Ілюзія

***

Дивовижно, як один погляд може змінити усе твоє життя. Випадковий порух головою. Мимовільний рух шиї  вліво. У потрібну мить підняті повіки.

Десятки, сотні, тисячі, мільйони маленьких деталей повинні відбутись до цієї, ще одної, випадкової миті, яка призведе до десятка таких самих.

Якби світло падало якось не так. Якби я пройшов повз на декілька хвилин раніше. Якби вона пробігла на декілька секунд пізніше. Якби мимо нас хтось йшов. Якби я просто кліпнув.

Життя взагалі зіткане із таких «якби». Варто тільки метелику махнути крилами не там, де потрібно, і на іншому кінці світу вирує ураган. Кажуть, що за допомогою випадковостей, Бог зберігає анонімність. Можливо, це і є доля? Ті перехрестя, що стоять перед нами. Ті маленькі деталі, що змінюють усе.

Такі деталі, як погляд.

Мимоволі кинутий погляд великих сірих очей, які трохи зеленіють ближче до зіниць.

Погляд дівчинки, що просто пробігала поряд.

Погляд дівчинки, в якому можна роздивитись сторічну мудрість поколінь. Який повний щастя і горя, сміху і сліз, польотів і падінь.

Погляд дівчинки, який змушує твій мозок вибухнути фарбами й образами. Наповнитись новими ідеями й бажанням щось змінити.

Ніколи не забуду той погляд сірих, з зеленим біля зіниць, очей.  

***

Я йшов однією з вулиць свого маленького міста. Назвімо його Невертаун. Сонце світило прямо в очі, тому доводилось жмуритись і дивитись вниз. Піднявся жахливий вітер. Я був вимушений одягнути шарф, хоча терпіти їх не можу.

Через вітер також доводилось прислухатись до слів друзів, які про щось розмовляли. Я загубився в суті розмови ще декілька кроків тому. Вони знову почали балакати про політику, від якої у мене болить голова.

Я позіхнув і ще раз задумався про те, щоб дістати навушники й послухати музику. Та це буде якось негарно. Я, все ж, у компанії. Хоча я навіть не помічаю, коли трохи випереджаю їх. А вони не помічають, що я на декілька кроків попереду.

Тоді біля мене й пробігла дівчинка. Вона мало не збила мене з ніг. Я обурено подивився їй в слід і застиг. Вона теж обернулась, щоб подивитись, кого мало не зачепила. Ми зустрілись поглядами. Її великі сірі очі з зеленим біля зіниць заморозили мене на місці. Весь її образ був неймовірно сильним.

Дівчинка була доволі високою. З русявим волоссям до плечей. З трохи витягнутим лицем. Одягнута в дуже довгу, нижче коліна, рожеву куртку. Трохи велику, ніби вона її за кимось доношувала. Куртка була розстібнута, і розвівалась на вітрі, як плащ супергероя.

На ній була поношена біла футболка і трохи подерті джинси. І світло-коричневі чоботи, явно більшого розміру. Вона точно була не з багатої сім’ї. І, чомусь, мені здалось, що сім’ї у неї взагалі нема. Але вона не виглядала загубленою. Вона поспішала кудись. По якихось важливим дитячим справам.

І її очі були наповнені цим поспіхом і одночасно спокоєм. Здавалось, що ці очі бачили так багато, як більше нічиї.

Цей образ навіки залишився у моєму мозку. І щось розбудив у ньому. Думки летіли зі швидкістю світла. Здавалось, світ навколо невпинно змінюється. Усе застигло і прийшло в рух одночасно.

Вона кліпнула, розвернулась і побігла далі.

Мої друзі наздогнали мене. Хтось поклав руку на плече.

— Що з тобою, чувак? — спитав у мене хтось.

— Нічого, — відповів я. — Просто звернув увагу на дуже яскраву дівчинку. Думаю її намалювати.

— Яку дівчинку? — відповіли мені. — Тут нікого нема.

— Це була просто ілюзія, чувак.

І мене потягнули далі.

Цілий день я не міг викинути з голови цю «ілюзію». І знав, що не позбудусь її, поки не намалюю.

Поки ілюзія не стане реальністю.

***

Останній мазок чорної фарби перекреслив усе, що я намалював. Великий темний хрест розтікається по полотну. Не те, усе це не те, що має бути.

В гніві кидаю палітру. Вона зачіпає якусь вазу з давно зів’ялими квітами. Скло неймовірно тихо розбивається. Чи це просто я більше не сприймаю ніяких звуків.

Перекидаю мольберт. З криком наступаю на полотно і рву його. Ненавиджу! Чому у мене в котре не виходить? Чому я не можу відтворити цей колір?

Цей дивовижний сірий колір, який різко переходить у зелений. Як таке взагалі можливо? Як взагалі природа змогла створити щось настільки неймовірне та ідеальне?

Падаю на підлогу і не можу поворухнутись. Руки брудні від фарби. З грудей виривається хрипле дихання. На очі навертаються сльози.

Образ вибухає в моїй голові. Він вбиває мене. Затуманює собою усі інші думки. Я бачу ці кольори щоразу, як закриваю очі.

Але я не можу їх відтворити. Не можу їх намалювати.

Не можу позбутись цього погляду.