Лютневі квіти

(Не) Бодхісаттва

Розкажи, пустеле, про зелені стебла,
про гарячу землю в очікуванні зливи.

Я пам’ятаю, як це було,
але не пам’ятаю імені.
Я стояла на пристані
й кидала камені.

Гаряче літо співало, манило:
забудь минуле — пожовкнуть верби.

Пам’ятаю відчуття раптової радості,
неначе знайшла бузок у пустелі,
і його аромат наповнив простір.
Вдихаєш — і знаєш: станеться диво.

Він не був бодхісаттвою чи пророком,
ні кимось близьким, ні кимось далеким.
Ми зустрілися в іншій стороні...
Крізь роки сумнівів він вірив собі.

І він сказав: усе дуже просто,
ми можемо бути іншого зросту,
забути про тяжкість і журбу,
співати імена й бачити красу.

Я думала — він жартує, і час іти.
Ірраціонально чекати без мети.
Але ось долинули звуки мантри —
і мені ніби відкрилися нові світи.

Все підпорядковане правилам акорду,
не від тебе залежить, яка буде нота.
Ніколи не знаєш, де знайдеш її:
може, у блаженстві, може, у вогні.

Можна читати святі письмена,
можна танцювати під шепіт вогню,
можна шукати сенс буття...

Але встигни полюбити життя, —
сказав не (Бодхісаттва) мені.

03.09.2020

Подобається

#2232 в Різне
#493 в Поезія

Відредаговано: 17.04.2025