Глава 6. Шик і блиск

Громов стримав слово. Всі необхідні на перший час кошти справді були переказані на рахунок ще до тієї пори, як я прибула додому. Так що першою справою закрила кредит в банку, потім віддала решту боргів. Як же я люблю онлайн-сервіси, завдяки яким всі фінансові операції можна виконувати, сидячи вдома! Оплатила спецлітак, зв'язалася з клінікою в Ізраїлі, переконавшись, що вони справді знають і чекають на мого брата. Потім зробила бронь в готелі на ім'я мами (ну, не в лікарні ж їй жити?). Більшого я не могла для них зробити, але наша матуся — жінка прогресивна, вона впорається з усім і без мене.

Допоки я займалася цим, ненька збирала свої і мої речі. Свої для вильоту в Ізраїль, а мої — в мій новий тимчасовий дім.

— Облиш, — казала я їй. — Я хіба не встигну? Ще є час... А ти повинна більше відпочити перед дорогою.

— Мені не складно, — ніжно всміхнувшись, відповіла вона. — Хоч щось зроблю для тебе. Знаєш, Віто, я дуже боюся...

— Все буде добре. Макс одужає, там найкраща клініка, найкращі спеціалісти. Тим паче вони бачили його знімки рентгену і аналізи всі. Сказали, що врятують ноги, отже, врятують, — старалася додавати в голос впевнених ноток, але вже не знаю, як це вдавалося. Я сама боялася. Сама турбувалася, щоб це все не було даремно.

— Я не про Макса зараз, — глянувши на мене, тихо мовила мама.

Склавши мою білу сукню в валізу, вона повільно пройшла кімнатою, наблизившись до мене. В тиші, прорізаній гамом міста, почулося цокання її домашнього взуття по паркеті. Присіла поруч, легким жестом руки лагідно загорнула русяве волосся за вушко і важко зітхнула, перш ніж продовжити.

— Мене хвилюєш ти. Твоє заміжжя. Адже ми не знаємо нічого про цього чоловіка. Якщо він тебе ображатиме? Не хочу я, щоб ти погубила своє життя. Макс — мій син, але й ти дочка мені. Ви двоє моїх дітей і за кожного з вас болить моє серце.

Я усміхнулася. Згадалося, як колись, я була певною, що від багачів, подібних батьку і Феліксу, краще триматися якомога далі. Але доля завжди вносить свої корективи в наші плани.

— Він хороша людина, мамо. І дуже гарний... Я ж не на заслання йду. Тим паче це фіктивний шлюб, ми просто будемо разом на заходах, триматиму його під руку, всміхатимуся. А вдома матиму власну кімнату і не ділитиму з ним життя. Нащо йому мене ображати? Та і Ярик не дозволить, аби мене скривдили...

Фікція. Я уявлення не мала, як все буде в реальності, але що могла повідати мамі? Навіть, якщо мені буде дуже важко, я не скажу їй. Вона надто багато пережила всього. Якщо дізнається, що я нещасна, не витримає.

— Тим паче, у вівторок Аліна назве того, хто стане її замісником. Не маю сумнівів, що це я. А там заробітна плата дуже висока, зможу віддавати Феліксу частинами.

Ненька кволо всміхнулася, пригорнувши мене до себе. Я примружила очі, намагаючись зачерпнути тепла рідної людини якомога більше, щоб мені вистачило його, аби пережити цю віхолу в своєму житті.

За годину на темно-синьому «Форді» приїхав водій від Фелікса, то ж, взявши дві валізи, я попрощалася з мамою і спустилася вниз. Перед вильотом ми мали побачитися ще один раз — завтра, тому я не хвилювалася з цього приводу.

Високий широкоплечий водій, він же охоронець, взяв у мене речі, завантажив їх у багажник, потім відкрив двері і запросив присісти на заднє сидіння, перед тим назвавшись:

— Віталіно Сергіївно, мене звати Ігор. Фелікс Борисович призначив мене вашим особистим водієм, тому завжди, коли забажаєте кудись відправитися, я до ваших послуг.

Подякувавши юнакові, присіла на м'який диванчик, опустивши погляд на каблучку зі смарагдом. Хто міг уявити, що я стану дружиною Фелікса Громова і їздитиму вулицями Києва в авто з власним водієм?

Покинувши галасливий центр, ми направилися в елітний спальний район, де проживають найбагатші, найвідоміші, найвпливовіші люди нашої країни: зірки шоу-бізу, бізнесмени, політики... Котеджі, приховані за височенними парканами, немов змагалися між собою архітектурою, величчю, розмахом... А я думала, що ми багаті, маючи дві п'ятикімнатних квартири в центрі, авто, гроші на модні речі і власний бізнес. До такого космічного шику нам ще ого-го...

З якимось непевним хвилюванням вглядалася в будинки, питаючи себе, де ж володіння Снігового короля? Куди закинула мене доля?

— Віталіно Сергіївно, ми вдома, — покликавши мене, мовив водій, пригальмувавши навпроти великого паркану кольору металу, прикрашеного візерунками з кованих залізних прутів. Зв'язавшись з охороною котеджу по службовій рації, Ігор повідомив про наше прибуття, тому вже за хвилину паркан, що повністю приховував від сторонніх очей двір, автоматично відчинився.

Авто заїхало всередину, а я шоковано відкрила рота, як не личить робити вихованій леді. Просто не могла вражатися спокійніше. Припаркувавшись, мій водій вистрибнув з машини, відчинив двері для мене і подав мені руку, допомагаючи ступити на землю. Чесно кажучи, я відчула себе Попелюшкою, що приїхала на бал до казкового принца. Але моя історія дещо інша.

Палац Громових (так, саме палац. Язик не повертається назвати його чимось меншим) чимось скидався на Версаль у Франції. Мабуть, тією ж кількістю розкоші, шику й блиску. Але й відрізнявся сучасністю архітектури. В будь-якому разі резиденція бізнесменів була варта того, щоб їй посвячували пісні, вірші й балади.