РОЗДІЛ 3 « Неочікувана зустріч"

Марк помітив зміну в другові майже одразу.

 Спокійна, трохи відсторонена посмішка зникла, а на її місце прийшла тінь давно знайомої тривоги. Він перестав дивитись у вікно, натомість механічно перемішував ложечкою вже охололу каву.

— Гей, ти де? — м'яко запитав Марк. — Побачив привида?

Він підняв голову, і в його погляді промайнуло щось схоже на розгубленість.

— Майже, — видихнув він. — Книгу.

Марк здивовано звів брови.

— Книгу? Якусь особливу?

— Ту саму. Збірку віршів, про яку я тобі колись розповідав. Ту, що ти  хотів подарував Даяні.

Марк відкинувся на спинку стільця, і його обличчя стало серйозним. Він пам'ятав. Пам'ятав і книгу, і Даяну, і той важкий період, через який проходив після їхньої зустрічі. Це була не просто зустріч; це був злам, після якого він зрозумів що закаханий…

— І що? Вона була тут? Даяна?

— Ні. Інша жінка. Але книга... Я впевнений, це вона. Я б упізнав її з тисячі. Надірваний корінець, плямка від кави... — він замовк, розуміючи, наскільки дивно це звучить.

— Світ тісний, але не настільки, — задумливо промовив Марк. — Може, просто схоже видання?

— Можливо, — невпевнено погодився він, хоча все всередині кричало, що це не збіг. Відчуття спокійної причетності до світу, таке нове і крихке, тріснуло. Минуле, яке він вважав похованим, раптом простягнуло до нього свою руку.

   Вони допили каву майже мовчки. Марк не ліз із розпитуваннями, даючи другові-привиду простір. Коли вони вийшли з кав'ярні, на місто вже опускалися сутінки. Прохолодне вечірнє повітря трохи привело його до тями.

— Ходімо пішки, — запропонував Марк. — Треба трохи провітритись.

 Вони рушили вулицею, розчиняючись у тому самому потоці людей, який ще годину тому здавався таким привітним. Зараз же він мимоволі вдивлявся в обличчя, шукаючи те саме червоне пальто.

   Вони саме проходили повз невелику книжкову крамницю, вітрина якої світилася теплим жовтим світлом, коли з її дверей вийшли дві жінки. Вони про щось жваво розмовляли, і знайомий сріблястий сміх змусив його зупинитись, як укопаного.

    Це була вона Даяна.

Час ніби розтягнувся. Вона майже не змінилася. Таке саме каштанове волосся, що вибилося з-під шалика, ті самі ямочки на щоках, коли вона сміялася. Вона тримала в руках паперовий пакет з логотипом крамниці.

   Марк, який зробив кілька кроків уперед, озирнувся і все зрозумів. Він побачив Даяну, потім перевів погляд на застигле обличчя друга. І в цей момент Даяна, відчувши на собі погляд, теж обернулася.

Її сміх обірвався. Очі розширились від подиву. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного через п'ять метрів міського тротуару, що здавалися прірвою. Першою отямилась її подруга.

— Даяно, все гаразд?

Даяна ледь помітно кивнула, не відводячи погляду.

   Марк вирішив діяти. Він зробив крок назустріч і з теплою посмішкою промовив:

— Даяно? Якими долями? Світ і справді тісний.

Це зруйнувало чари. Даяна ніби видихнула напругу і перевела погляд на Марка, вдячно посміхнувшись у відповідь.

— Марк! Привіт. Не очікувала вас тут побачити.

Вона зробила крок назустріч, і відстань між ними скоротилася. Тепер він стояв просто перед нею.

— Привіт, — ледь чутно промовив він.

— Привіт, — так само тихо відповіла вона. Її погляд був сумішшю подиву, ностальгії і ще чогось, що він не міг розшифрувати. Потім вона опустила очі на пакет у своїх руках. — Іронія. Я щойно купила собі нову збірку віршів. Стара кудись поділася кілька років тому. Я її дуже любила.

 Він дивився на неї і розумів, що його ретельно збудований спокій не зруйнувався. Він трансформувався. Біль минулого змішався з теплом сьогодення, а відчуття самотності остаточно розвіялося. Адже ось вона, людина з його минулого, стоїть перед ним — реальна, жива, теж частина цього метушливого світу.

— Якось треба випити кави, — запропонував Марк, знову рятуючи ситуацію. — Втрьох. Згадати старі часи.

  Даяна на мить завагалася, поглянувши на нього, а потім на Марка.

— Так, — сказала вона, і в її голосі з'явилася впевненість. — Треба. Ось мій номер. Дзвоніть.

Вона продиктувала цифри, попрощалася і, кинувши на нього останній швидкий погляд, зникла в натовпі разом зі своєю подругою.

Він залишився стояти, дивлячись їй услід. У руці Марк тримав телефон із щойно збереженим контактом.

— Ну що, привиде, — усміхнувся Марк. — Здається, не такий вже він і страшний?

Він повільно перевів погляд на друга і вперше за весь вечір по-справжньому посміхнувся.

— Ні. Зовсім не страшний.