Розділ 4 Тім

До кінця уроку залишалися лічені секунди, коли я кинув зошит у портфель і зник із класу, залишивши новеньку наодинці із шакалами… гаразд, із однокласниками.

Весь чортів урок я сидів, наче наркоман, вдихаючи її запах і не розуміючи, чому не відчуваю голоду, а навпаки, стаю спокійнішим. Бажання розглядати її, ловити спалахи спогадів… чути голос…

Ну дякую, Джаспере, твій урок емпатії провалився, а бажання відірвати голову одній маленькій піксі тільки зростає. І, всемогутній, тільки не кажи, що це правда те, про що я думаю… Я її вб’ю.

Гнів розривав мене на частини, щойно відстань між мною та новенькою збільшувалася, але ноги самі несли до дверей наступного кабінету. Віддалено чув голоси Джаспера та Еліс. І мені майже вибило клин, коли пролунало ледь чутне:

— Тім зустрів її?

Олівець, яким я накидав ескіз в альбомі, тріснув навпіл.

Зустрів, значить… Дивись, щоб ти не втратила, Еліс.

Кровожерлива усмішка розквітла на обличчі, коли я вловив її страх за Джаспера.

Я навіть не вмикав фантазію — просто чіткіше відобразив у своїй голові намір вбивства, провокуючи її видіння.

Судячи з того, що Джаспер згадав мене, задумка спрацювала на всі сто.

Ось цим ми з ним і відрізняємося: один — м’ясорубка, інший — мисливець.

Його погроза ледь вловимо відчувалася крізь стіни школи, бушуючі емоції він таки спроєктував на мене. Я ледь стримався від сміху… хоча здається, трохи таки зірвалося. Він точно не оцінив.

Інші члени сім’ї спокійно спостерігали за цим, не бажаючи втручатися. Я вслухався в простір, повністю ігноруючи вчителя та спливаючі спогади. Вловив голос новенької:

— La vida es un sueño, y los sueños, sueños son… — тихо промовила вона.

Так точно віддзеркалюючи мій стан, що рядки самі випливли в пам’яті:

¿Qué es la vida? Un frenesí.

¿Qué es la vida? Una ilusión,

Una sombra, una ficción,

Y el mayor bien es pequeño:

Que toda la vida es sueño,

Y los sueños, sueños son.

Рука машинально виводила лінії, відтворюючи з пам’яті обличчя.

Ледь вловиме здивування в очах.

Страх.

Я продовжував креслити темні штрихи, а рядки не виходили з голови.

Що таке життя? Безумство.

Що таке життя? Ілюзія,

Тінь, вигадка,

А найбільше благо — незначне:

Бо все життя — це сон,

А сни — лише сни.

Безумство і справді було ілюзорним.

Тому, проходячи під час ланчу за свій стіл із доволі нервовим Едвардом, я вже був на межі. Напевно, саме це підштовхнуло мене заговорити з нею.

Спустити пару на її роздуми та сміливі висловлювання.

Дівчинко, не дратуй мене більше, ніж уже це зробила.

Але її зухвалість зачіпала, спокушала. Викликала не властиве мені ставлення до людей — бажання провокувати. Я ледь помітно скривився.

— Я не чую думок Белли… — прошепотів роздратовано Едвард.

Я глянув на нього скептично.

— Ти зламався?

— Хто зламався? — Еммет дивився на нас із шаленою цікавістю. Та й інші, сказати, що не слухали, не можу.

— Я не чую її думок. Взагалі… — Едвард пильно глянув на дівчину, що дивилася у наш бік. Згодом її увагу перехопила Джессіка Стенлі. Головна пліткарка школи. Не пощастило…

І схоже, щоб відвернути увагу від Белли, ця маленька ягоза вже примудрилася приписати мене в пару до Едварда.

Пф.

Сміх Еммета та приглушене хихотіння інших мене не зачепили.

Я ж задумливо спостерігав за братом, вже приблизно розуміючи, про що він думає.

Розгубленість, здивування, тиша… Вперше в якійсь голові. Це значно дивніше, ніж може здатися.

Та було ще щось, чого він не міг вловити.

Я кинув запитальний погляд на Джаспера, натякаючи: Що з Едвардом?

Натомість отримав у відповідь коктейль спогадів, наповнений емоціями: переживання, роздратування, нерозуміння і… дивна жага.

Щось було не так.

Моя інтуїція кричала, що вона фонує проблемою. І мої підозри щодо новенької потрібно відкласти на потім.

Допитати Еліс ще встигну.

А чекати довго й не довелося, щоб зрозуміти на що саме реагувала моя інтуїція. Наступний урок став катастрофою, що руйнувала Еліс ідеальні розклади.

Та спогади про те, як Едвард уявляє, що перебиває весь клас заради крові новенької №2, змусили мене напружитися.

Щось насторожувало.

Вся сім’я кинулася до нього, щойно Джаспер відчув неймовірну спрагу. Контроль на найвищому рівні? Тільки якщо його пара не стала його спокусою.

Але ми встигли побачити лише, як шини рвонули по асфальту, залишаючи нас позаду.

Я розумів: йому потрібна самотність, щоб справитися із собою. Але інші так не вважали.

Розалі вже набирала Карлайла, а Еліс гарячково намагалася побачити, чи вб’є він її.

— Карлайл, це дівчисько нас погубить! — розлючено прошипіла Розалі. — Я не хочу переїжджати!

— Ніхто нікуди не переїжджає, Розалін, — спокійно, але твердо промовив Карлайл. — Дай слухавку Тіму.

— Мені? — я здивовано глянув на неї, не поспішаючи брати телефон. Але Розалі просто всунула його мені.

— А-ало? Тім біля апарата. Слухаю? — пофігістично відповів я, заклавши одну руку в кишеню.

Очі вихопили з натовпу маленьку фігуру, що чекала на господиню старого пікапа. Вітер, схоже, був досить холодним, щоб вона щільніше загорнулася у свою куртку.

— Поговори з ним, Тіме…

— Чому ти думаєш, що він слухатиме саме мене?

— Ти найкраще зумієш його заспокоїти.

Я хмикнув.

— Ну, раз «сім’я» просить…

Скинув слухавку і натягнув шолом.

Тим часом Грета проговорила в салоні машини:

— Думаєш, вони таємне товариство? Або вампіри?

Я ледь не заглух на місці.

О дівчинко, ти навіть не уявляєш, наскільки близька до істини…

Сонце вже котилося до горизонту, ніби вирішило, що з нього досить і пора передавати зміну місяцю. Мій мотоцикл гарчав, прокладаючи шлях знайомою дорогою. Шукати Едварда не довелося — такий передбачуваний, що аж нудно.