Повернення до минулого

  Я сиділа в літаку біля ілюмінатора, вдивляючись у хмари, які пливли далеко внизу, мов безмовні свідки мого горя. Їхня нескінченна білизна здавалася чужою, холодною. За склом простягався простір, якого я не могла торкнутися, так само як і не могла дотягнутися до відповідей на питання, що мучили мене з моменту зникнення Микити.

  Я намагалася зосередитися, знайти бодай якусь логіку в тому, що сталося, але все було марно. Куди він подівся? Чому так раптово і без сліду? Переді мною спливали наші спільні моменти: його ніжна усмішка, теплий дотик, коли він лагідно торкався мого волосся, його погляд, сповнений любові й упевненості. Всі ці моменти тепер здавалися фрагментами далекого сну, що повільно руйнувався.

  Я притиснула голову до вікна, відчуваючи холод скла на лобі, і сльози почали котитися з очей. Я плакала тихо, майже беззвучно, аби не привертати увагу інших пасажирів. Але всередині вирувала справжня буря — біль, розгубленість, безпорадність і нестерпна туга за ним.

  «Чому він не дав мені жодної можливості допомогти, якщо був у біді?» — думала я, стискаючи руки на колінах. Я відчувала себе так, ніби втратила не просто людину, а цілий світ, увесь сенс свого існування. Моє життя без нього втратило значення, наче пазл без ключової деталі.

  Навколо панувала тиша. Леся і Тарас слухали музику в навушниках. Інші пасажири читали книги, журнали або спали. Я почувалася ізольованою у власному коконі болю. Світ продовжував свій рух, наче нічого не сталося. Але для мене все змінилося. 

  Я притулилася до крісла, безсила проти сліз, що текли безупинно. «Як тепер жити далі?» — питала я себе, але відповідей не було. Тільки безмежне небо й нескінченний політ, що нагадував мої марні пошуки — пошуки того, кого я могла більше ніколи не побачити.

  Тоді я зрозуміла: хоч я й летіла додому, всередині більше не було відчуття дому. Дім був там, де був Микита. А тепер, коли його не стало, я втратила частину себе, яку вже не могла повернути.

  Наша квартира зустріла мене глухою тишею. Все навколо здавалося таким знайомим і водночас незвично порожнім. Кожен куточок кімнати нагадував про Микиту — наші фотографії, речі, які він залишив перед відпусткою, його улюблене крісло біля вікна. Я відчула, як важкість осідає на мої груди, але не могла дозволити собі піддатися цьому почуттю.

  Що робити далі? Я вирішила, що єдиний спосіб знайти відповіді — це перебрати всі наші речі. Можливо, там захована якась підказка, яка допоможе зрозуміти, що сталося. Крок за кроком я почала перевертати наше життя догори дриґом, намагаючись знайти хоч щось, що допоможе скласти цей зниклий пазл.

  Коли я відкрила стіл із його документами, серед безлічі паперів і звичних речей моя рука натрапила на дивну флешку та банківську картку. Моє серце завмерло на мить. Щось підказувало, що це важливо.

  Я нервово вставила флешку в ноутбук і, затамувавши подих, натиснула на відеофайл. Момент, коли на екрані з'явилося обличчя Микити, змусив мене завмерти. Він виглядав серйозно, але в його очах було щось інше — глибокий смуток.

  — Люба моя королево, — почав він, і його голос пройняв мене до кісток.  — Якщо ти дивишся це відео, значить, мене поруч уже немає. Не шукай мене, так треба.

  Моє серце стислося від цих слів, але я не могла відірватися від екрана, продовжуючи слухати.

  — Картку я залишаю тобі. Код — твій день народження. Подбай про наших дітей. Прошу, не шукай мене, бережи себе, — його голос затремтів, але він стримав емоції. — І знай, що я кохаю тебе з дитинства. Де б я не був, ти завжди будеш у моєму серці. Завжди довіряй тільки своєму серцю.

  Відео обірвалося, залишивши мене у вирі емоцій. Я сиділа нерухомо, намагаючись усвідомити те, що щойно почула. Чому він зник? Що означало «так треба»? І чому я не повинна його шукати?

  Розгубленість змішувалася з болем і любов’ю, які проривалися крізь холодний екран. Його слова були ніжними, але залишали багато запитань. Я відчувала, що таємниця, в яку потрапив Микита, значно глибша, ніж я могла уявити. І хоча він благав мене не шукати його, я не могла змиритися з цією невідомістю.

  «Довіряй своєму серцю»,  — його останні слова продовжували звучати у моїй голові. Але як довіритися серцю, коли воно розривається навпіл між любов’ю до нього і потребою знайти відповіді?

  Після перегляду відео, у мене всередині залишилась глибока порожнеча. «Не шукай мене», «так треба», «довіряй своєму серцю» — фрази кружляли в голові, наче нав’язливі привиди. І раптом я збагнула: Даринка говорила про місце, де все почалося. Я повинна повернутися туди, де наші з Микитою шляхи перетнулися вперше.

  Це був не просто офіс — це початок всього: нашої зустрічі, нашого кохання, і, можливо, саме там крилася відповідь на питання, що мучило мене. Наступного ранку я вирушила до тієї самої будівлі. Щойно я підійшла до входу, відчула, як невидима сила затягувала мене назад у минуле.

  Час ніби сповільнився. Все навколо — рух людей, автомобілі, навіть шум вулиці — приглушилося, перетворившись на віддалене ехо. Я відчинила двері й зробила крок усередину. Усередині було незвично тихо, навіть для офісного будинку. Складалося враження, що тут давно ніхто не працював.

  Я підійшла до охоронця — старого, але пильного чоловіка, який здивовано підвів очі на мене.

  — Вибачте, — сказала я, намагаючись говорити чітко, хоча голос трохи тремтів. — Микита працював тут, у цій будівлі, менеджером в офісі 302. Я хотіла б дізнатися, що сталося з його офісом. Чи можна до них пройти?