Розділ 1

Ранішня субота, проведена в літаку по дорозі в стару-нову домівку, подалі від судових процесів, психологів чи вічно невдоволених і жалобливих поглядів, — цілком непогана перспектива. Тьотя Джейн вже очікувала мене біля своєї Тойоти, яку вона, напевно, любить як дитину. У кого кіт... А в кого койота... Таке порівняння викликало посмішку. Перехопивши рюкзак зручніше на плечі, я поспішила до неї. Де ніхто нічого не знає...

— Давай швидше, Грета, ми ще в Сієтлі маємо оновити тобі гардероб. А потім... — роздумувала тьотя, все більше заповнюючи наш графік на сьогодні. У мене з’явилися переживання, що я все ж потраплю до Форкса.

— А може, не треба...? Поїдемо в твій будинок, — невпевнено запропонувала, знаючи, що в 99,9% випадків отримаю відмову. Але спроба є спробою, вдруг спрацює?

— По-перше, наш будинок, Грета! І по-друге, твій гардероб потрібно оновити з чисто практичних міркувань, бо в Форксі холодно і дощить більшість часу. Тому... — її дзвінкий голос знову щебетав, не зупиняючись, заповнюючи тишу машини. Мені це подобалось. Відкинувшись на сидіння, я пів вуха слухала тьотю, спостерігаючи за людьми у вікні. Вони, незважаючи на пасмурну погоду, поспішали, хто куди, як мурахи.

— Ей, планета Марс, вас викликає Земля. Прийом, як мене чутно? — клацання пальців перед очима налякало, від чого я здригнулася. Тьотя одразу забрала руку, виглядаючи стурбовано. Що ж, незнає ніхто, крім неї... Але мене це мало хвилює, головне, що подалі від нього... Ні, Грета, припини! Нове життя! Нові люди! Тієї людини більше немає в твоєму житті! Забудь!

— Все добре, не хвилюйся, тьотю Джейн... — кивнула, намагаючись заспокоїти її. Але тьотя насупилася.

— Ну, Грета, я занадто молода і красива, щоб ти мене називала тьотею! — мій сміх на її обурення тільки більше викликав її тараторення в мою сторону. Вміння тьоті переключатися завжди буде дивувати мене.

— Добре, добре... Але чому ми зупинилися? Тут парк, а ти ж хотіла на шопінг?

— Одне одному не заважає, Грета, — хитра посмішка прикрасила її обличчя, коли вона оглянулась перед відкриттям дверцят машини. Що ж, це буде довгий день.

Із повними пакунками в руках ми йшли через цей бісовий парк назад до припаркованої машини, абсолютно стомлені. І дуже-дуже голодні! Навіть плотний обід... а потім булочка... роліни... і снеки... не справилися із затраченими калоріями під час марафону, організованого тьотею. І жодні мої благання не зупинили її, поки все, що вона вважала, мені необхідним, не було куплено. Вона не зупинялася. Зате зараз задоволено крокує поряд, і, мабуть, ми виглядаємо, як обікрали якийсь магазин із тією кількістю пакунків. Але я йшла мовчки, стараючись не показати, що роздратована — погана звичка з минулого, але щось сказати тьоті язик не повертається після всього, що вона зробила.

Тому, вдихнувши глибше і міцніше перехопивши пакети, я дивилась вперед, коли ми пройшли поруч з дуже красивим хлопцем, але дещо дивним. Він просто стояв серед доріжки, дивлячись затуманеним поглядом вперед. Коли ми обійшли його, він відмер і швидко розвернувся, ніби шукав щось.

— Дивний, але красивий...

— І справді, який гарний хлопчик, — протягнула тітка, лукаво посміхаючись, почувши мої слова, що зірвалися зовсім випадково. — Виглядає твоїх років. Хто знає, може, стане твоїм однокласником, а там і познайомитесь…

Я лише фиркнула у відповідь, закотивши очі, але тітка продовжувала посміхатись. Її погляд явно читався: «Ну ж бо, скажи щось!»

— Тьоть, якщо із усіх людей, що ми зустріли у Сієтлі, саме цей хлопець стане моїм однокласником у Форксі, то я місяць... ні, два місяці буду мити вдома посуд! — Я випростала руку з пакетами, дивлячись на неї з викликом. Упевненість у неможливості такої ситуації зміцнювала мою рішучість. — А якщо ні, то ти. По руках?

Її сміх луною відгукнувся у салоні автомобіля.

— Не тьоткай мене! І знаєш, я готова навіть збільшити ставку до трьох місяців на таку можливість. — Тітка підняла руку, звільнивши її від однієї петлі пакета, і дружньо стукнула по моїй. — По руках!

Я торжествувала. Три місяці без миття посуду — звучало як джекпот.

Ми проїжджали густі соснові ліси, коли я остаточно зрозуміла: Форкс не змінився. Його населення, здається, застигло у часі, так само як і будівлі, вкриті вічною вологою. Зелень тут поглинала все довкола, ніби мала на меті одного дня остаточно зжитися з людськими поселеннями.

Зупинившись перед знайомим будинком, я вийшла з машини. Різке, свіже повітря з нотками хвої й дощу вдарило в обличчя. Я заплющила очі, вдихаючи його глибоко.

— Досить медитувати, чи що ти там робиш! — голос тітки, сповнений веселощів, повернув мене у реальність. — Бери пакунки й ходімо. Екскурсія чекає!

Її безтурботність здавалася трохи награною. Я відчула, як легка хвиля хвилювання проходить крізь її жести.

— Добре, вже йду, — кивнула я і, зібравши всі пакети, рушила до будинку, який мав стати моїм новим домом.

Екскурсія виявилася короткою. Та й на екскурсію це було не схоже, адже я вже бувала тут. Згадуючи ті дні, коли ми з мамою приїжджали сюди на канікули, я не могла стримати усмішки й одночасно напливу спогадів. Кімнати здавалися незмінними, наповненими теплими моментами з дитинства.

— Ну все, досить! — я підняла руки вгору, коли тітка почала розповідати чергову історію про мої дитячі витівки. — Я зрозуміла, була розбишакою. Досить із мене сорому. Давай краще повечеряємо?

Мій голодний погляд зробив своє.

— Ну добре, добре, — вона усміхнулася. — Зараз щось приготую. Але... — її голос набув грайливого тону. — Історії почекають до моменту, поки ти не знайдеш бойфренда. Тоді…

— Хехехе, тьоть, розсмішила, — відповіла я, стримуючи нервовий сміх.

Усередині ж я знала, що думка про будь-які стосунки викликала в мене лише оскомину. Моє минуле було занадто складним для «нормальних» відносин. Але я промовчала. Вона зробила достатньо для мене, і я не хотіла засмучувати її своїми думками.