Розділ 4. Ліна

Після тієї виставки Ліна не могла знайти спокою. Кожного разу, коли вона поверталася до своїх робіт у студії, її думки знову й знову поверталися до того незнайомця. Його образ залишився в пам’яті так чітко, ніби вона досі стояла поруч із ним у галереї, вдивляючись у його темні, пронизливі очі.

Це були не просто спогади про новий знайомий голос чи зацікавленість у її роботах. Ліна відчувала, що за його спокоєм і холодом ховається щось інше — ніби він бачив її наскрізь, розумів її емоції навіть краще, ніж вона сама. Вона відчувала від цього страх, але водночас їй здавалося, що це її притягує.

Ліна сіла перед мольбертом, задумливо дивлячись на незакінчену картину. Її рука мимоволі схопила пензель, але вона не могла почати — її творчість раптово затихла, ніби щось зупинило весь потік натхнення. Зазвичай мистецтво допомагало їй відволіктися від думок, але цього разу навіть фарби не могли повернути їй спокій.

Запрошення зустрітися з ним ще раз усе ще лежало на її робочому столі. Вона вже кілька разів брала його до рук, перечитувала текст, намагаючись зрозуміти його наміри. Відповідь здавалася очевидною, але щось її стримувало.

– Залиш це, Ліно, – пробурмотіла вона сама собі, намагаючись відкинути тривожні думки.

Але навіть переконавши себе, що його пропозиція може бути небезпечною, Ліна знову поверталася до того моменту, коли він сказав їй: "У вас є цікаве бачення, і я хочу підтримати його розвиток." Слова звучали просто, майже буденно, але за ними крилася обіцянка — можливість. І ця можливість ставала для неї дедалі привабливішою.

Усвідомлення, що цей шанс може не повторитися, підштовхувало її зробити крок назустріч невідомості. Можливо, це був початок чогось нового, чогось великого, на що вона не наважувалася самотужки. Але його пропозиція передбачала не тільки підтримку, а й певну відданість, майже підпорядкування. Ліна не була готова до такого, але водночас думала, що може втратити щось важливе.

Раптом у двері студії постукали, і до приміщення зайшов її агент — Макс. Його обличчя видавалося ще серйознішим, ніж зазвичай, а погляд відчувався зосередженим.

— Ліно, треба поговорити, — сказав він, підходячи ближче й сідаючи на стілець навпроти. — Я нещодавно мав цікавий дзвінок.

— Знову хтось хоче придбати мої картини? — з цікавістю припустила Ліна, але Макс загадково усміхнувся.

— Не зовсім, — відповів він, відкидаючи її припущення. — Це був той чоловік, Ентоні. Він телефонував мені після виставки і сказав, що хоче допомогти тобі в розвитку, а не просто придбати картини.

Ліна затримала погляд на Максові, її серце закалатало швидше.

— І що він запропонував? — запитала вона, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Він хоче влаштувати для тебе персональну виставку, Ліно, — Макс вимовив це, немовби оголошуючи щось доленосне. — І більше того, він запропонував окреме приміщення для твоєї роботи.

— Це серйозно? — її голос трохи затремтів. Вона не знала, як реагувати. З одного боку, це була мрія, з іншого — щось тривожне.

— Я був трохи здивований, — продовжив Макс, помітивши її вагання. — Але Ентоні здається серйозним і впевненим у своєму намірі. Він хоче, щоб ти мала свободу для творчості, ні на що не відволікаючись. Але, Ліно, це рішення тільки твоє.

Ліна ще раз глянула на запрошення, яке тримала в руках.

— Мені страшно, Максе, — зізналася вона. — Я не знаю, хто він, і чому це все так… незвично.

— Я розумію твої сумніви, — Макс кивнув, спокійно дивлячись на неї. — Але часом життя пропонує нам шанс, який ми можемо втратити, якщо будемо надто обережними. Якщо ти довіряєш своїй інтуїції, можливо, варто спробувати.

Ліна задумливо дивилася на запрошення, відчуваючи змішані емоції. Слова Макса заспокоїли її, але залишили й відчуття інтриги. Вона знала, що цей крок може стати початком чогось невідомого й захопливого.

— Гаразд, я дам цьому шанс, — нарешті зважилася вона, піднімаючи погляд на Макса.

 — Ти зробила правильний вибір, Ліно, — відповів він із легким усміхом, підбадьорюючи її. 

Ця підтримка надавала їй впевненості, хоча серце все ще було наповнене тривогою.

Коли Макс пішов її погляд знову упав на запрошення. Вона прочитала його ще раз, намагаючись зосередитись лише на тексті, а не на тих емоціях, які викликав його власник.

– Добре, – зітхнула вона, ніби прийнявши виклик.

З важким серцем Ліна набрала номер, вказаний у запрошенні. Через декілька секунд чоловічий голос відповів, і вона відчула легке тремтіння у голосі, коли промовила своє ім’я. Голос був спокійний, але вона відчула нотки задоволення.

– Мені приємно, що ви прийняли моє запрошення, Ліно, – пролунав знайомий голос. – Сподіваюся, наша зустріч стане для вас цікавою.

Наступного дня вона вирушила до приватної галереї Ентоні, де, як він пояснив, вони мали обговорити його проект. Місце зустрічі справляло враження замкненого і відокремленого від зовнішнього світу. Головна будівля галереї стояла осторонь від жвавого центру міста, оточена високими огорожами, що створювали відчуття таємничості і недоступності.

Ліна відчувала змішане відчуття тривоги та цікавості, коли проходила через ворота. Її супроводили коридором, стіни якого були вкриті картинами, виконаними в темних тонах. У повітрі відчувалася якась важка атмосфера, ніби кожен крок вів її у пастку, з якої буде важко вибратися.

У дальньому кінці коридору на неї чекав Ентоні. Він був одягнений у чорний костюм, такий самий, як і під час першої зустрічі, але цього разу його погляд був ще більш інтенсивним, майже пронизливим. Він виглядав так, ніби вирізьблений із мармуру: різкі риси обличчя, стримана усмішка, ледь помітна тінь від короткого волосся. Його образ був бездоганно зібраний і елегантний, наче він ніколи не дозволяв собі бути неохайним або недбалим.

Його очі, холодні та глибокі, здавалися майже нереальними — темні, мов глибокий океан, в який вона могла поринути. Цей погляд був гострим і водночас ледь стриманим, ніби він уже знав усі її відповіді до того, як вона з’явилася. Щось у цих очах пробуджувало в ній водночас захоплення і легке тривожне тремтіння. Вона розуміла, що перед нею стоїть чоловік, який звик володіти і контролювати.