Ілюзія шлюбу

Пролог

Присвячується моїм батькам, які завжди підтримують мене і надихають

 

Пролог

Якою буває ціна людського життя? І чим ми ладні пожертвувати заради порятунку рідної нам людини? У кожного знайдеться своя відповідь... Слава... Кар'єра... Багатство... Банально. Що цінніше? Час, проведений біля лікарняного ліжка... Час — найдорожче, що ми можемо комусь подарувати, адже його неможливо повернути назад... Своє власне здоров'я... Недоспані ночі... Хтось може пожертвувати навіть коханням, власною сім'єю, щоб врятувати рідну людину... Але що, коли всього буде мало? Що, коли рятівнику мого брата потрібно, щоб я подарувала йому себе, віддала свою волю? Чи готова я заплатити таку ціну? І чи буде цього достатньо?

Благо, наручників на мене ніхто не надягатиме. Навіть навпаки. З цього дня я не буду знати скрути. Автомобіль із власним водієм, котедж у елітному районі Києва, нерухомість закордоном, власна вілла... Ні, все це не моє, але на правах дружини власника я вважатимуся господинею такого добра. До речі, «вважатимуся» правильно підібране слово. Не володітиму, але створюватиму ілюзію того. Відтепер ілюзорним стане все моє життя.

Коли актори грають роль у фільмах або ж театрах, для них існує закулісся, а їх робочий день хоч і не нормований, але завершується. Для мене ж відтепер не буде вихідних, моя роль на постійній основі. Роль щасливої й закоханої дружини бізнесмена Фелікса Громова. Я — птаха в золотій клітці.

— Віталіно? — прорізав мої думки оксамитовий приємний баритон мого, без п'яти хвилин, законного чоловіка. Дрібно покліпавши очима, відігнала привиди похмурих думок та останніх сумнівів. Усе так, як бути повинно. І мені слід дякувати небесам за цей шанс!

— Пробачте, — прошепотіла, подумки даючи собі добрячого запотиличника. Не було в мене зараз часу на подорожі в глибини своєї душі, не було часу, щоб шкодувати себе чи відчувати непевність. Життя Макса у моїх руках, час обмежено, а я продовжую стояти у столичному РАЦСі й дивитися крізь тітоньку в святковому сірому костюмі, мовчки ігноруючи її запитання? Я що, навіжена?

Ігноруючи те, як болісно тремтіло моє серце в грудях, немов би хотіло вирватися на волю... те, як вся моя сутність противилася цьому рішенню, не приймаючи його, я гордо піднесла голову, повторюючи собі, що змушена. Змушена приректи себе, щоб врятувати брата. І як би не було страшно охоплювати розумом своє нинішнє становище, я повинна це зробити. Переступити через біль, страх, свої мрії про кохання і щасливе заміжжя. Нехай буде те, що має бути. Я віддала себе на ласку долі, закам’яніло моє серденько. Залишилися єдині сподівання — лише б усе не даремно! Тільки б Максим одужав!

— Так, я згодна, — мій голос пролунав ствердно та впевнено. Тітонька, вона ж весільний реєстратор, задоволено кивнула, а я перевела погляд на чоловіка, що стояв поруч. Колись, коли я була маленькою дівчинкою, а мама розповідала мені казки про принцес, яких з полону рятують прекрасні принци, я уявляла когось на подобі Фелікса. Високий, широкоплечий, чорноволосий. З дещо різкими рисами обличчя, немов би вирізаними з каменю, але цей факт не скасовував його привабливості, а навпаки додавав брутальності образу. Його зовнішність не мала недоліків: глибокі проникливі карі очі, сповнені блиску і рішучості, прямий ніс, не пухкі й не занадто тонкі вуста, триденна щетина, що перетворювала образявножорсткого бізнесмена на ловеласа і просто бездоганна модна нині зачіска. Що стосується фігури, тут він теж був не промах і явно проводив декілька годин у день у спортзалі. Якщо розглядати справу з такого ракурсу, то навіть шкода, що наш шлюб фіктивний. Але я припинила мріяти про принца з десяти років, будувала кар'єру, сподівалася знайти хорошого юнака, що щиро полюбив би мене, і старалася оминати багачів на крутих автівках. Але тепер все це не важливо. Фелікс взяв на себе всі фінансові витрати за лікування брата, тому я повинна виконати свою частину угоди... Чхати на сентиментальність!

Вимушено всміхнулася чоловіку, стараючись не псувати йому настрій своєю кислою фізіономією.

— Пане Феліксе, чи згодні ви взяти за дружину пані Віталіну? — просто й без зайвого пафосу запитала весільний реєстратор. Бізнесмену не знадобилося й хвилини, щоб сказати своє рішуче і впевнене:

— Так!

— Прошу засвідчити свою волю підписами, — повернувши до нас акт цивільного стану і поклавши зверху синю кулькову ручку, тітонька запросила наблизитися до свого невеличкого столика, застеленого яскраво-бордовою скатертиною і прикрашеного ароматним букетом білосніжного жасмину у милій рожевій вазі. Вдихнувши на повні легені повітря, я зробила крок вперед, взяла до рук ручку і вивела кривульку на документі. Від чогось серце закололо, немов я провела пером двадцять першого століття по ньому, а не по папері.

Фелікс також поставив підпис, канцелярський, зовсім невеличкий. Навіть дивно, я очікувала, що він буде розмашистим, як в усіх нормальних чоловіків. Потім свої мітки залишили наші свідки — Ярослав, молодший брат Фелікса і мій рятівник, адже вся ця угода стала можлива лише з його сприяння, і працівниця РАЦСу, яка погодилася бути свідком. Реєстраторка стукнула печаткою на папері й урочисто промовила:

— Оголошую вас чоловіком та дружиною! Можете поцілувати наречену.

Фелікс повернувся до мене. Його обличчя продовжувало бути все таким же беземоційним, як і впродовж усіх кількох годин нашого знайомства, але в глибині очей, де завжди панує холод і лід, блиснув вогник веселощів. Талію скували його сильні руки, а вуста опалив гарячий поцілунок. Владний поцілунок. І в цю мить я справді зрозуміла масштаби історії, в яку вляпалася. Я стала чиєюсь дружиною, а у випадку з Феліксом, то, навіть пам'ятаючи про фіктивність угоди, відчула себе його власністю. І хоч сам поцілунок був досить приємним, відчуття нав'язливості не зникало.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше