Розділ 2. Ліна

Ліна стояла посеред галереї, оточена своїми картинами, і ловила кожний погляд відвідувачів. Її серце билося швидше, ніж зазвичай, адже це був її дебют, перший шанс показати світові своє мистецтво. Кожен мазок, кожен відтінок на полотні був віддзеркаленням її почуттів — мрій, страхів, нездійснених сподівань. Вона вкладала у свої картини частину душі, тож зараз почувалася не просто митцем, а й відкритою книгою, яку міг прочитати кожен охочий.

Відвідувачі проходили повз, кидаючи погляди на картини, обговорюючи між собою свої враження. Хтось захоплювався, хтось байдуже йшов далі, але всі ці реакції залишали у Ліни змішані відчуття. Їй хотілося сховатися, зникнути від цього осудливого чи схвального погляду, але водночас відчувалося, що вона нарешті знайшла свій шлях.

Софія, як завжди, була поруч, сповнена підтримки та позитивної енергії. Вона вже кілька разів легко жартувала, щоб розслабити Ліну, яка, здавалося, трохи нервувала.

— Ти тільки поглянь на них, Ліно, — Софія кивнула у бік групи людей, що з цікавістю обговорювали одну з картин. — Вони захоплені, просто не можуть відірватися. Ти зробила це!

Ліна ледь помітно всміхнулася, але нервовий блиск у її очах не зник.

— Знаєш, я думала, що коли настане цей момент, я почуватимуся інакше, — прошепотіла вона, ховаючи руки в кишенях.

Софія обійняла її за плечі, ще раз нагадуючи, що все йде чудово.

Раптом її погляд упав на чоловіка, що стояв неподалік. На відміну від інших, він не поспішав і не розглядав картину поверхнево. Його очі затрималися на одному полотні — картині, яку Ліна малювала довше, ніж усі інші. На полотні був зображений образ жіночої постаті, що тоне в темряві, але в її очах сяє незламна рішучість.

Чоловік виглядав не так, як решта гостей. На вигляд йому було трохи більше тридцяти. Він носив чорний костюм, який пасував до його зовнішності, — строгий, лаконічний, але з елементами розкоші. У його обличчі було щось не те щоб відразливе, але холодне, і це відчуття змусило Ліну задуматися, чому він зацікавився саме її картинами.

Вона підійшла ближче, намагаючись зрозуміти, що привабило його в роботі. У його очах, уважно вдивляючись у картину, вона помітила щось більше, ніж просто звичайний інтерес.

– Ця картина говорить більше, ніж може здатися на перший погляд, – промовив він, не відводячи очей від полотна. Його голос був низьким, приємним, але в ньому відчувалася сила і владність. – Ви не просто малюєте… ви показуєте внутрішню боротьбу, чи не так?

Ліна завмерла. Його слова влучили в саме серце її творчості, і це викликало в ній змішані почуття. Як йому вдалося помітити щось, що залишилося непоміченим для інших?

– Я просто показую те, що бачу, – відповіла вона, намагаючись приховати захоплення. – Але якщо ви це відчули, це вже щось.

Незнайомець відвів погляд від картини і поглянув на неї, наче намагаючись розгадати щось більше, ніж її художню техніку. Його темні очі випромінювали цікавість, але водночас мали відтінок холодної стриманості.

– Можливо, я бачу більше, ніж більшість, – сказав він, злегка усміхаючись, і його голос здавався ще більш переконливим.

Їхні погляди зустрілися, і Ліна відчула дивну хвилю емоцій, яка пройшла через усе її тіло. Це було майже матеріальне відчуття його присутності, його непересічної енергії, яка змушувала її нервуватися і тримати напругу.

– Здається, я навіть готовий придбати цю картину, – додав він. Його слова застали її зненацька. Вона рідко продавала свої роботи і не очікувала, що хтось, такий, як цей чоловік, захоче мати її картину у своїй колекції.

Вона трохи посміхнулася, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині відчувала легке хвилювання. Їй здавалося, що в його зацікавленості є щось особливе.

– Ви хочете придбати її для себе чи для колекції? – спитала вона, намагаючись надати розмові ділового тону.

– І для себе, і для колекції, – відповів він, не зводячи з неї погляду. – Можливо, одного дня я захочу мати не лише цю картину, а й серію робіт від вас.

– Це цікаво, – Ліна відчула, як її серце забилося сильніше. – Але я не працюю на замовлення. Я малюю лише те, що відчуваю.

– Саме тому ви тут, – кивнув він. – Ви справжня, і це видно у кожному вашому мазку.

Після завершення виставки, коли всі вже почали розходитися, він підійшов до неї знову. Він представився, його ім’я було Ентоні Грейвз, і він сказав, що хоче зустрітися з нею особисто, щоб обговорити потенційне співробітництво.

– У вас є цікаве бачення, і я хочу підтримати його розвиток, – сказав він, дивлячись їй прямо в очі. – Якщо ви зацікавлені, давайте зустрінемося і обговоримо це детальніше.

Ліна погодилася, хоч і відчувала невпевненість. Вона розуміла, що такий шанс може більше не випасти, але водночас його прохолодний і трохи відсторонений погляд викликав у ній внутрішній опір.

Опинившись на самоті, Ліна не могла перестати думати про їхню зустріч. Щось у його манерах, у його словах, навіть у його інтонаціях змушувало її відчувати себе по-особливому. І хоча вона знала, що його пропозиція може бути небезпечною, її водночас притягувало до цього чоловіка, як магнітом.