Розділ 3 Грета

Після уроку всі почали стікатися до мене. Це було схоже на маленький землетрус, тільки не фізичний, а соціальний. Я помітила, як Кален миттєво вийшов із класу, навіть не озирнувшись. Він зник так швидко, наче йому дали стартовий сигнал. На жаль, повторити його трюк мені не вдалося.

— О, ти новенька? — підскочила дівчина, яку я ледь знала, але вже запам’ятала як Джессіку.

— Так, новенька, — зітхнула я, намагаючись обійти її, але натомість натрапила на ще одного учня, який почав ставити купу запитань.

Про себе я важко зітхнула, шкодуючи, що інші не проявляють такої ж байдужості, як Кален.

На щастя, наступним був урок іспанської, який дав мені можливість трохи перевести дух. Вчитель вирішив перевірити мої знання.

— Сеньйоріто Ґрета, — сказав він із теплою усмішкою. — Можливо, ви процитуєте іспанською свою улюблену цитату ?

Я задумалася, а потім упевнено відповіла:

«La vida es un sueño, y los sueños, sueños son.»

(«Життя — це сон, а сни — лише сни».)

- Якщо не помиляюся цей вислів походить із п’єси іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки під назвою «Життя – це сон»? – було помітно, що учитель приємно здивований моїми знаннями. – А знаєте чи ви, що вона означає?

Стримавши іронічний видих, розуміючи що він навіть не має уявлення наскільки сильно, стримано проговорила:

- Ця фразу звучить наприкінці монолога принца Сехисмундо, де він розмірковує над природою життя, реальності та ілюзії. Головна ідея на мою думку полягає в тому , що життя часто є ілюзією, подібною до сну.

- Maravilloso, simplemente impresionante!

Учитель задоволено кивнув, а я помітила зацікавлені погляди з кількох сторін. З одного боку, це було приємно, але з іншого — відчуття, що мене постійно оцінюють, дратувало.

На тригонометрії я нарешті зустріла Іззі. Вона сиділа одна, виглядала скованою, тоді як хлопець із сусідньої парти азартно щось їй розповідав, намагаючись привернути увагу.

Не вагаючись, я попрямувала до неї, хоча в грудях заворушилася легка невпевненість. Я згадала маленьку, незграбну дівчинку, якою вона була колись, але ці спогади здавалися вкритими шаром пилу. Коли я йшла між партами під пильними поглядами, у голові крутилася одна думка: як розпочати розмову?

Я набрала побільше повітря і привіталася:

— Привіт, давно не бачились, Іззі. — Пауза. — Можу сісти з тобою?

Вона здивовано подивилася на мене, але швидко усміхнулася:

— Я Бела… Невже ми знайомі? Чекай, ти Грета? Чарлі казав, що ти теж приїхала!

— Можна сісти біля тебе? Чи чекаєш когось особливого? — запитала я, кидаючи багатозначний погляд на хлопця, який нещодавно розмовляв із нею. Потім додала, нахилившись ближче: — Розбивачка сердець?

— Перестань, краще сідай, міс Оригінальність, — буркнула вона, але посунула стілець, щоб я могла сісти.

Я вдячно всміхнулася, дістала з рюкзака канцелярію й зручно вмостилася поруч. Протягом уроку ми перешіптувалися, згадуючи дитячі витівки.

— Ти зовсім не змінилася, — сказала Іззі наприкінці уроку, вже почуваючись розслабленою.

— Дякую, а ти постаріла, — пожартувала я.

Її відповідь була миттєвою — невеликий щипок у плече, від якого я голосно ойкнула, привертаючи увагу класу.

— Кхе-кхе! Міс Браун, бачу, вам нудно слухати моє пояснення. Ласкаво прошу до дошки! — вчитель містер Варнер дивився на мене суворо.

Я важко зітхнула й піднялася:

— Звісно, містере Варнер.

Заздрісно глянувши на Іззі, яка тільки знизала плечима, я пішла до дошки. На щастя, урок майже закінчився, і моє «випробування» обірвав дзвінок. Я вже збиралася «помститися» Іззі за її витівку, але нас перехопила Джессіка.

— О, чудово, що я вас зустріла! Ходімо, я покажу вам нашу столову! — І, схопивши нас за руки, вона потягла до дверей із силою, гідною Кінг-Конга. Я постаралася непомітно потягнути рукави кофти, відчуваючи себе максимально некомфортно.

Ми з Іззі лише обмінялися змиреними поглядами.

Атмосфера дещо покращилася, коли ми разом із Іззі та Джессікою підійшли до столика, за яким вже сиділи кілька людей. Столові прилади дзенькали, голоси наповнювали простір, але навіть у цьому хаосі кілька поглядів учнів були спрямовані на нас. Відчуття, що ти новенька, завжди тисне незручністю.

— Ось тут ми сидимо, — Джессіка показала на стіл, де вже розташувалися два хлопці й дівчина.

— Це Анжела, — почала Джессіка, киваючи на дівчину з тихою усмішкою. — А це Ерік і Майк.

— Привіт, — дружньо привіталася я, силкуючись не показувати своєї розгубленості, нарешті вириваючи руку з ціпкої хватки Джесіки.

— Привіт! — з ентузіазмом відповів Майк, широко усміхаючись. Його погляд затримався на Іззі трохи довше, ніж на мені.

Джессіка сіла поруч із Майком, невдоволено зиркнувши на його увагу до Іззі.

— Тож, Грета, ти наша друга новенька? — запитав Ерік, схилившись ближче.

— У певному сенсі. Хоча я раніше була тут на канікулах, — коротко відповіла я, сподіваючись обійти зайві питання.

Раптом Ерік підвівся, тримаючи в руках записник, а Анжела почала діставати камеру. Що мені не сподобалося, відчуття тиску в грудях збільшилося.

— До речі, можу взяти в тебе інтерв’ю для шкільної газети? Це буде цікаво!

Моє серце пропустило удар. Інтерв’ю? На очах у всіх? Моя нервова усмішка, мабуть, вийшла дуже вимушеною.

— Мабуть... ні. Але дякую за пропозицію, — ледве вимовила я, швидко переводячи погляд на Белу.

— Грета не любить надто багато уваги, — пояснила Іззі.

— Гаразд, зрозумів, — Ерік невимушено розвів руками й сів назад. — Анжеліка значить без інтерв’ю цього разу. — На що та спершу щось хотіла сказати, та, подивившись на мене, промовчала.

— О! Це Калени, — голос Джессіки раптом змінився на шепіт, сповнений захвату.

Я повернула голову до дверей і помітила, як кілька поглядів у їдальні обернулися в тому ж напрямку. Як виявилось, так пристально дивилася Іззі, що одразу це помітила Джессіка.