Пролог

Крихкість життя дедалі більше обростає нудьгою. А постійні ностальгічні спогади сім’ї викликають у мене лише іронічну посмішку. Вони навіть намагаються при мені цього не робити, але... як ми добре знаємо з Едвардом, тримати свої думки під контролем — справа недовговічна.

Едвард... Він — окремий вид тортур. І що-що, а в цьому я добре розбираюся. Він настільки часто і щедро віддається меланхолії, що навіть Розалін не так багато згадує своє людське життя. Ось він лежить на другому поверсі у своїй кімнаті, слухаючи якусь експресивну композицію Дебюссі. Як там її? «Сади під…?»

— «Сади під дощем», Тім. І я був би вдячний, якби ти припинив копирсатися в моїх спогадах, — озвався він з неприхованим докором.

Я лише усміхнувся, піднявшись до його кімнати вампірською швидкістю. Едвард лежав на килимі, вдивляючись у білу стелю. Що ж, заняття справді дуже драматичне під Дебюссі.

— Тільки після тебе, брате, — протягнув я, спершись на одвірок.

Ми обидва знали, що ні він, ні я не зможемо припинити це робити. Особливо, коли будинок порожній, а думки — занадто гучні. Наше прокляття і водночас дар, хоча все частіше воно здається лише першим.

— Так, ми прокляті з самого початку. Наші душі давно мали б…

Не бажаючи знову слухати його філософські роздуми, я підійшов ближче й, присівши навпочіпки, ляснув його по голові. Він миттєво підскочив, ображено дивлячись на мене, але відповісти не встиг: наш маленький ураганчик Еліс вже влетів до будинку, перевертаючи все з ніг на голову.

Едвард одразу переключився на її думки, а я — на її видіння.

Шкільна стоянка виникла переді мною, як і старенький червоний пікап, що повільно в’їжджав на парковку. За кермом сиділа темноволоса, бліда дівчина років шістнадцяти. Вона жваво розмовляла з кимось у машині. Наша сім’я, як завжди, займала своє місце подалі від інших, тож мені не вдалося побачити, хто був її співрозмовником. Але чомусь, дивлячись на неї, я відчув, як серце немов завмирає.

Видіння обірвалося, залишивши після себе лише відчуття роздратування. Едвард не приховував свого нерозуміння.

— Вона людина? Вона людина, Еліс? — він розгнівано злетів донизу. Видно, це не те, чого він очікував.

— Заспокойся, Едварде, — втрутився Джаспер, пославши хвилю спокою, яка одразу охопила нас усіх.

Еліс вдячно усміхнулася й заховалася в обіймах Джаспера, а я лише посміхнувся, спостерігаючи за ними.

— Не зривайся на Еліс. Те, що твоя пара — людина, не така вже й катастрофа, — зауважив я, сідаючи на сходи й дивлячись, як решта сім’ї розсідається по своїх улюблених місцях. — Зате тепер ти перестанеш скиглити, що всі мають пару й фонять любов’ю за кілометри.

— О, це неймовірно! Неможливо уявити Едварда без скиглення, — підколов Еметт, за що одразу отримав ліктем у бік від Розалін.

— Ага, залишуся єдиним холостяком у цій сім’ї. І буду пишатися цим, — буркнув я, поглядаючи на Едварда, який уже кипів від злості.

— Що ви розумієте! Це не вам доведеться зв’язати своє життя з людиною, яка, можливо, навіть не захоче проміняти своє серце на безкінечну спрагу. А якщо вона відмовить? Я буду змушений страждати… — він зітхнув і миттєво зник із будинку.

Карлайл кинув на мене суворий погляд, але я лише знизав плечима.

— Смійся, поки можеш, — прошепотіла Еліс, усміхаючись мені. Вона одразу ж втекла, залишивши мене без жодного шансу зрозуміти, що саме вона приховала цього разу.

Я важко зітхнув, узяв ключі від байка й кинув через плече:

— Повернуся в понеділок.

— Тільки не затримуйся! — гукнула Еліс.

— Якраз тепер і хочеться затриматися, — пробурмотів я, вдягаючи шолом і запускаючи двигун. Гучний рев байка розійшовся будинком.

— Тім Каллен, ти будеш тут у понеділок, інакше пошкодуєш!

Її голос лунав навіть тоді, коли я вже зник із гаража, рушаючи в напрямку Сієтла.

Сієтл. Мій тимчасовий прихисток від спогадів і думок, які вже давно втратили сенс.

Місто зустріло мене туманом і хаотичним ритмом. Шум машин, розмиті вивіски кафе, перехожі з парасольками, що поспішали своїми справами. Цей людський хаос був саме тим, що допомагало відволіктися. Кожна чужа емоція, кожен безладний рух — як шум хвиль, який змивав зайві думки.

Я заглушив мотор і зняв шолом, дозволяючи собі кілька секунд насолодитися прохолодним повітрям. Сієтл завжди мав особливий запах: дощ, мокрий асфальт, аромат кави, що ледь відчувався з довколишніх кав’ярень. Але серед цього звичного коктейлю запахів щось виділялося.

Це було ледь вловиме, але достатньо яскраве, щоб я зупинився. Запах, що викликав відчуття тривожного дежавю. Він був тут, але змішувався зі звичними ароматами міста, майже зникаючи.

Я зупинився посеред людського натовпу, запустив руки в кишені куртки й підняв погляд на сіре, запнуте хмарами небо.

Де ж я це відчував?

Моя пам’ять, хоч і досконала, тепер видавала лише розмиті образи. Цей запах був водночас знайомим і чужим, як забута пісня, яка раптом повернулася з глибоких надр свідомості.

Люди проходили повз, не звертаючи уваги на вампіра, що завмер у власних думках. Їхні серця билися поруч, одне за одним, як ритм барабана. Але той єдиний запах усе ще залишався невловимим.

Я пішов далі, розчиняючись у натовпі, тримаючи голову низько. Це місто не раз рятувало мене від постійної присутності сім’ї. Але сьогодні навіть Сієтл не міг заглушити відчуття, що цей запах щось означає.

Що ж це, до біса, таке?