Розділ 8. Ентоні

Тиша вечора огортала маєток. Темрява застеляла сад, і лише кілька приглушених ліхтарів проливали світло на доріжки, огортаючи їх загадковими тінями. Ентоні стояв у темному кутку саду, уважно вдивляючись у вікно її студії. Він спостерігав за Ліною, яка, не підозрюючи про його присутність, рухалася кімнатою, обдумуючи нову картину. Її образ заворожував його, змушуючи жадати цієї жінки ще сильніше.

«Чому саме вона?» — думка пульсувала в його свідомості, але відповідь вже давно була очевидною. Її краса була лише частиною одержимості, яку він відчував. Ліна володіла тією природною чарівністю, яка здавалася йому невловимою, водночас крихкою і потужною.

Йому подобалося спостерігати за нею, залишаючись у тіні, ніби його погляд сам по собі мав силу підкоряти.

Його плани завжди були холодно продуманими, але з нею все здавалось іншим. Ліна була тим спалахом, який не можна було ігнорувати, і тепер він стояв тут, невидимий для неї, але неймовірно близький. Він створював для неї світ, який контролював, але його бажання сягали далі — він прагнув володіти не лише її творчістю, але й нею самою.

Згодом Ентоні повернувся до кабінету, де на нього чекав його знайомий по бізнесу, Джеффрі, який лише недавно дізнався про Ліну та його плани. Вони сиділи у стриманому напівтемному кабінеті, обговорюючи питання мистецтва та інвестицій.

– Ти дійсно хочеш її роботу в колекцію? – запитав Джеффрі з підозрілою посмішкою.

– Роботу, так, – відповів Ентоні з ледь помітною посмішкою. – Але її саму... ще більше.

Джеффрі здивовано підняв брову, але промовчав. Ентоні не збирався пояснювати. Для нього це було більше, ніж звичайне бажання. Ліна стала для нього натхненням і ціллю, водночас пасткою та нагородою.

Пізніше, вже в нічній тиші, Ентоні пройшовся коридорами, направляючись до її кімнати. Він тихо відчинив двері і, не створюючи жодного звуку, увійшов. Ліна спала, її обличчя здавалося спокійним і безтурботним. Тьмяне місячне світло, що пробивалося крізь фіранки, освітлювало її. Ентоні зробив крок ближче, ніби в полоні якоїсь невидимої сили. Він пильно дивився на неї, вивчаючи кожну рису, наче запам’ятовував назавжди. Він підійшов ближче, вдихаючи її аромат, відчуваючи, як тремтіння бажання накочується на нього. Він провів пальцем по ніжній лінії її волосся, відчуваючи, як його одержимість поглинає його цілком.

Його пальці зупинилися на ніжній лінії її шиї, і він на мить затримався, відчуваючи, як її серцебиття вібрує під його дотиком. Він схилився ближче, так, що його обличчя було ледь на кілька сантиметрів від її. Він відчув, як тепло її шкіри зливається з його диханням, і ця близькість, навіть у її сні, змушувала його прагнути володіти нею.

— Ти ще не знаєш цього, але ти належиш мені, Ліно, – прошепотів він майже нечутно. – І я не дозволю тобі втекти.

Ентоні повільно випрямився, ще раз кинувши прощальний погляд на неї, перш ніж покинути кімнату. Його думки були наповнені планами, як зробити так, щоб вона залишалася тут, під його захистом і контролем, де ніхто інший не зможе наблизитися до неї так, як він.

Він повільно повернувся до себе. Його кроки були тихими, відлунюючи в холодному, безмовному коридорі. Коли він нарешті увійшов до своєї кімнати і закрив за собою двері, його серце все ще билося від збудження.

Він стояв у напівтемряві, вдивляючись у простір, ніби шукаючи її образ навіть тут, у своєму особистому світі.

– Моя муза…, – прошепотів він, притискаючи долоні до скронь, намагаючись упорядкувати думки. – Ти навіть не уявляєш, як глибоко ти проникаєш у мою свідомість.

Він підійшов до стіни, на якій висіла картина — одна з його перших покупок. Її дотик, її присутність, її погляд — усе це збурювало в ньому давно приглушену одержимість.

– Чому ти так сильно мене притягуєш? – його голос був тихим, майже зломлений. – Ти увійшла в моє життя, змінила кожен відтінок моїх днів. Тепер я не можу просто володіти твоїм мистецтвом… Мені потрібна ти.

Ентоні провів рукою по темному, полірованому дереву стола, відчуваючи під пальцями холод. Він знав, що його бажання більше, ніж просто спостереження, більше, ніж колекціонування її картин. Він прагнув, щоб вона стала частиною його світу, заповнила ту порожнечу, яку ніхто інший не міг заповнити.

– Я ніколи не відпущу тебе, – промовив він, напівусміхаючись, але з тінню похмурості в очах. – Я зроблю все, щоб ти залишилася. Ти моя, Ліно. Тільки моя.

Його голос затих, розчинившись у безмовності кімнати. Тепер він знав: кожен крок, кожне слово і кожен жест наближали його до мети — володіти не лише її творчістю, але і нею самою.