Розділ 5 Грета

Я спокійно доїдала сніданок, насолоджуючись ароматом свіжо звареної кави, який заповнював кухню. Тітка Джейн, як завжди, носилася по приміщенню, випромінюючи енергію, наче людина, яка випила забагато еспресо. Вона рилася в шафках, коментувала новини по радіо й устигала давати мені випадкові поради на день. Її енергійність могла б змусити звичайну людину вранці сіпатися від несподіваності.

— Грето, запам’ятай: якщо раптом заблукаєш, завжди йди в напрямку запаху кави. Це найнадійніший орієнтир, — сказала вона, перебираючи якісь папери на столі.

— Ага, або в напрямку найближчої біди, — підозріло глянула я на свою тітку, відставляючи порожню чашку.

Дзвінок у двері змусив Джейн відволіктися від чергової спроби видати свою життєву мудрість. Вона швидко рушила до входу й уже за мить голосно вигукнула:

— О, Іззі! Вчасно, як лікар, якого чекаєш три години!

Я саме вставала з-за столу й встигла почути лише приглушений сміх Іззі. Коли підійшла до дверей, подруга стояла там із дивною усмішкою, а Джейн виглядала абсолютно задоволеною собою.

— Що на цей раз? — з підозрою спитала я.

— Твоя тітка — офіційно найенергійніша людина, яку я знаю, одразу після моєї мами, — відповіла Іззі, обережно пригладжуючи пасмо волосся.

— І найскромніша, — додала Джейн, підморгнувши.

На що я лише закотила очі, схопила рюкзак і потягнула Іззі до фургона.

— Гаразд, поки вона не вирішила прочитати нам ще одну лекцію з виживання.

— Гарного дня! — крикнула нам услід Джейн. — І пам’ятай про каву!

Коли фургон рушив, я нарешті кинула запитальний погляд на Іззі:

— Тобі не здається, що вона тестує на нас свої стендапи?

— Здається. Але мені подобається, — усміхнулася Іззі, вмикаючи музику.

Ми проїхали кілька кварталів у спокійній тиші, перш ніж я відкрила наш розклад і звірила його з тим, що мала Іззі.

— Так, схоже, сьогодні до ланчу всі уроки разом.

— Це… і добре, і страшно, — зітхнула Іззі.

— Чому страшно?

— Бо фізкультура.

На це я тільки хмикнула.

— О, фізкультура — це ж не так страшно, — втішливо промовила я, але в голосі було стільки ж співчуття, скільки у кота до рибки в акваріумі.

— Легко казати, коли твоя координація не на рівні картоплини, — скептично глянула на мене Іззі, зупиняючись на парковці біля школи.

— Гаразд, я згодна, ти вмієш перетворювати будь-яку активність на сцену з фільму катастроф.

— Дякую, дуже допомогло, — пробурмотіла Іззі, вимикаючи двигун.

На третьому уроці ми увійшли до спортзалу разом із натовпом учнів. Запах дерев’яної підлоги, змішаний із ароматом спортивного інвентарю, завжди викликав у мене почуття легкого збудження. Я з усмішкою спостерігала, як Іззі намагається злитися з натовпом, ніби сподіваючись, що вчитель її просто не помітить.

— Гаразд, клас! Граємо у волейбол! — оголосив тренер, кидаючи м’яч першому учню, який попався під руку.

— Чудово… — видихнула Іззі, підходячи до сітки.

Я ж чекала видовища.

І воно не забарилося.

Іззі з усіх сил намагалася підбити м’яч, але її координація вирішила зіграти злий жарт. М’яч полетів по нестандартній траєкторії й вдарив Майка прямо в голову. Він похитнувся, розмахуючи руками, і врешті-решт завалився на підлогу.

— Іззі, це ж не боулінг! — скривившись, ледь стримуючи сміх, прикрила обличчя руками.

Джессіка миттю підбігла до Майка, явно розриваючись між стурбованістю й бажанням посміятися.

— Ти цілилася в нього? — пошепки запитала я в Іззі.

— Ні! — прошепотіла вона, панічно переводячи погляд з Майка на тренера.

— Тоді все добре, він переживе, — запевнила її, ховаючи посмішку.

Через кілька хвилин інцидент вважали закритим (принаймні всі, крім Майка), і фізкультура завершилася без додаткових катастроф.

На ланчі ми, забравши їжу, направилися до свого столу. Запах піци, що лунав із їдальні, змусив мене відчути легкий голод.

— Калленів двоє немає, — несподівано зазначила Іззі, кидаючи погляд на їх стіл.

— Ага… — кинувши погляд за плече, я уважно оглянула вільні місця.

— Дивно.

— Думаєш, у них якась місія? — з іронією припустила я, не сильно переймаючись їхньою відсутністю. Мало що могло з ними статися.

— Думаю, що це як мінімум підозріло.

— Або у них брачний сезон, — не змінюючи серйозного виразу обличчя, додала я.

Іззі видала неочікуваний вибух сміху.

— Я тепер це не розбачу.

Протягом наступних кількох днів жоден із Калленів не з’явився в школі. У четвер, на спільному уроці, я мимохідь знову пожартувала про їхню відсутність, припустивши, що «у сімейному житті бувають складнощі». Іззі мало не вдавилася сміхом.

А потім, у п’ятницю, Тім Кален повернувся.

Він стояв біля свого мотоцикла, знімав шолом і розслаблено потряс головою. Зовнішність його не змінилася, але в його погляді знову було те холодне, навіть відсторонене спостереження, яке змушувало мене відчувати, що він зовсім не так уже й радий цьому поверненню.

— О, голубки посварилися, і один повернувся! — жарт, який із часом приївся, вартувало за цей тиждень згадати про них , вирвався з мого рота без роздумів.

— Цікаво, хто кого кинув, — підхопила Іззі, швидко глянувши на Калленів.

Не стримавшись, я знову глянула в бік Тіма — і застала його погляд. Той був холодний, наскрізний, але водночас… розважений? Він ледь помітно посміхнувся.

А в наступну мить його увага вже переключилася на «родину», і здавалося, ніби він взагалі на мене не дивився.

Від чого я насупилася. Яка різниця, дивиться він на мене чи ні, взагалі? Мені було все одно. Або принаймні я намагалася переконати себе в цьому.

— Ходімо, — роздратовано промовила я, тягнучи Іззі до школи.

— Що таке?

— Нічого. Просто думаю, чи не прогуляти історію...

Іззі скептично поглянула на мене, але промовчала.

Як я і думала, урок не задався із самого початку, коли нам повідомили, що в кінці буде самостійна. Це ледь не спричинило масове стогнання всього класу, але ми стрималися, поки вчитель із самовдоволеною усмішкою спостерігав за нашою реакцією.