20.02.22

О пів на десяту ранку ми з Данею спустилися на вулицю. Костюм я не одягав з університетського випускного вечо ра. Даня розповідав, що взагалі ні разу в житті не одягав костюм, як, зрештою, і сьогодні був не в ньому. Він сто яв у джинсах і чорних кросівках, в нетеплому пальті, яке було одягнене просто на білу сорочку. Було мерзлякувато навіть мені, хоча моє пальто було значно теплішим. Влад із Софією мали бути з хвилину на хвилину, але мене біль ше турбувало, що має приїхати Оксана. Хвилин з десять тому вона написала мені, що вже в таксі. Зустрівшись біля мого будинку, ми мали після цього всі виїхати в Бучу. На одинадцяту годину була запланована церемонія розпису, а після того вже всі мали йти в ресторан. — Як багато людей буде сьогодні? — запитав мене Даня, підкуривши. — Звідки мені знати? — відповів я. — Напевно, десь біля тридцяти, — припустив він. — А що за ресторан? — Називається «Рим». — Ти був в Римі? — спитав Даня. — Ні. Я взагалі небагато де був за кордоном, — відпо вів я. — А я був двічі, — сказав він. — Ми літали декілька разів, поки я жив в Іспанії. Неймовірне місто. Єдине місце, яке мене цікавить ще за кордоном — це Рим. Інші міста мене не сильно цікавлять. Особливо, якщо вони не в Італії. — А Іспанія? — спитав я. — Не знаю чому, але туди я повертатися точно більше не хочу. 161 У двір заїхав мерседес Влада. Він під’їхав до під’їзду, де ми стояли. Відкрились задні двері — і вибігла Софія. Вона, як завжди, була радісною. Вперше в житті вона підбігла до мене, а не до Дані, і відразу після слова «привіт» дуже безпосередньо запитала, хто така Оксана. — Це моя подруга, — відповів я, здогадавшись, що Влад розповідав, що сьогодні з нами ще поїде вона. — Можливо, вони також одружаться, — сказав Даня. — Але вже не сьогодні. — І коли вона приїде? — спитала Софія. В цей момент з машини вийшов Влад і підійшов до нас. — Скоро. Вона вже їде в таксі, — відповів я. Ми приві талися з Владом, і він запитав, як довго чекати на Оксану. — Ви все-таки чимось схожі, — сказав Даня, коли почув, що Влад запитав те ж саме, що і Софія. — Якщо не проти, то я в машину. Холодно. Ми всі перемістилися з вулиці в машину. — Цікаво, яка вона, — продовжувала Софія. Я збагнув в цей момент, що хоча Софія й проводить час із Владом серед різних людей, коли він її забирає на вихідні, але всі ці люди чоловіки. Можливо, в цьому була причина її цікавості. — А мені цікаво, як багато людей буде на весіллі, — ска зав Даня. — Мені теж, — сказала Софія і додала: — Це моє перше весілля. — Моє теж, — тепер вже сказав Даня. — Ти що, ніколи не був на весіллі раніше? — здивовано запитала Софія. — А на весіллі мого тата і мами? — Ми не робили весілля, — сказав Софії Влад. — Ви не робили весілля? — вона підплигнула, перепи туючи, а потім долонею правої руки вдарила собі по лобі і затримала руку в такій позі на пару секунд. — Чому я про це не знала? — сказала вона обурено. 162 Ніхто в машині не знайшов відповіді на це питання. Приїхало таксі і зупинилося навпроти машини Влада. — Це вона? Це вона? — з неприхованою цікавістю Софія нахилилася вперед так сильно, що вже майже сиділа на підлокітнику між двома передніми сидіннями. — А ти бачив її? — запитав Влад у Дані. — Ні. — Отже, нам всім цікаво, хто з’явиться з таксі, — сказав Влад. Він, далі за ним Софія, яка вже сиділа майже на під локітнику, і за нею Даня — сиділи як в один ряд і уважно дивилися на таксі навпроти. В цей момент я вийшов з машини і підійшов до таксі. — Я вже розрахувалася. Привіт, — сказала Оксана, ви ходячи з машини. Вона подивилася на мерседес навпроти і спитала, чи на цій машині ми поїдемо. Я відповів, що на цій, а вона у відповідь, подивившись ще раз на мерседес Влада, промовила «непогано». Я відчинив задні дверцята. Софія вже сиділа в своєму дитячому кріслі й уважно роздивлялася, хто сідає біля неї. Оксана сіла поряд з нею, а я наступним, зачинивши двері. Вона була в тому самому пальті, але з-під нього виглядала інша сукня. Вже не вишневого кольору, а світло-голуба. Я її всім представив, назвавши кожного, але після цього Софія ще раз представила себе сама. — Привіт. Я Софія, — і вона простягла свою маленьку ручку. — Дуже приємно, Софіє, — відповідала на рукостис кання Оксана. Ми виїхали. На секунд тридцять в машині повисла тиша. — Це моє перше весілля, — сказала Оксані Софія. — А твоє? — Не перше. — І не виходили заміж ніколи перед цим теж? — спитала по-дитячому прямо Софія. 