23.02.22

Я взяв собі вихідний в цей день. Я домовився з коле гою, що я з Данею візьмемо таксі і заїдемо заберемо її з сестрою, щоб на одній машині вирушити разом в аеропорт. Я хотів приїхати трохи раніше, щоб в мене ще був час випити кави і трохи поговорити з Оксаною. Вона в цей день була на роботі. Тому ми вирішили, що будемо орі єнтуватися на те, щоб приїхати о восьмій, а отже, виїхати потрібно було о сьомій. Оскільки колега жила в центрі, то ще треба було закласти певний час на затори. Хоча їй здавалося, що це рано, але я вмовив її, що мушу замовляти таксі о пів на сьому. Даня спав до дванадцятої години і вийшов з кімнати в гарному настрої. Він сказав, що в нього речей майже нічого — пара футболок і роман «Біси», який він, недов го думаючи, все-таки почав читати вже втретє. В мене було речей більше, а ще робочий ноут, хоча це все теж поміщалося в один рюкзак. Так що я теж був, в деякому сенсі, не обтяжений зайвим. Єдине, що ще потрібно було зробити — це купити Дані рюкзак, тому що та сумка, з якою він переїхав до мене, була занадто велика для пари футболок. Я вирішив зробити йому подарунок і ми разом вирушили шукати рюкзак, а ще пообідати перед дорогою. Цього разу ми не прислухалися до поради Дані завжди вибирати центр міста і поїхали в протилежну сторону до найближчого торгового центру на «Колібріс». — Я тисячу разів дивився фільми в цьому кінотеатрі, — сказав я, вказуючи на кінотеатр «Лейпциг», коли ми йшли від трамваю в бік торгового центру, де рюкзак ми знайшли 181 і купили дуже швидко. Це був простий чорний рюкзак. Дані він подобався. Потім ми зайшли поїсти в «Пузату хату». Даня сказав, що Іван напевно привозив нам борщ якраз саме з цієї «Пузатої хати». Потім додав, що якщо ми його зустріне мо, то треба просто пройти повз, зробивши вигляд, що ми його не пам’ятаємо. Я тоді відповів йому, що, скоріше за все, якраз він нас не пам’ятає. Ми замовили так само, як і минулого разу, однаково кожному по борщу і котлеті по-київськи. Але після цього я нам ще замовив по чізкейку і каві. Даня сказав, що якщо ми вже тиняємося без діла, то можемо зайти десь, щоб він ще підстригся. Перед весіллям він про це не задумувався. Зайшли ми в те, що називалося «експрес-зачіска». На вигляд це було, як кіоск при дорозі. Даня довго пояснював втомленій жінці, яка там працю вала, що чуба чіпати взагалі не потрібно, а лише трохи підстригти внизу. Декілька разів, після того, як перукар розпочала, він ще нагадував їй про всяк випадок, щоб не дуже коротко внизу. Чесно кажучи, коли ми вийшли з перукарні і я ще раз подивився на його зачіску, то різниці між тим, як було до і як стало після, не побачив. Можли во, через чуба, який все ж так само, як і раніше, виглядав трохи дивно. — То ми все ж таки втікаємо від війни? — спитав Даня, коли ми стояли на трамвайній зупинці. — Ми їдемо подивитися Софію. — Але офіційно мета поїздки — це втеча від війни, — сказав Даня. — Ну якщо це можна так назвати, то напевно, що так, — трохи подумавши, сказав я. — Все-таки це трохи дивно. — Все, що зараз відбувається навкруги нас, трохи див но, — відповів я. Ми сіли в трамвай і через п’ять хвилин вже йшли в сторону мого будинку. — А де ми будемо жити в Софії? 182 — Мені прислали інформацію, але посилання на готель я ще не відкривав, — після короткої паузи я додав: — Для мене всі готелі майже однакові. — Знаєш що, краще не дивися. Нехай буде сюрприз, — ми трохи пройшлися мовчки. Потім Даня, роздумуючи про щось, сказав, що давно не літав і взагалі давно не був в аеропорту. — Там є якась атмосфера свободи, тобі не здається? — запитав я його. — Ще й як здається, — він не став заперечувати. О пів на сьому ми сіли в таксі і їхали на Жилянську до будинку, де живе моя колега. Даня сів наперед, а я на заднє сидіння. Приїхавши, я побачив, що біля моєї колеги стояла геть молода дівчинка. На голові в неї був капюшон від куртки і було дуже важко сказати скільки їй років. Зда валося, що їй може бути навіть п’ятнадцять. Але виявило ся, що їй було вісімнадцять, і коли вона зняла капюшон, якась часточка дитячості в її образі зникла. Я познайомив їх з Данею і весь час до аеропорту від нього не почув ні одного слова. Від сестри колежанки теж. А ми розмовляли про якісь буденні справи, навіть не розуміючи, як говорив Даня вдень, що насправді ми їдемо в цьому таксі, щоб сі сти в літак, який має нас вивезти з країни тільки з однієї причини — війни. Це дуже дивно, як можна бути на порозі чогось надзвичайно масштабного, що може тебе розчави ти без