Ілюзія щастя

А чому не можна бути щасливою? Особливо, коли цього справді хочеш. Чому не можна прокидатися з думкою, що ти справді щаслива (щасливий)?

Чому це маленьке слово (я про щастя) так нас боїться? Смішне, воно боїться навіть, щоб ми називали його. Одразу втікає. До когось іншого, до того, хто вже геть забув про нього. А потім знову вирушає в мандри, коли про нього згадують. Аксіома нашого існування — щастя там, де його не кличуть…

Ч О М У?

Як би там не було, але сьогодні вона щаслива.

Залишитися самій, сісти біля вікна, взяти на коліна старого доброго кота і заплющити очі, обманюючи себе, що, власне, в цьому і полягає щастя.

А, може, всі себе обманюють?.. Навіть ті, у кого щастя гостює сьогодні? Хто бачив, як воно виглядає? Хто нюхав його, куштував, мацав etc. Люди вигадали собі цей термін для стану, який не можуть пояснити. Як і безліч інших термінів, для безлічі інших нематеріальних понять, з якими вони час від часу зіштовхуються, точніше не вони, а душевна (назвемо це так) частина їхнього єства. У когось вона домінантна. Це вже гірше. Хоча, залежно під яким кутом зору дивитися, і під чиїм кутом зору…Ця двоїстість у всьому часом доводить до божевілля. За що не візьмись, де не глянь всюди існує альтернатива. На що не подивишся, всюди існує інший варіант розвитку подій, думок, почуттів. Чому надмірна „одухотвореність” людської індивідуальності підсвідомо у переважної більшості „прагматичних” вважається несумісною з вимогами сучасного світу? І щоб вийти переможцем у двобої з життям треба загнати у себе „вразливу пані душевність”, залишивши її для рожевих романів і цнотливих принцес минулих століть.

Він хотів, щоб вона була щасливою, і тим не менше не міг її такою зробити. Борець за мир і справедливість у світі. Якщо на те пішло, то хто з людей не прагне, щоб інші були щасливими? Коли людина щаслива (поправка — думає, що щаслива) їй, по великому рахунку, все одно до інших. Коли щасливий кожен, ніхто не прагне до конфлікту. Отже, щастя зростає на егоїзмі в тій чи іншій кількості присутньому в кожному? Дехто відчуває себе у стані щастя в той момент, коли бачить біль, невдачу, поразку інших. Егоїзм? — знову ж таки, він. Просто в іншій якості. Якщо в першому випадку він на підсвідомому рівні впливає на людину в її прагненні зробити світ щасливішим і тим самим убезпечити себе від нещастя, то в другому – забезпечити щастя собі нещастям інших. Надто вульгарна тавтологія. Але факт.

Він хотів, щоб вона була щасливою. Виходить, він егоїст?..

Вона буде щасливою. Він цього хоче, але вона буде щасливою без будь - якої його участі. Бо ж він не обіцяє їй зробити це самому. Він просто цього хоче. І тоді він буде щасливим. Так він казав. А як він може бути щасливим, знаючи, що її робить щасливим хтось?  Виходить, він ще й жорстокий?

А вона?

Чи зможе вона впустити когось в своє серце (бо ж, здається там, за загальноприйнятими уявленнями народжується щастя), знаючи, що десь в другому кінці її мікросвіту живе він. Навіть, якщо він дуже хоче, щоб у неї все було добре, і від цього, як він казав, і він буде щасливим. Отже, вона також егоїстка? Вона ж могла зіграти роль щасливої для того, щоб і він таким був. Могла, але чи хотіла?

Бажання часто розходяться з … бажаннями. Про можливості не йдеться. „Мож…”, „Можлив…” уже означає М О Ж У – реалізувати, здійснити щось, досягнути чогось. А от „Бажан…” вже важче для реалізації, бо залежить від хотіння.

Вона не хотіла. Виходить, вона нічим від нього не краща. Чому ж вони не разом, коли в них стільки схожого? Бо вони зустрілися саме за тих обставин, які склалися. Дещо пізніше, ніж мали б зустрітися, але за інших обставин вони б не зустрілися взагалі.

Вони ніколи не казали одне одному банальних речей, починаючи від „привіт” і закінчуючи „я тебе кохаю”. Вони залишали це для банальних людей, якими вони себе не вважали. Вони ж егоїсти.

Просто на одну коротку мить його і її світи наблизилися на небезпечну відстань. Просто, один блискавичний погляд кардинально змінив її ставлення до оточуючої дійсності, що день у день ставала для неї все безбарвнішою. А його дійсність наповнилася кольором її мрії, у яку він давно перестав вірити. І цієї миті для них було достатньо, щоб знайти те, що кожен з них давно шукав, сам того не усвідомлюючи.

І не в тому, мабуть, річ, що тієї миті вони опинилися в одній точці, з якої геометрія їхніх доль креслила тільки їй одній відомі фігури. І навіть не в тому, що наступну точку вони бачили вже з попередньої. Їм був дорогим сам шлях з т.А в т.Б. Коротка відстань, що поєднувала два зовсім різних кінці його і її життя. Але той шлях їм судилося пройти разом. Здається, хтось вже колись про це писав – фраза затерта до дірок. Судилося…Цікавий термін. Радше, мабуть, бажалося. Вони могли зробити крок назад. Але не зробили. Могли прислухатися до, здавалося б, вічно тверезого розуму. Могли б іще багато чого зробити. А вони слухалися миті. І хай судить хто хоче. Вони ж егоїсти.

Сьогодні знову день. І дарма, що він схожий на вчорашній. І дарма, що вона тисячі разів вже казала, що бере себе в руки і продовжує жити так, як до нього, або ще краще. Тобто буде намагатися зробити для цього все необхідне. Насправді їй дуже хотілося (хоч вона і боялася зізнатися собі в цьому), щоб ті руки, в які вона мала себе брати були його руками. Вона дуже хотіла однієї миті відчути тепло його рук, ніжність його обіймів, і перейшовши на „ти” з часом, завмерти…