Ілюзія реальності

РОЗДІЛ 1

Початок кінця.

 Усі думали, що технології та сама людина з кожним роком будуть все більше прогресувати, так воно і було до дві тисячі двадцятого року. Саме цього року активність розвитку впала, нові ідеї та їх реалізація почали здаватись дурними і не реальними. Між країнами почалась торгівельна війна. Всі хапали все, що могли, щоб перепродати дорожче або переробити ту чи іншу ідею на свій лад і вторгувати за неї ще більше. Можливо це і на краще, тому що припинились смертельні війни, через які люди змушені були битися між собою та вбивати один одного не за власною волею.

 І ось вже дві тисячі двадцять другий рік, нічого не змінилось, я їхав з роботи до дому, а сонце вже збиралося заходити за горизонт, зненацька зчинилася буча, на вулиці стало раптово темно, тролейбус зупинився. Коли я вийшов, то побачив велику чорну сферу, яка майже повністю перекрила собою сонце. Було видно лише декілька променів, які намагались просвічуватися через цю темну сферу. Почався невеликий землетрус і сфера випустила промінь, який прямував на Землю. Всі впали в паніку, що зараз помруть, і за мить до того, як промінь влучив у планету, я спитав себе: «Невже я так помру, стільки старань, щоб досягти чогось в житті і все коту під хвіст?!». Коли промінь влучив, я побачив біле сяйво, котре згодом перетворилось на поле, де скрізь була зелена, не висока трава і одна маленька хатинка. Я відчинив двері в цю хатину і побачив дівчинку, що стояла і дивилась у вікно своїми блакитними очима, її довге чорне волосся аж торкалося дерев’яної підлоги. Пончо, в якому вона стояла, було занадто велике на неї.

-Тут одній сумно і холодно восени.– промовила вона, і з її очей потекли сльози.

 Коли я відкрив очі, то опинився лежачим в незрозумілому місці. Намагаючись щось збагнути, я піднявся, озирнувся навколо, і згадав, що всі померли, і я у тому ж числі… а потім пригадалися поле і хатина, де була маленька дівчинка. І що я зараз тут роблю на колії, якщо я помер? Це темрява, куди потрапляють всі померлі душі? Та ні, бути такого не може! Тоді що тут робить колія?! Схоже я живий, але як я вижив, і що за дивний сон про дівчинку мені привидівся, поки я був непритомний. Хочу їсти і на мені ні однієї рани, дивно, можливо є крім мене ще люди, які вижили. Це метро, але я не пам'ятаю, щоб в моєму місті було метро. Гаразд, якщо буду іти прямо по колії, кудись то я й вийду, а там і розберусь де я.

 Ідучи прямо по тунелю метро, я побачив сам поїзд, що стояв на колії біля станції, і вирішив підійти подивитися що коїться у вагоні. Там нікого не було, але горіло світло, я обійшов поїзд і піднявся на платформу станції. Двоє людей сиділи і шукали щось в рюкзаках. Не довго думаючи, я вирішив підійти до них і все розпитати.

–Народ! – крикнув я, махаючи руками, тим самим показуючи, свої дружні наміри.

–Стій, ти хто?!– спитав чоловік, приблизно мого віку.

–Я лише постраждалий, так само як і ви! Ніхто не знає де ми знаходимось?– сказавши це, в мене голосно забурчав живіт.

-Сідай. Тримай - це все, що ми знайшли, щоб перекусити. Так, ми знаємо де знаходимося. Це Київ, станція метро «Арсенальна». А як тебе звати?- спитав чоловік передавши мені шматок хліба.

-Не пам'ятаю, як мене звати.- відповів я, намагаючись згадати своє ім'я.

-Зрозумів, тож і ти не пам'ятаєш. Тоді, думаю, варто придумати прізвиська, щоб легше було звертатися один до одного. Я, напевне, буду Ікло.

-Я досить мовчазний, тому, думаю, назву себе Мовчун.– сказав другий чоловік, продовжуючи їсти.

-Мовчуна я зрозумів, чому Мовчун, а Ікло - чому саме таке прізвисько?

-Мій батько обожнював полювання і одного разу, коли він вчив мене стріляти з рушниці, на нас напав голодний вовк-самітник, і я в з переляку випустив кулю в вовка. Так вийшло, що це була моя перша здобич, тому батько зробив мені трофей - ікло вовка, який я потім повісив на шию і це ікло ще й досі зі мною.     -Ти назвав себе спогадами, які тобі дорогі, і це класно. А я не пам’ятаю своєї сім’ї та не знаю чи вона жива. Проте я гнучкий та прудкий і котів люблю, тому назвусь Кіт.

-Кіт? Прикольно звучить. Гаразд, народ, думаю, пора іти до виходу із метро. Кіт, поки тебе не було ми все подивились і вихід на поверхню завалений так, що доведеться йти до кінця тунелю.

-Тут є карта метрополітену. Так, наступна станція «Дніпро» і там вже вихід на двір. - сказав я, показуючи на карту, - Тоді ходімо вже.

 Підійшовши до наступної станції, ми знову побачили поїзд, і вирішили подивитися, що в ньому. Заскочивши на задній вагон і відкривши двері, ми пройшли всі вагони та всередині нічого не було, залишалась лише кабіна управління. З останніми сподіваннями на щось, що може вгамувати спрагу, ми відчинили двері. З усіх речей, які там знаходилися найбільш вартісним виявився лише один вогнегасник, якого ми і забрали з собою. Виходячи ми побачили чорний силует, схожий на людину. Ікло спробував до нього заговорити, сподіваючись, одначе, що це привиділось. Але раптом на спині чорної тіні виросли крила, як у кажана, які були схожі на гілля старого дерева, або довгі страшні пальці. Тінь підняла голову і за мить ми побачили, що обличчя у неї немає, а є лише один величезний рот, який відкрився вертикально на ціле обличчя. Нас охопив жах, та Ікло швидко зметикував і вогнегасником розбив лобове скло в кабіні, й ми швидко почали вибиратися і тікати. Раптом я побачив, що все зупиняється, ніби час сповільнюється: ось Ікло біжить попереду, я озираюся назад, щоб дізнатися, як там Мовчун і чи наздоганяє нас та тінь, й бачу, як тінь своїми недокрилами розриває бідолаху Мовчуна на дві частини, бачу як Ікло зі здивованими очима спостерігає смерть Мовчуна. Все це ставалось так швидко і водночас помалу, що мені хотілося плакати від страху і безнадії. Добігши до кінця тунелю метро, ми, виснажені, вийшли надвір і… стали на коліна та заридали. Все, все було зруйновано, на вулицях не було жодної живої тварини чи людини, колись величний Дніпро перетворився в імлисте болото! Ікло закричав.