Глава 4. Надія

Я чекала на той дзвінок від Ярика так, як ніколи й ні на що не чекала. Якщо бути відвертою, розуміла, що він не зателефонує вже того самого вечора. Такі справи не вирішуються на «раз-два». Мав минути час, поки брати про щось поговорять...

Я уявлення не мала хто такий брат мого друга. Знала, що вони заможні люди, але фактично ми спілкувалися з ним лише в Лондоні, а він не любив розповідати про сім'ю.

Тим паче я не уявляла, про яку послугу у відповідь йшлося. Що може коштувати кількох сотень тисяч доларів? Що я повинна буду зробити? І чи не суперечитиме це моїм принципам?

Хоча кого я обманюю? Заради порятунку Макса чхати на всі принципи. Сумління підказувало, що я не повинна, рятуючи життя однієї людини, загубити іншої... А всі мої почуття нав'язували картинки стрічки новин і твердили, що я не іграшка для багатіїв, не проститутка і не дівчина з панелі. Я народилася вільною і тому повинна оберігати свою волю і право вибору.

Водночас збуджена кількома келихами віскі уява малювала сцену, в якій брат мого одногрупника обіцяє врятувати найріднішу мені людину, вимагаючи від мене... А дідько знає чого. Чи зможу я сказати «ні»? Чи маю право змарнувати цю можливість? Як до такого мого рішення поставиться мама? Чи пробачить вона? Чи пробачить Макс? Втім, він не хотів би свого порятунку ціною мого життя. Але чи зможу далі жити я, знаючи, що мій братик прикований до ліжка, а я не змогла його врятувати? Поставила свої почуття вище за його здоров'я...

Єдине заспокоювало — Ярик не став би підставляти мене і пропонувати щось жахливе. Але погане передчуття натякало, що я три роки не бачила його. Що як друг змінився? Може він уже не той добрий шляхетний веселий юнак, яким я знала його?

Мені давно варто було спробувати заснути. Не факт, що мені взагалі зателефонують і вже тим паче навряд це відбудеться прямо сьогодні. Але душа нервово тріпотіла в грудях, а я продовжувала сидіти на ліжку, міцно тримаючи смартфон. Якось несвідомо помітила, що пора б уже оновити манікюр: він добряче відріс і тепер виглядав просто жахливо, втім останнім часом мені було настільки не до краси, що я й не бачила цього.

В цю саму мить телефон завібрував у моїх руках. Радше автоматично, ніж свідомо натиснула на зелену трубочку, ковзнувши пальцем в сторону. Конвульсивно вхопила повітря і притиснула смартфон до вуха, щоб почути голос свого друга.

— Слухаю, Ярику, — з тривогою прошепотіла.

— В «Моніці»? Я знаю де це. Домовилися, — і лиш, коли одногрупник перервав розмову, я змогла усвідомити сказане. Отже, ще не все втрачено. В Макса є шанс і я ним неодмінно скористаюся. Але що від мене буде потрібно?

Це питання не давало спокою.

Повільно схилилася на подушку, все ще тримаючи в руках телефон. Потягнулася до нічника, вимикаючи його. Не люблю спати при світлі.

Однак, сон не йшов навіть, коли кімнату затягнула темрява. Думки раз у раз стрибали навколо мами, Макса, Ярика, його брата... Я чесно намагалася припинити себе мучити здогадками. Адже завтра і лише завтра все стане відомим, однак хіба ми владні над своїми страхами, емоціями, почуттями? До нещастя, надмірна емоційність була моєю найбільшою вадою.

Зранку, одягаючись на роботу, ніяк не могла обрати сукні. «Моніка» — розкішний заклад і я повинна відповідати, однак весь день мені належить провести все ж на фірмі. Крім того, я уявлення не мала, якого плану послугу від мене вимагатимуть, а тому повинна була виглядати впевненою в собі діловою жінкою, а не нещасною сиріткою.

Єдине, що підходило під випадок, — чорного кольору сукня. Довжиною по коліна, вона легко обтікала фігуру і хвильками спускалася вниз. Ніколи не любила спідницю-олівець, тому більшість моїх суконь розширялися від лінії стегна. Повна відсутність декольте, виріз на платтю йде плавно від плеча й до плеча. Не забула одягти ланцюжок, щоб доповнити look. Туфлі на високих підборах. Волосся світло-русявого кольору з висвітленими кінчиками вирішила залишити розпущеним.

Оглянула себе в дзеркалі. Здається, мій образ справді вийшов універсальним. Елегантним, водночас з нотками ділового стилю.

Цього разу, поспішаючи до зупинки, тричі поглянула по сторонах. Той випадок, коли мене збило авто столичного короля бізнесу, навчив мене бути обачнішою. Що дивно, впродовж дня я жодного разу не згадувала Фелікса Громова, однак, варто лише наблизитися до тротуару, як у пам'яті відновлювалися яскраві картинки страшних митей аварії. Тепер думаю, що лікар мав рацію: я справді народилася в сорочці.

— Ти сьогодні така гарна, — прокоментувала вибір сукні Аліна, коли я сіла до неї в авто. Всім би таких добрих керівників, які відвозять на роботу!

— Маю ділову зустріч. Відлучуся з офісу на обідню перерву, — не то стверджувала, не то просила дозволу я.

— Яку це ділову зустріч? І не думай бігати на співбесіди, ти змушена відпрацювати аванс і премію. І ти мені винна, — суворо насупивши брови, хмикнула директорка.

— Що ви! Я ж обожнюю свою роботу і дуже вдячна вам за підтримку в ці скрутні часи. Куди ж я дінуся? Зустріч не така ділова, як ви подумали. З другом, який, можливо, допоможе мені відправити Макса в Ізраїль. От лише якою ціною? — останнє прошепотіла радше до себе, бо відповідь на це питання ніяк не давало мені спокою. Зараз, коли авто директорки на високій швидкості маневрувало поміж іншими машинами головною автомагістраллю, я чомусь знову згадала Фелікса Громова. Останнім часом він асоціювався у мене з чимось жахливим на подобі тієї аварії і був прикладом того, якими можуть бути багатії.