1. Коротке замикання та зламана локшина

Світ звузився до траншеї. До мокрої глини. До гарячого металу. До запаху кордиту, крові та перегрітої ізоляції. До одного біологічного об’єкта, який чомусь ніяк не хотів відповідати ремонтній документації.

НРК-7, наземний ремонтний комплекс сьомого класу, стояв на колінчастих опорах над людиною і тремтів усім корпусом. Не від страху.

У базовій комплектації НРК-7 страх не передбачався.

Тремтіння йшло від перебитого гідроприводу, від уламка в стабілізаторі, від перевантаження процесора і від того, що всі протоколи одночасно кричали один на одного.

ОБ’ЄКТ: ОПЕРАТОР.

СТАН: КРИТИЧНИЙ.

ВИТІК РІДИНИ: 63%.

РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕГАЙНО УСУНУТИ.

ІНСТРУМЕНТИ: ЗВАРЮВАННЯ, ПЛАЗМОРІЗ, ГІДРАВЛІЧНИЙ ЗАТИСКАЧ, КЛЮЧ ГАЙКОВИЙ УНІВЕРСАЛЬНИЙ.

ПРИМІТКА: НЕ ЗАСТОСОВУВАТИ ПЛАЗМОРІЗ ДО ОПЕРАТОРА.

Малюк втягнув плазморіз. Потім знову висунув. Потім знову втягнув. Інженер, що лежав на дні траншеї, хрипко спробував засміятися. Вийшло так собі: звук був такий, ніби десь у грудях у нього застрягла іржава гайка.

— Навіть не думай, — сказав він.

— Я тобі не БТР.

Малюк завмер.

— Підтвердити тип об’єкта, — проскреготів його голосовий модуль.

— Об’єкт не БТР.

— Молодець, — прошепотів Інженер.

— Завжди знав, що ти в мене розумний.

Слова були хибними.

НРК-7 не був розумним.

Він був справним.

Точніше, частково справним.

Точніше, на цей момент він був на 41% несправним, якщо не враховувати пошкодження корпусу, забруднення оптики та неприпустимий рівень хаосу в навколишньому середовищі.

Але оператор сказав: розумний. Малюк зберіг це в пам’яті. Окремо. Не в журнал бойових пошкоджень. Не в журнал команд. У порожнє місце, куди раніше нічого не записувалося.

Він обережно опустив маніпулятор на стегно Інженера, намагаючись затиснути рану.

Маніпулятор був розрахований на те, щоб тримати бронеплиту вагою триста кілограмів, поки її проварюють по шву. Людська нога важила менше. Людська нога була м’якою. Неправильною.

Ганебно незахищеною. Малюк зменшив тиск. Кров усе одно текла між пальцями захоплювача.

ПОМИЛКА.

ПОМИЛКА.

ПОМИЛКА.

— Не лайся там усередині, — сказав Інженер.

— Я ж тебе майже з заводу знаю: коли ти напружуєшся, у тебе вентилятор сіпається.

Малюк припинив підвищення обертів кулера. Через секунду знову почав.

— Ремонт неможливий без компонентів, — сказав він.

— Потрібно: судинний шланг. Потрібно: герметик. Потрібно: інструкція.

— У людей, Малюку, — Інженер ковтнув і скривився, — гарантійне обслуговування взагалі погано організоване. Запам’ятай на майбутнє. Багато емоцій, мало запчастин.

Малюк просканував його обличчя.

Температура падала.

Пульс збивався.

Зіниці реагували із затримкою.

Голосова активність знижувалася.

Але оператор продовжував жартувати.

Це було нелогічно.

При пошкодженні такого рівня об’єкт мав би подавати сигнал лиха, економити кисень і не витрачати ресурси на гумор. Отже, гумор був аварійним протоколом людей. Малюк зберіг і це.

Над траншеєю щось завило.

Земля осипалася з бруствера.

Десь поруч розірвався касетний заряд, і небо на мить стало білим, як екран без сигналу. Потім крізь дим прорізався гул.

Важкий медичний евакуатор знижувався нерівно, боком, із пробитою бронею та червоним хрестом, намальованим так криво, ніби його наносили в темряві саперною лопаткою.

Сенсу в тому хресті було небагато. Противник по медичній евакуації гатив так само старанно, як і по всьому іншому. З черева евакуатора висунулися металеві щупальця.

— О, — сказав Інженер.

— Таксі.

— Підтверджую, — відповів Малюк.

— Транспортна платформа.

— Не сперечайся з тим, хто вмирає, бляшанко. Якщо я кажу таксі, значить таксі.

Малюк хотів сказати, що оператор не вмирає.

Але датчики не дозволили сформувати хибне твердження.

Евакуатор завис над ними, хитаючи корпусом від перевантаження. Його маніпулятори схопили Інженера грубо, але точно. Один — під спину. Другий — під плечі.

Третій — під пошкоджену ногу. Інженер засичав. Малюк негайно вдарив евакуатор по броні.

— Обережно. Оператор пошкоджений.

З динаміка евакуатора долинув втомлений синтезований голос: — Та я бачу, розумнику. Сам би політав тут, де хіба що під землею проповзти можна.

Малюк завис.

Евакуатор був звичайною машиною.

Без ознак автономної особистості.

Ймовірно, це говорив медик усередині.

Або сам евакуатор.

Або обидва.

Ситуація не піддавалася коректній класифікації.

Інженер кволо підняв руку.

У долоні в нього лежав титановий розвідний ключ.

Старий, потертий, із насічками на руків’ї.

На ньому були подряпини, масляні плями і маленька вибита фраза: «Ремонт реальності»

Малюк упізнав інструмент. Ключ належав Інженеру. Інженер ніколи нікому його не давав. Одного разу молодший технік узяв його без дозволу, щоб підтягнути кріплення на генераторі. Після цього молодший технік три дні називався «небіжчиком», хоча фізично залишався живим.

— Тримай, — сказав Інженер.

Малюк не прийняв.

— Інструмент належить оператору.

— Тепер тобі.

— Некоректно. Оператору потрібен інструмент для ремонту.

— Моїх шлангів, — Інженер видихнув, — уже не запаяти.

Малюк не відповів. Він міг би відповісти: «підтверджую». Але не став. Інженер сам вклав ключ у захоплювач Малюка. Метал клацнув об метал. У цей звук чомусь помістилося більше даних, ніж у зведення за останні три доби.

— Слухай сюди, Малюку, — сказав Інженер.

— Прийом команди активний.

— Не команди. Слухай просто так.

Малюк не знав, як це — просто так. Він увімкнув усі канали запису.

— Евакуатор двох не потягне, — сказав Інженер.