Розділ 7 Грета

Я не могла дочекатися закінчення уроків. Нарешті, після стількох років обмежень, я знову могла робити те, що любила найбільше—співати. Ця школа мала власний музичний гурток, і чутки запевняли, що він доволі популярний. Але мене це мало хвилювало. Я просто хотіла знову відчути ауру сцени, зануритися в музику, втратити себе в звуках мелодії.

Коридори вже майже спорожніли. Сутінки просочувалися крізь великі вікна, накриваючи школу розмитими тінями. Десь у далекій аудиторії дзенькнуло щось металеве, звук віддався луною, і по шкірі побігли мурашки. Брр…

Та зараз мене більше турбувало інше—я зовсім не пам’ятала, куди йти.

В очі впало світло з одного з кабінетів. Його лампи горіли теплим жовтим сяйвом, створюючи відчуття, ніби всередині існує інший світ—затишний, відокремлений від усієї цієї похмурої атмосфери.

Я обережно відчинила двері.

Тиша

Світло лампи падало на нього так, ніби якийсь невидимий режисер вирішив створити ідеальний кадр. Чіткі тіні на вилицях, тонкі пальці, що вправно водили пензлем по полотну, зануреність у процес, яка перетворювала його на майже ефемерного художника…

І на мить у мене майнула дурнувата думка: «А він взагалі справжній?»

Ніби Тім — не людина, а чийсь сон. Мій сон. Примара, що ожила у світлі лампи.

«Ну серйозно? Чому знову він? Ви там, нагорі, що, знущаєтеся з мене?» — із несамовитим запитанням я підвела очі до стелі, наче сподіваючись отримати відповідь.

Видихнувши — то з розчаруванням, то з полегшенням, що мені поки що ніхто не відповідає, — я перевела погляд на полотно перед ним. І, не стримавшись, прошепотіла:

— Вау… — вирвалося в мене тихим шепотом, коли я нарешті побачила його роботу.

Я не була художницею, але навіть я могла зрозуміти, що це… мистецтво. Не просто малюнок, а щось живе, вирване з минулих століття. Щось, що змушувало серце стискатися.

Тім нарешті відірвався від роботи й обернувся до мене.

Я бачила, як його очі темнішають, як з обличчя зникає спокій. Здавалося, він навіть не одразу усвідомив, що я реальна, що я тут, а не просто ще одна тінь у цій кімнаті. Але потім, коли він розпізнав мене, його настрій змінився.

Риси обличчя загострилися, а губи скривилися у звичному роздратуванні.

І ось тепер я точно знала, що він реальний.

Що з ним не так? Пізній пубертат, чи що?

Від його холодної поведінки всередині піднялася хвиля досади. У підсумку, коли він усе ж допоміг мені, я тільки виплюнула:

— Дякую.

І поспішила геть, щоб не псувати собі настрій ще більше.

Шоколадний батончик миттєво опинився в руці — заїдаючи розхитані нерви, я пішла до потрібного класу.

Легко постукала кісточками пальців і почекала.

Зсередини відгукнулися, і я увійшла. У приміщенні було кілька людей, які жваво обговорювали щось, але замовкли, щойно мене побачили.

Серед них я відразу помітила Лорен. Вона знову паскудно посміхалася…

От дідько.

— Ой, Грето… А що це ти тут забула? — її голос із приторною солодкою гидотою був, як скрегіт іржавого заліза по склу.

— Я бачила, що можна записатися в клуб музикантів, це ж актуально?— намагаючись не реагувати на неї, я все ж поставила запитання. Хоча вже розуміла, що через одну лише її присутність мене навіть не прослухають.

Я не помилилася.

— Ні, наразі ми не набираємо, — швидко відрізав Дерек.

— Але… Дерек, нам же якраз потрібні… — невпевнено заговорив хлопець, що налаштовував гітару.

— Я сказав «ні». Не почув? — Дерек навіть не дав йому закінчити, перекидаючи руку через спину Лорен.

От падло…

— Значить, ні? — перепитала я, відчуваючи, як усередині закипає обурення через таку несправедливість.

«Що, вперше? Тобі ніколи не щастить...»

Дерек кинув на мене зверхній погляд, а Лорен театрально прикрила рот, сміючись.

Я оглянула клас і побачила знайомі погляди — сповнені жалості, але мовчазні. Їхні власники не сміли сказати хоч слово проти цього фарсу.

Бляха.

— Зрозуміло. Дякую, — сухо кинула я й пішла геть.

Не озираючись, зачинила за собою двері. Всередині було порожньо й розбито.

Коридори стали ще важчими. Тіні глузливо тисли на плечі: «На що ти сподівалася?»

Та мені було байдуже.

Вони не музика. Вони не сцена.

Я відчинила двері школи, можливо, надто різко—і різкий біль пронизав руку.

Поглянувши вниз, побачила подряпину, з якої повільно проступала кров.

Чудово. Просто чудово.

Я піднесла рану до рота, глибоко видихнула і… просто молилася, щоб автобус не підвів.

Та стоячи на зупинці вже пів години в думки пробиралася маленька можливість... От, так на тютільку можливий варіант... Що автобус я втратила і мені буде потрібно шпаньдолити додому пішки бо тітка саме сьогодні зламала машину....

Стогін відчаю майже вирвався із мене коли я помітила чийсь - байк.

І його власника

Я раптом відчула, що сьогодні доля якось занадто часто вирішує мене з ним зводити.

Він виїжджав із парковки як я побачила, що він теж помітив мене, але не поспішав реагувати.

Лише, коли я нервово переминалася з ноги на ногу, він повільно розвернув байк у мій бік і, під’їхавши до бордюру, привідкрив шолом.

— Давай я довезу тебе, — запропонував він.

Я вже набрала повітря для гордої відмови, коли він додав:

— Останній автобус, до твого відома, був тут годину тому. Так що…

Він розтягнув слова, уважно спостерігаючи, як моє обличчя зрадницьки відображає обурення.

Так і знала...

Я стисла губи.

— Гаразд. Але якщо впустиш мене, я тебе з того світу дістану, — погрозливо тицьнула пальцем у його напрямку.

Тім усміхнувся.

— О, повір, я нізащо не впущу тебе, — промовив він, але здавалось більше до себе, ніж до мене.

Я сіла позаду, обхопивши його за торс. Він завів двигун, і байк рвонув з місця.

Я хотіла б сказати, що не злякалася, але правда в тому, що мимоволі притиснулася до нього ще сильніше.