Розділ 1. Ліна

Ранкові промені сонця ледь торкалися обличчя Ліни, пробиваючись крізь напівзакриті жалюзі. Вона позіхнула, розтягнувшись на ліжку, і ще декілька хвилин просто вдихала повітря, насичене запахом фарб, що залишилися після вчорашнього творчого пориву. Її маленька квартира-студія, її простір, була затишним хаосом з розкиданими полотнами, недопитими чашками кави та книгами, які давно чекали своєї черги.

Ліна повільно піднялася, ковтнувши ковток ранкового повітря, і підійшла до вікна. Спостерігаючи за міським рухом внизу, вона відчувала себе окремою частиною цього світу, але водночас незалежною від нього. Її простір, її світ мистецтва був для неї прихистком, де вона могла бути справжньою.

Сьогодні був день для натхнення. Вона тихо ввімкнула музику, розчистила місце на столі перед полотном і відчувала, як у ній з’являється рішучість. Але, дивлячись на картину, Ліна все ж відчувала якусь порожнечу.

— Чого тобі бракує? — тихо прошепотіла вона, зосереджуючись на полотні, ніби сподіваючись, що воно підкаже їй відповідь.

У той момент її думки повернулися в дитинство. Вона пригадала, як ховала свої малюнки від батька, який не підтримував її захоплення мистецтвом. Зате мама завжди тихо заохочувала її, купуючи нові фарби й олівці. Саме мама була тією підтримкою, яка допомогла їй стати тією, ким вона була зараз.

Ліна усміхнулася, згадуючи всі ті дні, коли працювала над картинами потай від родини, малюючи до пізньої ночі й мріючи про свободу.

Тишу квартири порушив дзвінок у двері. До Ліни завітала її подруга, яка завжди знала, коли вона особливо потребує підтримки.

— Ти сьогодні якась задумлива, — зауважила подруга, сідаючи на стілець і з цікавістю дивлячись на Ліну.

— Та ні, просто відчуваю, що картині чогось бракує… та, мабуть, і мені самій, — зізналася Ліна, повертаючись до полотна.

— Ну, ти ж завжди говорила, що для тебе мистецтво — це свобода. Можливо, ти просто потребуєш якогось нового поштовху? — порадила подруга, з усмішкою оглядаючи простір студії.

Ліна задумалася. В її словах було щось правдиве, але водночас вона знала, що саме свобода була тією цінністю, за яку вона завжди боролася. Заради мистецтва вона пішла на багато жертв і відмовилася від очікувань родини. Це було її рішення, її життя.

Після того як подруга пішла, Ліна одягнулася тепліше і вирушила на прогулянку містом, сподіваючись, що свіже повітря принесе нові ідеї. Вона зупинилася біля кафе на розі, замовила чай і сіла на терасі, спостерігаючи за людьми. Їй завжди подобалося дивитися на перехожих і вгадувати їхні історії.

Її погляд упав на пару, яка сиділа неподалік, сміючись і тримаючись за руки. На мить її серце стислося від думки, що вона теж прагне такого зв’язку, хоч би яким короткочасним він був. Але водночас її лякала сама думка, що доведеться втратити частину своєї незалежності заради когось.

Відчувши, що натхнення починає прокидатися, вона поспішила повернутися додому і одразу взялася за роботу над новим полотном. Її пальці швидко рухалися, змішуючи фарби, малюючи відтінки, що передавали відчуття волі та страху водночас. Вона вкладала в цю роботу всі свої емоції, ніби намагаючись подолати внутрішній конфлікт між бажанням свободи і прагненням до близькості.

Після кількох годин вона відійшла від полотна, обтрусивши фарбу з рук, і з глибоким задоволенням подивилася на те, що створила. Ця картина була іншою, вона ніби відкривала її нову сторону.

— Що станеться, якщо одного дня я зустріну когось, хто захоче володіти мною? — тихо запитала себе Ліна, вдивляючись у своє творіння.

Інтуїтивно вона відчувала, що її життя може змінитися. Але ще не знала, наскільки близька була до тієї зустрічі, яка змінить усе її сприйняття свободи.

В останні дні перед виставкою Ліна відчувала невидимий тягар очікувань і відповідальності. Вона ретельно продумувала кожну деталь, наче саме від цього залежало, як її роботи будуть сприйняті. Це була її перша виставка, і вона хотіла, щоб кожна картина, кожен мазок виглядали досконало.

Поки Ліна стояла в оточенні своїх картин, у дверях студії з’явилася її подруга Софія, як завжди, повна енергії і готова до підтримки.

— Готова підкорювати світ? — весело запитала Софія, обіймаючи Ліну з такою ж легкістю, як і завжди.

Ліна зітхнула, спробувавши сховати своє хвилювання за слабкою усмішкою.

— Не зовсім… Тобі не здається, що це виглядає трохи… смішно? Я маю на увазі, хто я така, щоб виставляти свої роботи?

Софія усміхнулася і обережно взяла Ліну за плечі.

— Ти — Ліна. Талановита художниця, яка має свій голос і свої ідеї. І якщо ти сумніваєшся, то я тебе швиденько витягну з цієї безодні сумнівів, — рішуче заявила вона. — Це твій момент.

Ліна глянула на подругу з вдячністю. Її підтримка завжди була для неї опорою.

— Знаєш, я б не впоралася без тебе, — сказала Ліна, вдихаючи глибше.

Софія лише усміхнулася, легко знизавши плечима.

— Для цього й існують подруги. І, між іншим, ти виглядаєш так, ніби вже підкорюєш цей світ, — вона оглянула Ліну з голови до ніг, оцінюючи її чорну сукню, яку вони разом вибирали спеціально для цього дня. — Чорне підкреслює твою таємничість, а злегка розкуйовджене волосся додає харизми.

Ліна почала нервово пригладжувати волосся, але Софія лише засміялася.

— Не чіпай. Ти виглядаєш ідеально.

Ліна ще раз подивилася на свої роботи, перевіряючи останні деталі. Картини, що оточували її, здавалися ніби вирізаними з її душі, і цей момент, коли вона мала показати їх світу, був неймовірно хвилюючим.

— Знаєш, Софіє… якщо ніхто не зрозуміє, що я намагалася передати… це не змінить того, що я відчуваю.

Софія кивнула, злегка стискаючи Ліну за руку.

— Це твоє мистецтво, Ліно. Воно відображає тебе. І якщо хтось цього не побачить — то, можливо, їм просто не дано це зрозуміти.

Зрештою, з легким трепетом у грудях, Ліна зібрала останні сили і вирушила з подругою до галереї, залишаючи за собою хвилювання і недовіру до себе, готова показати світу, ким вона є насправді.