Розділ 6, частина 2 (Тім)

На наступний день я вже мчав до школи на своєму байку. Дивлячись на Калленів, які, здавалося, жили цим фарсом нормального людського життя, мене починало пригнічувати. Вони грали в людей, ніби це було важливо, ніби це могло їх змінити. На шкільній стоянці снували учні – всі різні, але так чи інакше однакові. І якщо спочатку життя Калленів здавалося мені забавним видовищем, то тепер ця пластинка заїла, залишаючись на місці. Без змін. Без розвитку. Без сенсу. Чіткий знак того, що пора змінювати декорації...

— О, голубки посварилися, і один повернувся! – насмішкуватий голос пролунав із дальнього кута парковки, де новенькі тулилися біля пікапа.

На губах заграла кривувата посмішка. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, про кого так необачно жартує це маленьке недорозуміння.

Мої очі, наповнені байдужим презирством, перетнулися з її зацікавленим поглядом.

— Тіме, ау! – Емет пробасив майже біля вуха, знову почавши розповідати про якусь гру, яку знайшов, поки мене не було. Довелося відволіктися на нього, нехотячи втрачаючи її увагу.

— Так, я це чув уже разів чотири, – зітхнув я, кинувши Греті нечитаємий погляд, коли вона тягла Беллу у бік школи.

Якщо не помиляюся, перший урок у нас сьогодні разом?

Голова ліниво схилилася в задумі над цим дивним бажанням спостерігати за нею.

— Ця гра варта того, щоб говорити про неї і десять... Ні! Двадцять разів! – на повному ентузіазмі ледь не прокричав Емет.

Розалі не витримала й прошипіла на нього, нарешті вгамовуючи.

Я ж, скориставшись моментом, швидко рушив у клас історії, прибувши туди на десять хвилин раніше за дзвінок. Сів і розслабився, спостерігаючи за своєю сусідкою по парті.

Грета спершу не реагувала, роблячи вигляд, ніби не помічає мене, і це розважало...

Я ж бачив усе. Кожен її рух. Кожну емоцію, що пробігала в її очах при думці про щось, мені недоступне. Ледь помітна зморшка на лобі, що з’явилася, коли вчитель попередив про самостійну. Легкий страх, досада. А потім я побачив її спогад – як учора вона проігнорувала конспекти з історії та літератури, забувши, що саме сьогодні історія.

— У мене щось зайве на обличчі? – роздратовано прошепотіла вона, ледь повернувши голову в мою сторону.

Ми зустрілися поглядами, і вона одразу відвернулася, прокручуючи в думках щось про пастки з меду.

— Залежить від того, що ти вважаєш зайвим, – промовив я, ще нахабніше її розглядаючи.

У руках автоматично з’явилася ручка. Захотілося зробити ескіз. Особливо виділити зеленим її очі, спробувавши передати їхній колір на папері.

— Зараз я вважаю, що нічого зайвого на моєму обличчі немає. Тому причин для безкоштовного його перегляду не спостерігаю. Плати – і тоді дивись скільки завгодно, – її виклик звучав настільки серйозно, що мене мало не розсмішило.

Та ну, що за сміхотворна сума. Я тобі в десятки разів більше можу платити, дівчинко, навіть не напружуючись.

Але коли вона потайки відкусила шматочок батончика, закриваючись від мене, я, задля веселощів, вирішив продовжити її дражнити.

Її реакція на мої слова була… очікуваною.

Як швидко вона запхала батончик у щоку…

Хом’як. Маленький хом’ячок.

Сміх вирвався з мене, не зважаючи на урок чи погляди інших.

Тільки надуті щоки маленького хом’ячка на ім’я Грета.

Я давно так не сміявся. По-справжньому. Відкрито. Із задоволенням.

Але коли побачив її напруження від питання вчителя, не роздумуючи, вирішив допомогти маленькому хом’ячку уникнути сьогоднішньої самостійної роботи з історії.

Підвівся й почав розжовувати тупуватому вчителю матеріал, який він мав би вчити ще в університеті.

— Гаразд, розкладаю все по поличках. Версальський мирний договір 1919 року був підписаний після Першої світової війни, і він мав три основні цілі: покарати Німеччину, послабити її військову міць і переформатувати кордони Європи. Його підписали представники Антанти, а Німеччині просто поставили перед фактом.

Я оглянув клас. Всі слухали. Навіть ті, хто зазвичай відключався на історії. Але погляд знову й знову повертався до неї.

Грета, схрестивши руки, уважно мене слухала… і навіть записувала нотатки.

Розумниця.

Так і треба. Слухай мене, а не цього ідіота.

— По-третє, її армію зменшили до 100 тисяч осіб, заборонили мати авіацію, підводні човни і навіть важку артилерію. А Рейнська область стала демілітаризованою.

Я сипав фактами, не даючи вчителю жодного шансу вирватися з пастки.

На годиннику було без п’яти десята. Скоро дзвінок.

Я закруглив пояснення, передавши всю суть, і з насолодою спостерігав за відчаєм у його очах. Він не міг оскаржити жодне моє слово. І, що найсмішніше, врятувався втечею.

Ну що ж, одного вчителя вдалося просвітити.

Хмикнувши собі під ніс, повернувся до парти.

Спостерігаючи, як швидко збирається мій маленький хом’як, нахилився до неї й прошепотів:

— Було весело, але наступного разу готуйся до самостійної.

Ледь швидше за людську швидкість кинув свої речі в рюкзак і вийшов із кабінету.

Та легка веселість, яку залишив після себе маленький хом’ячок, вивітрилася на третьому уроці під нудне бурмотіння вчителя. Думки розсіяно плелися навколо одного: змінити розклад так, щоб частіше опинятися поруч із Гретою. Детальніше спостерігати за нею.

Я зупинився посеред коридору.

Що, чорт забирай?

Моє бажання залишити Каленів сьогодні зранку було на піку, а тепер я міркую над тим, як синхронізувати розклад із людиною?

Гнів виріс у грудях, розпустився, мов отруйна квітка. Дурень. Дав собі можливість бути залежним від когось. Я чудово знав, чим це закінчується. Бачив це не раз. Мені цього не потрібно! 

Різко змінивши маршрут, я пішов у клас малювання. Ноги несли самі, бездумно, наче тінь. Знав, що сьогодн і там нікого не буде. Навіть не замикав двері, занурюючись у минуле.