Глава 1. Доленосне зіткнення

За два тижні до подій

Весна... Весна в Києві особливо прекрасна. Природа оживає від свого довгого зимового сну, рідне місто припиняє бути сірим та похмурим, сповнюючись найрізноманітнішими барвами. Манить й заворожує чиста небесна блакить, гріє тіло й душу сонце яскравим сліпучим промінням, свіжим теплим повітрям. Дерева розпускають бруньки, виростають перші зелені листочки, землю вкриває трав'яний ніжно-салатовий килим, розцвітаютьквіти повсюди на клумбах, а не лише в горщиках на підвіконні. Весь теплий одяг летить в Тартари, а якщо простіше, то в антресолі й шафи, а навіть найулюбленіша робота здається нав'язаною, адже так хочеться гуляти в парках та скверах, а не просиджувати день у нудних офісах.

Саме з такими думками я, Віталіна Орлих, поспішала на ділову зустріч, у цей ранок понеділка. Одягнена в сувору сукню винного кольору довжиною доколін (благо, внас на фірмі не було дрес-коду, лише існували певні обмеження стосовно вибору одягу) у модних туфлях на невисоких стійких підборах,уруках із чорною сумочкою, гордо крокувала тротуаром до зупинки, де звично чекав на мене шеф. Аліна Дмитрівна була зразковим керівником. Мало того, що з нею працювати — одне щастя, вона ще й підвозила мене на роботу, оскільки їй це було по дорозі. Здається, за три роки спільної праці ми з нею стали справжніми подругами. Можливо, поза очі мене й називали підлабузником, але насправді я, людина приязна й товариська, не бачила можливості не подружитися з директоркою, при тому, що сама займала пост офіс-менеджера і супроводжувала її на всіх заходах та зустрічах. Багато хто пророкував мені підвищення до замісника директора і я, чесно кажучи, також на це щиро сподівалася. Мілана, нинішній зам, відпрацьовувала останні дні перед своїм заміжжям, після якого працювати в принципі не збиралася. Я цього не розуміла, але колегу підтримувала, адже зайняти її місце не була проти. Все моє життя вертілося навколо «LionProduction» і я вважала себе безмірно щасливою, що можу працювати в улюбленій фірмі в уже такому рідному колективі.

Згадалося, що сьогодні нам з Аліною Дмитрівною належить провести ділову зустріч з імовірними партнерами. Останнім часом наші справи стрімко піднімалися вгору, а ми укладали все нові вигідні договори, таємно мріючи про розширення.

Зиркнула на годинник, зауваживши, що в мене всього п'ять хвилин, аби дістатися до зупинки, де чекатиме Аліна. Що ж, якщо поспішу, то встигну. Мені залишається пройти не так багато — через вулицю пішохідним переходом, потім за поворот, там, буквально, метрів десять — і я на місці.

З такими думками гордо направилася до «зебри» (тієї, що на дорозі білими смужками намальована, живої в центрі міста, на щастя, не було). Якби ж я лише знала, що відбудеться далі, краще б зовсім не виходила цього дня з дому! Краще б я сиділа в своїй кімнаті, не показуючи носа в коридор! Дивно, але скільки часу не минатиме після тих малоприємних подій, я звинувачуватиму саме цей день і цю мить, коли моя нога ступила на пішохідний перехід з тротуару, а в мою свідомість увірвався різкий сигнал автомобіля, а за ним — жахливий виск гальм.

Заспокоюватиму себе, що не могла цього знати... Не могла уявити, наскільки зміниться моє життя з цього дня. І, можливо, цей випадок не був винним в усіх моїх наступних проблемах та бідах, але я щиро віритиму, що саме він відкрив двері в мій світ усіляким негараздам.

Опам'яталася вже на асфальті. Твердому і не по-весняному холодному. З зусиллям розліпила повіки, відчуваючи лише дві речі: перша — я не знала, що відбулося, і це лякало, друга — несамовито боліла голова.

— Ви... Ви живі? — почувся чийсь стривожений мелодійний голос поруч. Повернулася на звук, щоб узріти симпатичне обличчя чоловіка. Навіть досить красиве обличчя. Але, на жаль, позбавлене будь-якої м'якості. Глибокі карі очі в обрамленні чорних вій дивилися так, немов могли перетворити мене в льодову статую. Ніс морщився, на чоло насунулися складки, а вуста були міцно зціплені, немов би не знали про ніжність. Дивні асоціації, але саме так я подумала тієї миті і, про себе, назвала незнайомця Крижаним королем.

Тоді мене здивувало те, що він виглядав радше невдоволено, аніж стурбовано. Лише згодом я зрозумію причину такої реакції.

Але його питання було хорошим. Ай справді, я жива? Ну, якщо відчувається біль і, якщо я можу думати, значить жива. Напевно...

— Ви хто? — прошепотіла я, поволі відновлюючи в пам'яті хронологію подій. Вдавалося важко. Я уявлення не мала, звідки взялося чорне авто класу люкс, але останнє, що запам'ятала — жахливий сигнал і, власне, моє знайомство з капотом. А Сніговий... тобто Крижаний король, певно, водій тієї смертоносної машини.

— Щось болить? Голова не паморочиться? — ігноруючи запитання, розпитував чоловік, продовжуючи хмуритися. Подумавши, я спершу схвально, а потім заперечно похитала головою, ніби кажучи: «Так, болить, ні, не паморочиться».

— Встати можете? Я допоможу вам, — ніби наказ, прозвучала пропозиція. Моїх рук торкнулися холодні пальці незнайомця. Не дарма я прозвала його крижинкою і, варто зізнатися, статус короля також не з неба упав. Лише один його годинник коштував стільки, як моя місячна заробітна плата, а заробляю я, повірте на слово, пристойно. Не як офіс-менеджери в інших фірмах. Аліна Дмитрівна досить щедрий шеф, а я одна з найстаранніших її працівниць. Але зараз не про те.

Чоловік допоміг мені повільно підвестися, при тому підтримуючи мою голову. Потім підхопив мою сумочку, поклав на капот свого авто, не випускаючи мене з поля свого зору, і, продовжуючи тримати за руку. А я стояла і все намагалася згадати, чому мені здається його обличчя знайомим. Судячи з його вигляду ділової людини і дорогого сірого костюму, можна зробити висновок, що переді мною представник класу бізнесменів. А, оскільки, я цікавлюся новинами бізнесу, політики й економіки (це входить в мою роботу, можна сказати), значить, він відомий мені з журналів.