Коли поряд не означає разом

Головні теми, які тут присутні:

• депресивні батьки й діти, які вчаться закриватися;
• таблетки замість терапії;
• «я хороша людина, але бути партнером я не зобов’язаний»;
• шлюб без емоційної відповідальності;
• жінка, яка тягне всю близькість на собі;
• газлайтинг під виглядом раціональності;
• чому партнер обирає друзів, брата, всіх — окрім дружини;
• чому пояснення не працюють;
• момент прозріння: «я живу за правилами шлюбу, а він — ні»

Вступ

У шлюбі можна бути поруч. І водночас — безмежно далеко. Я зрозуміла це не одразу. Спочатку було тепло. Потім — звично. Потім — дивно. А згодом — порожньо.
Я довго пояснювала собі, що так буває. Що всі сім’ї різні. Що не варто вимагати занадто багато. Що любов — це не обов’язково близькість.

Я вчилася мовчати, не ставити зайвих запитань, не говорити про те, що ранить. Поки в якийсь момент не усвідомила: я не заміжня.
Я просто перебуваю поруч із чоловіком, який обрав відсутність вимог замість стосунків.

Ми жили в одній квартирі. Їли за одним столом. Спали в одному ліжку. Планували відпустки, купували меблі, обговорювали побутові дрібниці. Зовні все виглядало правильно. Настільки правильно, що довгий час я не дозволяла собі засумніватися.
Мені здавалося: якщо все виглядає як шлюб — значить, це і є шлюб.

Я вчилася бути зручною. Вчилася не ставити зайвих запитань. Вчилася не говорити про те, що ранить. Вчилася пояснювати собі, що я надто чутлива, що в кожного свій характер, що любов не зобов’язана бути глибокою.
Я казала собі: головне — ми разом.

Але всередині дедалі частіше з’являлося дивне відчуття, ніби я живу поруч із людиною, яка допускає мене у свій простір, але не впускає у своє внутрішнє життя.
Він був поруч — але не всередині.

Я могла бути частиною побуту, частиною планів, частиною розкладу, але не частиною рішень, не частиною переживань, не частиною його внутрішнього світу.

І найскладніше — я довго не могла сформулювати, що саме зі мною відбувається. Бо формально мені не було чого пред'явити.
Мене не били. Мене не принижували відкрито. Мене не кидали. Мене просто не включали. Коли я говорила про біль, мені пояснювали, що це мої емоції. Коли я говорила про кордони, мені відповідали, що я надто вимоглива. Коли я говорила про близькість, мені пропонували заспокоїтися.

Поступово я почала сумніватися в собі. Якщо мені боляче — значить, зі мною щось не так. Якщо мені не вистачає — значить, я жадібна. Якщо я хочу більшого — значить, я порушую чужу свободу.

Я ще не знала тоді одного простого факту: ми жили за різними правилами.
Я жила за правилами шлюбу. Він — за правилами стосунків без зобов’язань. І саме ця невідповідність повільно, непомітно руйнувала мене зсередини.

***

Я давно зрозуміла, що ти не обираєш людей. Ти обираєш відсутність вимог.
Саме тому тебе тягне до друзів, до брата або до сторонніх людей — там немає очікувань і немає відповідальності.

Але як я, людина, яка вступила з тобою в шлюб, а не в необов’язкові стосунки, маю існувати в цій моделі?

У будь-яких серйозних стосунках є очікування і взаємна відповідальність.
Ти добровільно одружився зі мною. Ти добровільно вступив зі мною в шлюб. Ти взагалі розумієш, що це означає?

Вступаючи в шлюб, людина бере на себе відповідальність — зокрема емоційну — за того, хто поруч із нею.
Не буває шлюбу без очікувань, якщо тільки він не є суто формальним або по суті не нагадує відкритий зв’язок.

Поясни мені, будь ласка, свою логіку. З чим я тут узагалі маю справу? Чому ти створюєш мені стрес через мої очікування й вимоги, які в шлюбі є абсолютно природними?

У мене є відчуття, що ми обоє страждаємо, тому що ти обрав шлюб, але живеш за принципами вільних, необов’язкових стосунків.
І ти постійно прагнеш туди, де немає очікувань і немає вимог. Звідси дуже просте, по-людськи зрозуміле питання: навіщо ти взагалі одружився?

Я справді прошу тебе: перестань постійно шукати причину в мені й робити мене винною.
Я давно заслуговую на повагу — хоча б тому, що від самого початку жила за принципами шлюбу і водночас намагалася пристосуватися до твоєї моделі, яка більше схожа на вільні стосунки, ніж на шлюб.

***

Я завжди була з тобою щирою,
а ти, як боягуз, постійно від чогось тікаєш.
Так і хочеться сказати тобі: зупинись і видихни.

Ти сповнений комплексів,
і мені від цього ще болючіше —
що ти так і не став романтиком,
не став просто людиною, яка відчуває.

Мені завжди дуже хотілося,
щоб ти просто навчився відчувати.

***

Я пам’ятаю Ісландію.
Той маленький, затишний будинок неподалік океану.
Як ти лежав поруч зі мною в ліжку,
і як з вікна відкривався вид на океан.

Мені безмежно боляче від того,
що під час кризи у стосунках
ти просто стаєш чужою людиною —
ніби цих 17 років спільного життя ніколи не було.

Можливо, саме таким є твій емоційний рівень.