Хитка надія на зустріч

  Рівно о десятій дверний дзвінок порушив ранкову тишу. Я підійшла до дверей, відчинила їх. На порозі стояв Данило, зосереджений, навіть трохи напружений. Він увійшов, не привітавшись, і одразу попрямував на кухню, ніби це був його власний дім. Зачинивши за ним двері, я пішла слідом, намагаючись осмислити його поведінку.

  — Ти зачинила двері? — кинув він командним тоном, не глянувши в мій бік.

  — Що сталося? Чому ти такий… з ранку? — Я відчувала, як росте тривога.

  Данило, не відповідаючи, дістав із кишені два квитки та кинув їх на стіл, сповнений невдоволення. Я хотіла щось запитати, але він випередив мене:

  — Через два дні їдемо, — сказав він різко. — Документи свої не бери — я зроблю інші.

  Я витріщилася на нього, не в змозі зібрати думки.

  — Що це означає, Даниле?

  — Це означає, що ми їдемо на курорт “Ліси Карпат” як сімейна пара, — пояснив він чітко. — Я — реабілітолог, а ти — моя асистентка.

  — І звідки ти дізнався про цей курорт? — запитала я, відчуваючи, як усередині розгораються сумніви.

  Він лише махнув рукою, ніби це було неважливо.

  —  Керівництво наказало, — відповів сухо.

  — І чому все так раптово? — я намагалася зрозуміти, чому він поводиться так наполегливо й таємниче.

  Данило дивився на мене, погляд його став колючим.

  — Ти хочеш знайти Микиту чи ні? — запитав він, а в його голосі не залишилося й краплі співчуття.

  — Так, хочу, — сказала я тихо, стиснувши пальці. Слова застрягли в горлі, але я відчула потребу захищатися від його тону, який був надто різким і холодним.

  — Тоді не став дурних питань, — відрізав він. — Ми поїдемо до лікарні — пройдеш експрес-курс медсестри, щоб хоч щось знала. Це може знадобитися.

  У цей момент до кухні увійшов Тарас. Він привітався з Данилом, його погляд був пронизливим, з помітною ноткою недовіри.

  — Що тут відбувається? — запитав він, схрестивши руки на грудях.

  Данило на секунду змовчав, оглядаючи Тараса холодним поглядом.

  — Вам обом краще поїхати звідси якомога швидше, — сказав він, дивлячись то на мене, то на Тараса.

  — Чому? — Тарас не збирався здаватися, його підозри росли з кожною миттю.

  Данило напружено подивився на нього, і в його очах з’явилося щось нове — відблиск тривоги, яку він більше не намагався приховати.

  — Ми всі в небезпеці, — відповів він. — І якщо ми не будемо діяти зараз, шансів на безпеку вже не залишиться.

  Леся зайшла до кухні, спинилася, помітивши наші напружені обличчя. Її очі пильно ковзнули по мені й Тарасу, і я побачила, як у ній розгортається тривога.

  — Доброго ранку, — сказала вона з нотками підозри в голосі. — Що тут відбувається? Чому всі такі напружені?

  Тарас відвів погляд, зітхнув, ніби обдумував, як відповісти.

  — Справи кепські, Лесю, — сказав він, кидаючи короткий погляд у мій бік. — Треба їхати.

  — Куди їхати? Чому? — її голос, хоч і твердий, видавав збентеження.

  — Лесю, без зайвих питань, — Тарас спробував вдавати впевненість, хоча я бачила, що він і сам до кінця не знає, що нас чекає.

  Вона насупилася, зберігаючи насторожений погляд.

  — Добре, — нарешті промовила вона, але вираз обличчя залишався сповнений сумнівів.

   — Ви збирайтеся, а я через годину заїду за тобою, Леле, — різко промовив Данило, встав зі стільця та швидко вийшов з квартири.

  — Мамо, що взагалі відбувається? До чого ми готуємося?

  Тарас відповів, перш ніж я встигла знайти слова.

  — Поїдемо до Одеси, там будемо чекати. Так безпечніше, поки тривають пошуки, — сказав Тарас.

  Леся кинула на мене довгий, недовірливий погляд.

  — Мамо… Ти впевнена, що варто ризикувати? Може, не треба наражати себе на небезпеку?

  Я відчула, як серце стискається від хвилі сумнівів, але вирівняла плечі й тихо промовила:

  — Лесю, я повинна знайти Микиту. Що б там не було, я повинна це зробити. І я буду обережною. Обіцяю.

  Ми коротко обговорили план. Тарас наполіг, щоб ми ретельно підготувалися, продумали кожен крок і домовилися про зв’язок. Я ж старалася не видати своє занепокоєння — тривожне відчуття, яке не покидало мене від моменту розмови з Данилом.

  Два дні, що залишалися до від’їзду на курорт, видалися нескінченними. Щоранку ми з Данилом проводили в лікарняних коридорах, де я вчилася бути його асистенткою, намагаючись виконувати всі інструкції. Його поведінка залишалася прохолодною, зведеною до лаконічних вказівок. Часом, дивлячись на його стриману байдужість, мені здавалося, що всі ці роки розділили нас більше, ніж я думала.

  Іноді я ловила себе на тому, що намагаюся зрозуміти, ким він став тепер, чи залишилося в ньому щось від того хлопця, якого я колись як здавалось мені кохала. Його руки впевнено тримали інструменти, а погляд майже не зупинявся на мені довше, ніж цього вимагала робота. Але за цим байдужим виразом обличчя я відчувала приховану напругу.