – сказав він, ніби викликаючи її на сміливий крок. – Щоб створити справжнє мистецтво, іноді потрібно відкинути все зайве і дозволити собі зануритися у свою темряву.

Ці слова викликали в ній внутрішнє занепокоєння, але також і виклик. Їй здалося, що він намагається підштовхнути її за межі власного комфорту, змушуючи заглибитися в себе настільки, наскільки вона ще ніколи не наважувалася.

– Ви хочете, щоб я змінила свій підхід? – запитала вона, дивлячись йому в очі.

– Я не вимагаю змін. Я лише пропоную відкрити нові двері. Ваша творчість має потенціал, але щоб розкрити його, потрібно бути готовою до глибокого занурення. Що ви готові віддати за справжнє натхнення, Ліно?

Від його слів у неї мурашки побігли по шкірі. Це було запитання, яке вона не чекала почути. Ліна відчула, що він бачить її слабкості, вразливість, а його погляд наче проникав у саму її суть, виводячи назовні всі її приховані страхи та бажання.

– Не знаю… – зізналася вона тихо, злегка опустивши очі. – Мистецтво завжди було для мене способом втечі від реальності, але не більше.

– Можливо, настав час дозволити йому стати не втечею, а поверненням до справжньої себе, – прошепотів він, його голос звучав майже гіпнотично.

Вона відчула легкий холодок, що пробіг по шкірі, і раптом їй стало складно стримувати емоції. Ентоні стояв дуже близько, і його присутність наповнювала простір навколо, ніби огортаючи її невидимою силою.

— Знаєш, — нарешті промовила вона, дивлячись йому прямо в очі, — можливо, настав час нам говорити на "ти". У такій атмосфері формальність здається зайвою.

На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка, ніби він давно чекав на цю пропозицію.

— Тоді так і буде, Ліно, — відповів він, наближаючись ще ближче. — Без зайвих бар’єрів.

***

З тих пір він часто приходив до її студії. Його присутність була мовчазною, але дуже відчутною. Він стояв осторонь, спостерігаючи, як вона малює, і його погляд не залишав її. Його поради були короткими, майже загадковими, але вони поступово впливали на неї, змінюючи її підхід, підштовхуючи до того, щоб відкрити для себе нові горизонти у своїй творчості.

Одного дня, коли вона працювала над новим полотном, Ентоні підійшов до неї ближче, його погляд був зосередженим і серйозним.

– Ти боїшся себе, Ліно? – запитав він, ніби читаючи її думки.

– Що ти маєш на увазі? – вона підвела на нього очі, не розуміючи, про що він говорить.

— Більшість людей бояться того, що знайдуть у собі. Але справжній художник повинен бути готовий зустріти свою темряву… і своє власне зло, — його голос змішався з повітрям, ніби він знову став невидимим спостерігачем, який розумів її краще, ніж вона сама.

Його слова вразили її. Їй стало моторошно, але водночас вона відчувала, що це саме те, чого їй бракувало. Ця присутність, ця сила його особистості змушувала її бачити себе з іншого боку, відкривати ті частини себе, які вона приховувала навіть від самої себе.

Невимовна близькість між ними пробуджувала не лише страх, а й нове джерело натхнення. Вона відчула, як ця присутність змушує її переглянути свої межі, навіть ті, які вона встановлювала для себе роками.

— Я не знаю… — тихо відповіла вона, злегка опустивши очі. — Я боялася, що відкрити це в собі означає втратити контроль.

— Контроль… ілюзія. Усе в цьому світі — ілюзія, Ліно. — Він поклав руку на її плече, і його погляд опалював її. — Щоб знайти справжнє натхнення, потрібно звільнитися від ілюзій, навіть таких приємних, як власний контроль. Чи готова ти втратити його?

Її серце шалено калатало, ніби намагаючись вирватися з грудей. Вона не знала, що відповісти, але зрозуміла — цей чоловік не просто хоче бачити її творчість. Він хоче бачити її внутрішню сутність, усю її вразливість.

— Я… Я спробую, — прошепотіла вона.

Наступні дні минали в атмосфері невловимої напруги, що безупинно наростала. Кожен його прихід до студії змінював простір навколо, наповнюючи його незримим тяжінням. Його кроки були тихими, майже безшумними, та все ж кожен з них ніби відбивався від стін, посилюючи її тривогу. Його погляд, холодний і проникливий, ковзав по ній, змушуючи відчувати, що він читає її душу так само глибоко, як вона сама ніколи не наважувалася.