ніякої в тому твоєї вини, але при цьому наскільки вважати це абсурдом, що спокійно продовжувати їхати в таксі в аеропорт, бо це всього лише можливість поподо рожувати. Приїхавши, ми мали ще достатньо часу і я пішов одра зу в кав’ярню. Оксана в цей день мала інший вигляд, ніж в день знайомства. Не було тієї футболки і був макіяж. Хочеться думати, що вона чекала на цю зустріч. Даня пі дійшов до неї зі мною, привітався, замовив каву і сів за столиком, де на нього чекали наші супутники. Йому дове 183 деться з ними поговорити і при цьому не забути, що він мій брат. Тим більше, як виявилося, та вісімнадцятирічна дівчинка — студентка першого курсу філософського інсти туту, тому передбачити русло, в яке потече їхня розмова, можна було легко. — Я сумувала за тобою, — сказала Оксана. — Я теж, — відповів я. — Всього два тижні — і я повер нуся. — Ти знаєш, де мене знайти, — говорила вона. Усміха лася. Ця усмішка — найкраще, що зі мною трапилося того дня. Чомусь мені здалося, що це і є саме те, чого мені не вистачало так довго. — Шкода, що я не можу поїхати з тобою. — Ти їдеш зі своїм братом, — казала вона, не переста ючи усміхатися. — А міг би поїхати з сестрою, — подумав вголос я. — Пізно вже, — сказала вона, і після цього мені довелося поступитися нею новому клієнту кав’ярні, який прийшов за кавою і довго вибирав серед тістечок. Я не зміг його не ненавидіти в той момент. Потім ми продовжили роз мовляти. Потім знову з’являвся хтось і я знову ненавидів, тільки, можливо, навіть сильніше. Так повторювалося, поки не прийшов час йти. На проходженні прикордонного контролю ми стояли з Данею за моєю колегою і молодим філософом. Вони про йшли перші і за ними пішов Даня. Він дав паспорт. Я стояв розслаблено і чекав на свою чергу. — Якого суду? — спитав Даня, нахилившись до віконеч ка зі службовцем пограничної служби. — Від якого чис ла? — старався щось зрозуміти Даня, розпитуючи його. Даня розвернувся до мене і розвів руки, показуючи, що не знає, що відбувається. Я підійшов, але мені службовець сказав відійти назад за лінію. Через короткий час Даня забрав свій паспорт з віконечка. 184 — Мене не випускають, — сказав він мені, відводячи мене трохи в сторону від черги. Я стояв як вкопаний і не міг зрозуміти. — Рішення Подільського суду від червня двадцять першого року про заборону виїзду за кордон через непогашену заборгованість. — Що було в червні двадцять першого року? — спитав я. — Є тільки припущення, — сказав сухо Даня. — Яке? — Я розбив декілька пляшок в алкогольному відділі магазину на Подолі, а в мене не було чим заплатити. Після приїзду поліції вони склали протокол, і на цьому все. — Що все? — спитав я, перебуваючи в легкому шоці. — Мене нікуди не викликали і нічого не приходило на пошту. Я подумав, що справа загубилася, і ніхто не став за пару пляшок морочити собі голову. Через деякий час я про це взагалі забув. Скоріше всього, це ця історія. Я ще накричав на адміністратора в той вечір. Видно, він все-та ки став собі морочити голову. — А чому ти розбив пляшки? — спитав я. Але після того, як побачив, як Даня подивився на мене, то зрозумів. — Ти був п’яний? — Дві випадково розбив, а потім ще одну спеціаль но, — згадуючи, сказав Даня. — Тому що, посварившись з адміністратором я, напевно, вирішив, що дві чи три — яке вже це має значення... — промовив тихо Даня, скрививши обличчя, розуміючи, як він облажався. — Тримай ключі, — відповів я йому, передаючи ключі від квартири. — Нічого. Я навіть не знав, що за якийсь штраф можуть не випустити людину за кордон, — сказав я, змирившись. Даня мовчки відкрив рюкзак і дістав звідти роман «Біси». Останні слова, які він сказав мені тоді, я пам’я таю: — На, спробуй. А я перечитаю через два тижні вже, коли повернешся. 185 Я обійняв його і повернувся на контроль. Стоявши зно ву в черзі, я дивився, як Даня попрямував назад в сторо ну виходу. Він ще один раз повернувся і, приклавши два пальці до голови, відсалютував мені. За цим жестом, окрім побажання мені гарної подорожі, ще ховалася його роз губленість. Я це знав. Тоді перед тим же службовцем при кордонної служби я не приховував свого погляду, повного зневаги. В той момент він став мені ворогом, і я дотепер не змінив до нього ставлення. Рейс затримали більш ніж на пів години. Потрапивши нарешті в літак, я виявив, що моє місце біля ілюмінатора. Ми почали виїжджати на злітну смугу. Я подивився на годинник. Було декілька хвилин до опівночі. Ми злетіли і я побачив під собою вогні міста. Відтоді я не повертався.