Запис 8

Я хоч і лежу тут цілими днями, але не цілковитий ідіот, та можу зрозуміти, коли щось йде не так. 

Так от, як сьогодні. Цілий день якась метушня. Таке враження, що розворушили осине гніздо. Так бігать туди-сюди, що аж двері від протягів гупають, а старезний паркет в коридорі норовить випасти.

Можливо, я дофантазовую... Але який же збіг, що все саме так тоді, коли Тимофій зник з мого життя. І ось в такому режимі цілий день. Мене навіть "погодувати" забули. Ну, нічого. Не вперше.

Було цікаво слухати день, наповнений цими звуками. А ввечері завітав Роман. Він прийшов з пляшкою в руці (я ці звуки на зубок знаю), хоч вже був п'яний(і ці теж). 

Став біля мого ліжка і мовчки дудлив своє пійло. Мені було начхати. Нехай робить, що хоче. Я зможу стриматись, що б він не затіяв.

Та він і не робив нічого такого... Мабуть, йому цікавіше, коли може отримати відповідь на свої дії. Часом я радію, що вони не знають, що я дієздатний. Чому тоді прийшов саме до мене? 

За деякий час Роман втомився стояти. Взяв стільчик, поставив біля мого ліжка і виклав свої ноги біля моєї руки. Його чобіт був не приємним на дотик. Можливо, якби це був чийсь інший чобіт...

- Ну, що? Якби міг, теж би звідси злиняв? - Роман надовго пригубив пляжку. "Теж". Хтось втік, і, припускаю, що це був Тимофій...

Навіть не знаю радіти за нього чи ні. Так, він позбувся його особистого пекла. Але скільки триватиме його просвітлення свідомості? День? А далі що? Він же не виживе просто... 

- Звичайно, здриснув би. І посрати тобі було б, шо людей підставляєш. - а не пробував по-людськи до нас ставитись для початку?

- Та й... Знайдуть його. Повештається-потиняється, та й пристане кудись. Минулого разу, викликали бригаду прямо на автобусну зупинку. До людей чіплявся. Він же у нас компанію любить. - на цій фразі, сказаною Романом, мене б пересмикнуло, якби я дозволив собі це. Мерзенно звучить з його пельки. Надто двозначно...

- Просто, мені премію уріжуть! - обурився Роман.- Ну, нічого. Відробить.

 От, же наволоч!

- Гей, ти точно там щось чуєш? - потикав він в мене ногою. - Та насрати. Якщо чуєш, то насолоджуйся безплатною виставою. Б'юсь об заклад, тобі сподобалось, як той мужик йому увагу приділяв. Він постійний клієнт. Ще побачиш його. Чи почуєш, як там у тебе? Цікаво було, так? - єхидно і по-змовницьки він звернувся до мене. Тільки триматися. Тільки триматися. Я так довго стримувався... І цього... Теж зможу пропустити мимо вух. Не можна його вбивати. Це мої принципи. Я уже давно вирішив, що не можу вибирати кого знищувати. Ніяк не можна втрачати контроль...

І мимо своєї волі я став пригадувати події того вечора, а п'яний лепет того мудодзвона вже й не чувся - відійшов на задній план... І, так, не можна... Ніяк не можна... Я твердо вирішив це... В той вечір вперше прокинулись мої надздібності. І в результаті загинуло багато людей в автокатастрофі. На той момент мене уже кілька раз возили до психіатра через мої напади люті... І, мабуть, в той вечір мій талант вирвався таки... Я не спеціально. Чесно. Я зовсім не хотів нікого вбивати. Дар сам вирвався, так траплялось і раніше - я не контролював себе під час цих спалахів люті, і в той момент було те ж саме, тільки окрім звичної вже на той момент люті, вирвався назовні ще й мій дар... Стільки людей загинуло... Стільки людей... Я у тому винен. Спеціально чи ні...

Тому я й поклявся собі, щойно вийшов з коми - що я ніколи більше не зашкоджу нікому, навіть випадково. Тому я й стримуюсь від необережних дій стільки років.

І якийсь п'яний виродок не порушить моєї клятви.

 І його п'яний односторонній діалог теж:

- Хех, який же ти нудний. Може тому Тьома злиняв? Ти б хоч пальцем ворушив би, чи що... - і цю ахінею я слухав весь вечір. 

А що найогидніше, це п'яне бидло заснуло прямо на моєму ліжку, обіймаючи і навалюючись на мене, і дихаючи своїм затхлим п'яним подихом. Який кошмар...

***

Десь під вечір наступного дня прогнози Романа збулись. 

Тимофій сидів мовчки на своєму ліжку от уже котру годину. 

- Здрастуйте, хлопці. - я її не знаю.

- Тітонька, Оля. - хлюпнув носом Тимофій, констатуючи, що бачить.

- Я тобі їсти принесла. - пахло й справді не погано.

- Каша - смачно. - відповів Тимофій. 

І в цей момент я раптом збагнув, що він говорить. Тобто... Я ж казав, Тимофій мало при кому говорить.

- Так, твоя улюблена. Ти чому знову втік? Не можна так. - пожурила вона його... Таким добрим і утішним тоном, котрий я вже почав забувати... Ніби з дитинства десь видертий шматок розмови.

- Ромчик злий! Тім хороший. Тім знає. Тім знає! - від адекватності в тоні Тимофія нічого не лишилось. Суцільна істерія і крик.

- Я втомилась слухати, що всі навколо тебе погані. - зітхнула "тітонька Оля".

- Марк хороший. Тім хороший. Тім знає. Тітонька Оля хороша. А Ромчик виродок. - шипів Тимофій. - Не обдуриш. Тім знає. Поганий! Злий! Виродок!

 "Тітонька Оля" знову зітхнула. Я все ніяк не міг збагнути хто вона така.

- Тимофійчику, - і це її ласкаве звертання дійсно було таким. Не викликало огиду, жодних негативних відчуттів. - Зрозумій, не можна виганяти когось або тікати, тому що тобі хтось не подобається. 

- Тітонька Оля хороша. Марк хороший... Тім... хороший... А Ромчик - виродок! - волав Тимофій.

- Тимофійчику, у Роми є сім'я. Йому теж потрібна робота. - терпляче пояснювала вона, не чуючи що їй каже Тимофій. Втім, невже це новина? Ви ніколи не думали чому саме психічнохворі - вразлива ланка суспільства?