" Дзвінок"

Вони йшли мовчки ще кілька хвилин, і ця тиша була зовсім іншою, ніж та, що панувала в кав'ярні. Вона не була напруженою чи тривожною. Навпаки, в ній відчувалося полегшення, ніби скелю, що роками тиснула на груди, нарешті прибрали.

— Ти тримаєшся? — все ж порушив мовчанку Марк, коли вони звернули на свою вулицю.

— Більш ніж, — відповів ВІН  — Я відчуваю не ейфорію, а дивовижне заспокоєння. Наче закрив гештальт, про існування якого навіть не здогадувався. Привид виявився... просто людиною.

Марк кивнув, розуміючи. — Людиною, яка, до речі, дала тобі свій номер. Тобто, мені. Але для тебе.

Лев криво посміхнувся. — І що тепер?

— А тепер ти зробиш те, чого не зробив п'ять років тому. Подзвониш, — просто сказав ЛЕВ. — Без очікувань, без сценаріїв у голові. Просто подзвониш і запросиш на каву. Як двоє старих знайомих.

— А якщо вона чекатиме на твій дзвінок? Адже це тобі вона диктувала номер.

— Не придурюйся, — пирхнув Лев. — Ми обидва знаємо, кому призначалися ті цифри.

Минуло два дні. Телефон із номером Даяни лежав на столі, перетворившись на епіцентр нерішучості. Спокій, здобутий під час зустрічі, почав давати тріщини. Що він їй скаже? "Привіт, це той дивак, що п'ять років тому зник з радарів, так і не наважившись запросити тебе на побачення?" Старі страхи, хоч і втратили свою примарну владу, все ще нашіптували з найтемніших кутків свідомості.

На третій день подзвонив Марк. — Ну? — пролунало в слухавці без зайвих привітань.

— Я в процесі налаштування, — невиразно відповів Марк, дивлячись на телефон.

— "Процес налаштування" триває вже третю добу. Ще трохи, і сигнал застаріє. Маркусе, не роби з цього всесвітню драму. Якщо не подзвониш ти, подзвоню я, і повір, це буде набагато ніяковіше для вас обох. Даю тобі час до вечора.

Короткі гудки. Лев умів бути переконливим. Марк глибоко вдихнув, видихнув і, не даючи собі більше часу на роздуми, набрав номер.

— Алло? — її голос був таким самим, як він пам'ятав, — трохи здивованим і теплим.

— Алло... Даяно? Це Марк. Ми бачились днями біля книгарні.

На тому кінці дроту запанувала коротка пауза. Йому здалося, що він чує її усмішку. — Я пам'ятаю. Привіт. Я вже думала, ви з другом загубили мій номер.

— ЛЕВ не загубив би, — мимоволі посміхнувся він. — Слухай, ми тоді говорили про каву. Можливо... цими вихідними?

— Можливо, — легко погодилася вона. — Я вільна в суботу.

Вони зустрілися втрьох, у маленькій затишній кав'ярні в центрі міста. Спочатку розмова була трохи натягнутою, її підтримував переважно Марк, розповідаючи веселі історії та розряджаючи атмосферу. Даяна сміялася, Лев більше слухав, але напруга поступово зникала.

Коли їм принесли замовлення, Леву несподівано "терміново" подзвонили. Він вибачився і, пообіцявши повернутися, вийшов на вулицю. Марк і Даяна залишилися вдвох.

— Він зовсім не змінився, — першою сказала Даяна, кивнувши в бік вікна, за яким стояв Лев.

— Це точно, — погодився Марк. — Надійний, як швейцарський годинник.

Знову виникла пауза, але тепер вона була іншою — сповненою невисловлених слів.

— Та книга, — нарешті наважився Лев. — Збірка віршів. Ти сказала, що загубила її.

Даяна сумно посміхнулася й перевела погляд на свої руки, що лежали на столі. — Так. Це було давно. Я дуже нею дорожила. Насправді, я хотіла дати її тобі почитати. Того вечора, коли ми востаннє бачились на вечірці у спільних знайомих. Але ти пішов так раптово... А потім я десь її посіяла. Напевно, там і залишила.

Хлопець відчув, як усередині щось перевернулося. — А я... я тоді купив точно таку саму. Хотів подарувати її тобі. Це мав бути мій спосіб запросити тебе на справжнє побачення. Але я так і не наважився. Злякався.

Даяна підняла на нього очі, і в них було стільки подиву й теплоти, що в Марка перехопило подих. — Отже, ми обоє ходили навколо з однаковими книгами і однаковими думками?

— Виходить, що так, — видихнув він.

Вона тихо засміялася, і цього разу її сміх був призначений тільки йому. — Іронія, як ти й казав. Нам знадобилося п'ять років і одна випадкова зустріч, щоб нарешті про це поговорити.

Лев повернувся за столик хвилин за десять. Він побачив, як Марк і Даяна про щось спокійно розмовляли, і в їхніх поглядах більше не було ніяковості чи привидів минулого. Була лише тиха радість впізнавання.

Лев сів на своє місце, і ніхто не спитав його про "терміновий" дзвінок. Це було вже неважливо. Важливо було те, що історія, яка колись обірвалася на півслові, нарешті отримала свій шанс на продовження. І цього разу  він був готовий написати її сам.