2

Мій світ нібито ділився на двоє. Світ в якому я живу. І то самий світ який я намагаюсь згадати після сну. Нечітка картина всього, досі була перед очима. Втома вже не перебувала зі мною пліч опліч. Вперше я прокинувся під сонячне світло бадьорим. Однак не лякало це. Здебільшого лякало тощо вкотре я не міг згадати його. Цей сон, він був миттєвий. Однак миттєвість пройшла швидко і знову я забув все. Варто почати зживатися з цим. 

Я старався вийти на вулицю без думок про це. Звернути увагу на оточуючий світ. Дерева - знову перед очима сон. Небо - знову він. Люди - море крові, дикий сморід. Кістки - з яких був побудований храм. Звідки ця картина з'явилася в моїй голові. Здається моя уява працює не в той бік: "Тобі так цікаво наглядати за мною?" - позаду мене пролунав її голос - "Та ні. З чого ти зовсім це взяла?" - "Куди я б не вийшла. Всюди тільки ти. Ніби де б я не з'являлася, всюда з'являється твоє лице - яке мене вже лякає" - ''Співпадіння - нічого більше" - "Може вистачає?" - "Вибач, можливо не в тему. Але тобі не здавалося, що ми знайомі?" - "Я тебе не знаю і знати не хочу!" - "Та чому так голосно? Тим більш - ми всерівно йдем в один напрямок. Від мене, чи я від тебе не втичемо" - "Тоді йти і не зачипай мене. Цієї розмови не було" - "Однак... Можливо це питання буде не коректним. Але все ж, воно буде мене мучити" - зупинившись на мить, я обдумав чи варто її запитувати: "Ти теж щось бачила вчора вночі?" - її погляд кинувся мені за спину та знов на мене: "Не достатньо того, що ти переслідуєш мене. Ще й навіжений. Все відчепись від мене будь-ласка". Її діалект змінився. В голосі відчувалося нервозність. Спілкування з дівчатами явно не моє, таки з одного боку я старався дізнатися щось. Вона зупинилася: "А що якщо й так?" - я вмить завмер - "Нам ніхто не повірить... Тим більш звідки воно приходить і чому я це бачу я не знаю. Знаєш... І знати і не хочу що це. Бажання щоб це закінчилося як страшний сон". Вона знову пішла. Ніби мене й не було й зовсім ніби й не мені говорила. Мені ясно одне тепер. Я не один бачу то. В цьому має бути якийсь зв'язок. Дивно що нас з нею так все зводить: "Не думаєш, що краще було б поговорити за це?" - взявши її за руку я вперся в землю - "Та стій ти будь ласка. Думаєш тобі одній страшно. Як ніхто я тебе розумію зараз. А ти вперто хочеш втікти від цього" - опустивши голову, вона промовила: "Від цього не втечеш. І проблема ця не рішиться. Як не намагайся. Якщо ти вперше його побачив. Забудь до кінця своїх днів, що ти рішиш цю проблему. Два роки. Два роки він приходить до мене і наглядає з далека. Незнаю я до чого це, і я буду рішати це питання чи ми в обох. В нас не вийде. Ми не знаємо що це і не дізнаємось. Просто змирись і з часом привикнеш". Вона зникла за дверима коледжу. Від її слів по тілу пробіглися мурашки. Складалося питання чи вона зовсім розбиралася в цьому. Ніколи не повірю чомусь доки в цьому час не переконаюсь. Але все ж її слова заставляють задуматися. Логічно подумавши. Почалося це все після сну. Побачив її там, ось вона в реальному житті. І самі сни дивні. Лиши уривки з них приходять інколи. То ж що, якщо відповідь варто шукати там. Один нюанс мене таки не покидав. Прокинувшись з нього я нічого тут не пам'ятаю. Який шанс того що прокинувшись знову знайшовши там відповідь, щось згадаю тут? Заплутане коло...

Про навчання тяжко було думати, особливо взяти контроль над зосередженням: "Один, два, три, вісім..." - біла стіна розпливалася. Спокійний голос манив в сон. Велика скульптурна голова постала передімною. Відкрий рот зуби якого нагадували гострі кам'яні списа. З середини ехо доносило тисячі криків. Ноги самі вели туди. Крики перетворювалися в спів. Слова були схожі до мови, які були ще задалеко до нашої ери: "Пара закінчилася". Розбудила мене однокурсниця. Знову з'являлася втома. Недосидівши до кінця навчального дня. Мені все більше по дорозі додому хотілося притулися до теплого ліжка. 

Час линув швидко. Не звертаючи увагу на зовнішній світ, я заледь дійшов до квартири. Відкриваючи двері із середини повіяло холодом. Двері закрилися самі по собі, лише як тільки я перетнув поріг. Яскраве світло від вогнища. Знову... Я вернувся сюди. Як тільки мене починає клонити в сон, я здається можу заснути де небудь. Що й лякає. Скоріш за все я зараз заснув коло входу дверей. Гаразд, це цікаво. І ще. Що за печеру сьогодні я бачив? Місцевість була чимось зхожа на оточуюче місце. І хто розпалив вогнище? Це виглядало доволі дивно, що зовсім не піддавалося логіці. Крім мене на цьому місці нікого не було. З'явилася цікава думка. Якщо після мого першого появленні в цьому світі, до мене почав приходити той великий чудак. А що, якщо він сам і є з цього світу. Тоді чи не виходить, що звідси є вхід в наш світ? Якщо й так. Сном це назвати не можна. Це щось інше. Гаразд. Це набуває нового сенсу. З одного боку цікаво глянути, чи впливає цей світ на мене так само як голод і сонливість? Вогнище догорало. Я довго дивився на вогонь, роздумуючи і оглядаючи все що тут відбувається. Звичайна природа. Експеримент - якщо взяти шмат вугілля, долонь буде обпеченна. Якщо ж після сну лишиться опік. Тоді моє життя і перебування в цьому світі, залежить і життя за його межами. Спираючись на тощо я прокинусь і буду переляканий. Скоріш в мене з'явиться параноя. Декілька днів я не буду спати. Але все ж. З часом засну і тут буду далі щось вирішувати. 

Взявши шматок вугілля, я відчув як моя шкіра перетворюється в спечене м'ясо. Відпустивши його, пухірці з'явилися в момент. Опухша червона рука горіла нестерпним болем. Темрява... Знову моя кімната. Знову цей сон. Біль сколихнула та скинула мене з ліжка. Що? Долонь нагадувала м'ясо яке лиш почало смажитися. Нестерпний біль. На автоматі побігши до умивальника, льодяна вода на мить вгамувала біль. Стоп! Чому? Чому вона обпеченна? Я ж... Не доторкався ні до чого гарячого! Що відбувається? Чорт забирай, біль був нестерпний. Впавши на землю б'ючись в конфулсіях. Якого біса тут відбувається?! Звідки цей опік. Больовий шок відключив мене до обіду. Біль втихомирилась. Вливши на нею достатньо крему, я всадився на ліжко перемотати її. Звільнивши голову, в котре намагався згадати де я міг отримати це. Скільки не думай і згадуй, висновок один - ні де. За декілька хвилин починалася пара. Сил йти не було. Чхати мені зараз на будь що, що не стосується цієї незрозумілої ситуації. Якщо це якось причетно до всього, що почало відбуватися після сну і того чудовиська. Моя відповідь в ній. Дівчині яка ніколи мені не розкаже що відбувається. Надія вмирає останньою. Показавши їй руку, я думаю вона розкаже все що я маю знати.