1

Цей сон, він був доволі дивним для мене. Навіть й сном це назвати тяжко. Це був скоріше образ, який часто з'являвся в мене перед очима після сну. ЇЇ образ був розмитим, ніби якась розмита фотографія, в якій тяжко було щось розгледіти. Так само була і вона. Все що залишалося в голові, це тільки дивний колір очей. Між синім та карим. Чорт забирай, чому я думаю вкотре за неї? Можливо що тільки там з нею я відчуваю себе справжнім? Чорт забирай, що за дурня? Вистачає думати за таку нісенітницю. Якщо бути правдивим, здається мені, що я закохався в ту, кого не існує... Так це виглядає доволі дивно, але все ж воно є. Коли це почалося? Я навіть не знаю. Здається, тиждень тому. Час в який моє життя взяло нових оборотів. Один дзвінок змінив моє життя, в дивний поворот подій: “Доброго ранку Максе” - чесно я навіть не думав, що ці слова, приведуть до подій які уб'ють мій моральний світ: “У зв'язку з вашою втратою батьків, і тим що ви сирота. Наша організація надає вам однокімнатну квартиру”. Після того час йшов як в тумані. Переїзд, від старої жінки, яка ще рік тому у мої сімнадцять взяла надомною опіку, в цю темну квартиру, здається вибило мене з під контролю. Сірі стіни лякали мене своєю пустотою. Саме начебто та пустота створила її образ. Він таки й справді з'являвся нізвідки. Після кожного сну, після кожної ночі:її очі, волосся, запах - все було в голові. Тільки ось лице, було розмите в пам'яті. Якоюсь мірою тяжко було виходити й на вулицю. Ніби у всіх дівчатах я шукав її. З одного боку це виглядає дивно. З одного боку, мозок запам'ятовує людей яких бачив. Образ створити він сам не може. Можливо це єдине що мене мотивує знайти її. Однак визнаю що, ці пошуки будуть безглузді. Варто тільки забути про неї, як зовсім інше гризе мені мозок - пустота. Мій явний друг, який ніколи мене не покидав. 

Основною проблемою стало запізнення автобуса. Вперше за рік він запізнювався "8:52" - до пар залишалося вісім хвилин: "Якщо мене сьогодні не виженуть, це буде мій щасливий день" - її голос! Обернувшись назад, я побачив дівчину. В якійсь мірі вона була схожа на неї. Ту саму зі снів. Але все ж. Я ніколи її не бачив. Місто в нас маленьке, в більшості мені вдалося запам'ятати багатьох жителів та навіть тих хто зі мною чекає кожного ранку на автобус. Тільки вона, була тут вперше: "Ммм, чому ти так дивишся на мене?" - лице почервоніло від столу обернувшись. Я переконався що я себе накрутив. Це була не вона. Можливо в якійсь мірі я зациклений на ній. Через що повністю віддався пошукам того кого навіть не пам'ятаю. Але все ж, її голос і волосся були ідентично схожі. Збіг? Можливо... Вона розвернулася і пішла пішки. Йшла вона в бік коледжу, то ж мені нічого не залишилося як тільки йди вслід за нею. З її боку буде здаватися, що я її переслідує, однак ні. І тут я собі брешу "Максе, заспокойся!" - кричав мозок. Серце говорило зовсім інше. 

Глянувши в небо, ворона зачарувала своїми крилами. Начебто це була зовсім і не ворона. Однак до смерті знайома картина в'їлася мені в голову. Крик з далеку та шум листів. Начебто звукова ілюзія. Закривши від страху очі. Тіло спаралізувало. Густий ліс, посеред якого я був сам. Жодних звуків. Навколо суцільні дерева, та тільки заточений на мене погляд з далеку, який я так добре відчував. дивне шипіння слів, який лунав з глибин. Біль в голові відключала мене на декілька хвилин. В моменті я прокинувся оточеним багатьма людьми. Здається сталося запаморочення. Серед товби була і налякана вона. В її очах спостерігався страх. Її руки були вкриті мурашками. Вмить вона побігла до коледжу. Я не став її наздоганяти, сили начебто зникли після того що я побачив. За ледь вставши на ноги, тіло за ледь давало ознаки рухливості. На цей раз вона ніби то тікала від мене. Залякана чимось дівчина, уникала мене як тільки могла. Думати про пари в цей день було тяжко. Вечір був все ближче. Здається я і забув за той ліс. Тільки ось дивне почуття страху, чи невідомості мене лякало. Той ліс він був зовсім не природнім для землі. Літньою порою, листя ніяк не могли бути червоними або ж жовтими. Густо вкрите дерево таким листям, без наслідків опадів було дивним явищем. Зрідка наглядалися зелені листя. Когось би це ніби то видіння кинуло в паніку чи не так? А мене це ще більше зацікавило. Хтось би вже напевно побіг до психолога чи психіатра, рахуючи це не здоровим глуздом. Тільки це не про мене. Всьому так сказати "є своє пояснення". Смішне, що цьому я не зміг найти то саме пояснення. 

Вийшовши з коледжу я більше не бачив її. Вона зникла на пів дня з поля зору. Мене зацікавило чому її наляканий погляд вперся на мене в той момент, коли я був без свідомості. Моя зацикленість на ній, мене вже й самого лякає. Можливо варто почати жити та забути за неї? Починаю поводити себе як маніяк, який переслідує тих кого не існує, вбиваючи собі в голову, що це та сама. Нісенітниця навіженого. А ж в якійсь мірі, смішно від самого себе. Довелося звернути іншою дорогою, здається я сам собі почав набридати. Зайшовши в темну квартиру, я всівся коло дверей. Тяжко було навіть підняти руку. Не знаю від чого з'являється така втомленість останнім часом. Постійний біль в м'язах почав набридати, навіть попри це я всерівно не звернусь в лікарню. Не знаю чому, ніби дурний принцип. Вглядаючись в темну кімнату - темний силует споглядав за мною, роздираючи поглядом. Дитячий голос був надто знайомим: "Тобі варто згадати". Декілька раз ці слова повторювалися шепотом. Очі стулювалися. В якусь не зрозумілу мить мене закинуло в сон. Тіло окупувало страхом. Проснувшись спітнілим, в руках міцно стискав покривало. Коли я встиг переміститися на ліжко? 

Мені снився дивний сон. Що в ньому було я не міг пригадати. Однак це було страшно. Моє серце вискакувало з грудей. Вперше в житті, я прокидався в такому стані. Вгамовуючи свій страх, я глянув в ще раз куток. Нікого. Піднявшись на ноги, включивши чайник, я вмістився на крісло. Мертва тиша - довелося відкрити вікно, щоб не відчувати дику самотність. Погляд зафіксувався на чайнику. Страшно. Страшно від незрозумілості. Страшно від не ясності що буде дальше. Та й що робити далі? Параноя - все переростало в параною. Руки трусилися вже самі по собі. В голові з'являвся новий образ. Та дівчина вмить відійшла на другий план. Образ який був перед очима. Не давав спати декілька днів, які пролетіли не помітно. Здається я не покидав стіни кухні декілька годин. Однак дата мінялася надто швидко. Його очі... В них виднілися пекло. Душі тисячі людей які кричали, благаючи про допомогу. Обсохле тіло, нагадувало хиткі вітки, які скрипінням різали кожен куточок вуха. Криваві кігті, які вбили тисячі людей палаючих в його очах. Все це перекривав ріст. Його ріст... Ріст не придатний для нормального пересування його тілосложенням. Якщо мої підрахунки не помилялися. Тридцять клятих метрів. Він був далеко. Його гарчання доносилося лісами в яких мене паралізувало.