Глава 7. Спалахи камер

— Віто, як добре, що ти вдома! Нас уже чекають, перевдягнися в щось і поїдемо, — було першим, що я почула, коли повернулася в котедж. Фелікс стояв на сходах перед будинком у білосніжній сорочці і костюмі чорного кольору, що неймовірно йому личив, і пропилював мене таким поглядом, немов уявлення не мав, чому я ще не метнулася нагору перевдягатися.

— Куди поїдемо? Хто чекає? Ти ж казав, що в понеділок зустріч з партнером, — здивувалася я, порівнявшись з чоловіком.

— З партнером так, а сьогодні у нас з тобою братимуть інтерв'ю для журналу, одягни щось легке, повітряне, літнє, але не відверте. Нас сфотографують для обкладинки червневого випуску. Моя дружина має виглядати гідно. Пам'ятаєш легенду? — нахилившись трохи ближче, прошепотів він. Небеса, як же я люблю, коли цей чоловік вказує мені, що я маю вдягнути! Так і прибила б чимось!

— Ну, звісно. Дай мені пів години, — зробила спробу зайти в будинок, але Фелікс різко перехопив мене за руку, не дозволяючи зробити й кроку. П'ятірнею накрив мою шию, владно повертаючи обличчя до себе. Здалося, що мене зараз душитимуть. Це було що завгодно, лише не ніжний дотик. Втім, хіба пан Громов, вродлива версія Термінатора, знає щось про ніжність? І що найдивніше, коли він отак захопив мене у свій полон, я не змогла навіть поворухнутися, скинути його руку з себе, так і завмерла безмовною статуєю з широко розплющеними очима, поки він своїм суворим холодним поглядом вивчав мене, наче вперше бачив.

— Ти плакала? Щось сталося? Вони вилетіли? Все добре? — засипав мене питаннями чоловік. Можна подумати хвилювався.

— Так, все добре. Я просто... Не важливо... Косметика приховає, — хіба йому зрозуміти, як боліло моє серце, коли я прощалася з рідними? Авжеж, я плакала, проводжаючи літак в небеса. І плакатиму ще не раз, згадуючи, що довелося пережити. Адже операцію ще не зроблено, Макс ще не стоїть на своїх ногах самостійно, отже, не можна стверджувати, що все позаду. Так, я не кам'яна, на відміну від декого.

— Твій брат одужає, ти зробила для нього більше, ніж сама уявляєш. Я навіть заздрю йому: заради мене ніхто не пішов би на таку самопожертву. А зараз ти повинна думати про себе, про своє здоров'я і свої нерви. Зрозуміла? — лише цей чоловік міг завернути приємні слова в наказовий тон. Ну, як можна бути таким... ух!

— Зрозуміла, — прошепотіла я і нарешті зуміла скинути зі свого обличчя сильну руку.

— Іди переодягатися, — благородно дозволив самопроголошений (бо я за нього точно ніде не голосувала) король і таки повністю відпустив мене.Поспішно піднімалася в виділену мені кімнату, все ще відчуваючи далекі від приємних владні дотики на своїй шиї, що, немов би, обпікали. Авжеж, з таким характером у Фелікса немає того, хто пішов би заради нього на жертви. Життя з ним — це вже справжнє випробування і жертва чистої води, не дивуюся, що Олександра Пилипівна знаходить радість у житті далеко від своїх дітей.

Дослухавшись до побажань мого боса, одягла легкий штанний костюм ніжно рожевого кольору, зробила макіяж і спустилася в хол, звідки на весь котедж лунав сердитий голос бізнесмена з грізними нотками. Навіть злякалася, гадаючи, хто вже потрапив під гарячу руку Сніговика, але, зайшовши всередину, зрозуміла, що всі біди від телефонів: настрій «коханого» безжально зіпсував чийсь дзвінок.

— Не дратуй мене! Даю десять годин, щоб ти знайшов його і все виправив. Інакше вже можеш писати заяву на звільнення за власним бажанням, — грізно викарбувавши свій черговий наказ, Фелікс завершив розмову і повернувся до мене. На мить завмер, пильно розглядаючи мій вигляд. Потім нахмурився. Його брови збіглися воєдино, на чоло лягла складка, а вуста стиснулися, як завжди буває, коли його величність невдоволений.

— Переодягнися в щось інше, — лаконічно наказав він, знову повертаючись до свого айфону, що весело заблимав екраном, сповіщаючи про нове повідомлення.

— Що не так? — вирячившись на нього, не могла припинити вражатися масштабам цієї небаченої нахабності!

— Мені не подобається цей колір, ти в ньому, як ваніль. До того ж, це дуже світле вбрання, а моє — темне. Будемо, як день і ніч. Кажу ж тобі: фото на обкладинку журналу. Ми маємо виглядати гармонійно, — не піднімаючи погляд від екрана телефону, на якому спішно набирав смс, розщедрився на відповідь чоловік.

— Неймовірно! Може ти сам переодягнешся, щоб виглядати гармонійно з моїм рожевим костюмом? — не стрималася я, але отримала у відповідь такий вбивчий погляд, що одразу забажала стати невидимкою. Лаючись про себе останніми словами, піднімалася на другий поверх. Цього разу, щоб догодити чоловіку, обрала чорну з білими великими зірочками сукню довжиною по коліна з прозорими легкими рукавчиками, що збиралися біля кисті в манжет, і пишною, легкою, зовсім повітряною спідницею, що розвівалася з кожним подихом вітру. Світле волосся залишила розпущеним, поновила макіяж і з рішучим виглядом і твердим наміром відлупцювати бізнесмена сумочкою, якщо він знову буде незадоволеним моїм виглядом, направилася в хол.

Фелікс зміряв мене оцінювальним поглядом, поважно кивнув і подав мені руку. Скрипівши зубами, прийняла її і подалася разом з ним до чорної машини, все ще продовжуючи згадувати чортову бабусю, до якої вже давно пора навідатися Громову.

Сьогодні я зрозуміла одну важливу річ — такі, як мій чоловік, ніколи не спізнюються. Чи принаймні їм ніколи про це не скажуть, навіть якщо їх прочекали три години.

Нам привітно всміхалися, запропонували каву й провели у залу з великим балконом, з якого відкривався розкішний вигляд на київські багатоповерхівки. Напевно, я дивна, але для мого серця немає прекраснішого краєвиду, ніж рідний мегаполіс, немає миліших звуків, ніж гам міста, і немає чарівніших митей, ніж ті, що я проводжу в Києві. Ні Лондон, ні Париж, ні інші міста, де я бувала, нізащо не зрівняються з милою серцю столицею.