Розділ 6 Тім

Поїздка машиною була помилкою.

Морозне повітря вперто просочувалося у відчинене вікно, несучи із собою запах снігу, хвої та вселенської несправедливості. Холод не турбував мене ні на краплю, зате дратував своєю наполегливістю.

Машина мчала на межі можливого. Вона ревіла двигуном, тремтіла на поворотах, явно протестуючи проти такого звернення. Один необачний рух Едварда — і все, ми б розкидали її деталі лісами Аляски.

— Хочеш, щоб машина дожила до кінця поїздки? — ліниво поцікавився я, втупившись у небо, що розтікалося холодними блакитними та сіро-сталевими хмарами.

— Хочеш добиратися пішки? — невдоволено буркнув він, не сповільнюючи ходу.

Я тільки розслаблено вдихнув морозне повітря. І вперше за довгий час відчув щось схоже на спокій.

— Напевно, саме так себе відчуває людина, яка, нарешті, отримує відпустку…

— Це не відпустка, Тіме. А…

— А втеча. Я пам’ятаю, — перебив я, змирившись, що лірично-романтичний настрій мені сьогодні не світить.

Едвард скосив на мене погляд, ніби намагався вирішити, варто мені взагалі щось пояснювати.

— Ти не в собі.

— І це каже хлопець, який третю годину слухає власну меланхолію на повторі?

Едвард тільки підтиснув губи, повертаючи машину.

— До речі, ти так і не відповів. Чому ти вирішив сюди поїхати?

— А ти не надто балакучий, як для вампіра, який ще годину тому обмірковував сенс існування? — я гмикнув, але подумки відзначив, що він щось помітив у моїх думках. Недобре. Я надто розслабився…

— Дякуючи тобі та твоїй «підтримці» — вже ні, — в його голосі було стільки сарказму, що його можна було фасувати та продавати у фірмових упаковках.

Я тільки скалився, коли попереду з’явився будинок Деналі.

Вони вже чекали.

О, чудово.

Я навіть не встиг нормально вийти з машини, як на мене відразу ж направили пильний погляд.

Елеазар.

І якщо Едварда він проігнорував, то мене його настороженість торкнулася повною мірою.

Отак завжди. Весь клан Деналі виглядає дружелюбно, а ти один стоїш, наче збирався вручити мені повістку до суду.

Тетяна ж, навпаки, усміхалася, немов побачила щось значно цікавіше, ніж планувала.

— Яка несподіванка, — її голос був рівний, але з ноткою розваги. — Карлайл попереджав про твій приїзд, Едварде, але ось про твого супутника не сказав ані слова.

Її погляд сканував мене із таким же інтересом, з яким я сканував її.

Ну звісно. Це ж я попросив Карлайла промовчати.

Я ледь схилив голову вбік і усміхнувся у відповідь.

— Маленький сюрприз.

Едвард тільки закотив очі, але змирився.

— Тім вирішив скласти мені компанію в останній момент.

— Ми завжди раді гостям, — Кармен подарувала доброзичливу усмішку, але коли її погляд ковзнув по мені, в голосі з’явилося дещо інше: — Якщо це справді просто дружній візит…

Я тільки підняв руки вгору, роблячи максимально невинне обличчя.

— Гей, я тут виключно як група підтримки для Едварда. Він зараз…

Я миттєво відчув, як Едвард спробував мене вдарити.

Серйозно? Оце все, на що ти здатен?

Я легко ухилився, немов від легенького подиху вітру, і з інтересом глянув на нього:

— І що я сказав не так?

Едвард невдоволено схрестив руки, явно намагаючись не реагувати на мій вираз обличчя.

— Ну, раз так, то чудово. Проходьте, — всміхнулася Тетяна і, багатозначно поглянувши на Едварда, зникла у будинку разом з іншими.

Я кинув швидкий погляд на Елеазара. Той усе ще вивчав мене, наче намагаючись вирішити, що за біса відбувається.

О, друже. Якби я сам знав.

Я тільки ледь скривив губи у посмішці і пішов слідом за Едвардом у будинок.

Побачимо, що з цього вийде.

Дні проходили у спокійному болоті нудьги.

Клан Деналі майже не відрізнявся від Калленів. Хіба що тут було менше моралізаторства та більше усамітнення.

Я засідав у їхній бібліотеці, демонстративно читаючи класичну літературу, хоча справжній інтерес у мене викликали зовсім інші книги. Що цікаво, Елеазар спостерігав за мною так пильно, ніби я міг у будь-який момент запалати і почати декламувати монологи з Шекспіра.

Хоча, якщо чесно, справжня вистава розгорталася не тут.

Едвард, бідолаха, мужньо намагався зберігати свою цнотливу репутацію, у той час як Тетяна методично випробовувала його силу волі. Це було настільки комічно, що я ледве стримувався, щоб не дати їм глядацьку оцінку в стилі Олімпійських ігор.

— 9.5 з 10, Тетяно! Але наступного разу варто зробити драматичну паузу перед фінальним поглядом, — шепнув я якось, коли проходив повз них.

Едвард пробурмотів щось про «нестерпного виродка», а Тетяна кокетливо підморгнула.

На третій день цього безкоштовного шоу Елеазар не витримав.

Він сів навпроти мене, коли більша частина їхнього клану була відсутня, і подивився так, наче я був одним із тих підозрілих підлітків, які заходять у дорогий ювелірний магазин і з підозрілою цікавістю розглядають діаманти.

— Навіщо ти тут, Змію?

Я повільно підняв погляд від книги.

— Ох, Елеазаре, яке дежавю… Ти не вперше мені це кажеш, знаєш? — я усміхнувся. — Наступного разу приготуй драматичний монолог, щоб я міг оцінити старання.

Його брови злегка сіпнулися.

— Ми знайомі давно. Досить давно, щоб я знав: ти ніколи не робиш нічого просто так.

Я зробив вигляд, що ображений, і театрально приклав руку до серця.

— Як несправедливо! І подумати тільки, я тут лише для того, щоб підтримати Едварда в його… непростій ситуації.

— Ага. І я — Папа Римський, — сухо відрізав він.

Я хмикнув.

— Справді? Нічого собі кар’єрний стрибок. Що, після Вольтурі вирішив піти у духовенство?

Елеазар скривився, але, здається, трохи розслабився.

— Дивно бачити тебе не при дворі. Ти ж був улюбленцем Аро.

— О, давай без цих титулів. Якщо вже говорити про улюбленців, то хіба це не ти приводив йому нових вампірів? «Головний мисливець за талантами»… — я підморгнув йому. — Солідно звучить, чи не так?