163 — Я теж про це хотів спитати! — сказав, розсміявшись, Даня. — Ніколи! — відповіла, сміючись, вона. — А мої батьки наче й одружувались, а наче й ні, — сказала Софія. — Як це? — поцікавилась Оксана. — Ще не зрозуміла сама, — сказала Софія. — Вони роз лучалися, але в них не було весілля. Ти можеш уявити таке? — спитала вона, знову прикрикнувши і повернув шись вправо до Оксани настільки, наскільки це дозволяв пасок безпеки на кріслі. — Я сама про це тільки дізнала ся. Тільки що. П’ять хвилин тому. Якраз перед тим, як ти приїхала. — Так теж іноді буває... — відповіла Оксана, трішки розгубившись. — А в тебе батьки розлучені теж? — продовжувала Со фія, розговорившись. — Так. Давно вже. — Коли ти була дитиною? — Так, але коли я була трохи старша, ніж ти зараз, — від повіла вона зі спокійною приємною інтонацією. Я поду мав, що це цікавий спосіб дізнатися про неї більше. Треба просто не перебивати їх. — Мені вже 6 років, — не зупинялась Софія. — А ще мені в наступну п’ятницю вже будуть видаляти аденоїди. Пора... — зітхнула вона. В цей момент Даня розвернувся до них. — В наступну п’ятницю? Чому я про це не знав? — ска зав він. Влад на нього подивився здивовано. — Так, в наступну, — сказала Софія. — Тато нас відво зитиме в цей день в лікарню, а потім назад додому. Він сказав, що я засну, потім прокинусь і не згадаю, що щось було. — Тільки трохи ще поболить потім, — додав Влад. — Але недовго. 164 Даня дивився на Влада. — Я пам’ятаю, як це, — сказав він Владу. — Це вже не так, як було у нашому дитинстві, — тепер Влад заспокоював Даню. — Все під наркозом. Я в цей час переглянувся з Оксаною. Вона усміхалася. Я усміхнувся у відповідь, але відчував себе скуто всередині. — Не бійся. Нічого страшного в цій операції немає, — Софія взяла приклад, напевно, з тата і теж вирішила за спокоїти Даню. — Ну добре, — з полегшенням сказав Даня, вже трішки підіграючи їм. — Давайте вип’ємо кави десь на заправці! — Давайте вже коли приїдемо, — відповів Влад. Ми їха ли по кільцевій дорозі. — Я хочу в туалет, — повідомила Софія. Даня розвер нувся до неї і простягнув кулак. Вона відповіла йому стук нувши своїм маленьким кулачком по його. Ми зупинилися на найближчій заправці. Я цьому навіть зрадів, тому що коли ми вийшли, я почав відчувати себе не так скуто і зміг з Оксаною перекинутися парою слів. Мені здавалося, що їй це також було потрібно. Даня пішов швидко за кавою, а Влад із Софією зайшли за ним. Ми залишилися вдвох на кілька хвилин. — Яка гарна дівчинка, — почала Оксана про Софію, але я її перебив. — А ти також, як завжди, дуже гарна. — Правда? Як тобі це плаття? — вона розстібнула пальто і показала мені плаття під ним. — Дуже гарне. — Це не ризиковано запрошувати на друге побачення відразу на весілля? — спитала вона, застібаючи пальто. — Не хочеться втрачати час, — відповів я. — І технічно сьогодні вже третя наша зустріч. — А цього достатньо? — Хто сказав, що має бути якийсь правильний сцена рій? — банально, але правдиво відповів я. — Дуже хотів побачитися з тобою. 165 — Може, тому я і тут, — відповіла вона. В цей момент вийшов Даня і підійшов до нас. Він три мав два паперові стаканчики з еспресо. — Це Оксані, — сказав він, підійшовши. — Я не п’ю еспресо, дякую, — сказала вона. — Отже, тобі, — він простягнув мені каву, усміхаючись. — Дякую. Ми приїхали за п’ятнадцять хвилин до церемонії. На вулиці біля входу в будівлю стояли люди. Я відразу, ще як тільки ми під’їжджали, побачив Шаіру в білій сукні, по верх якої вона одягла чорну коротку шубку. Артур стояв біля неї зі своєю мамою. Групки людей острівками були розкидані навколо них. Коли ми вийшли з машини, то одразу пішли до наречених. Але перед цим Влад відкрив багажник і дістав два букети квітів. Один із них він віддав мені. Інший ніс сам. Софія знала Артура, хоча його вона бачила набагато рідше, ніж нас з Данею. Мені подумалося, що найбільшу цікавість у неї має викликати наречена. Софія з Владом за руку через острівки людей йшли перші. Після них пробиралися я з Оксаною. Даня залишився біля машини курити, сказав, що наздожене нас. — Ти, напевно, Софія? — нахилившись, запитала Шаіра у неї, як тільки ми підійшли. Поки Шаіра знайомилася з донькою Влада, ми привіталися з Артуром, і я відреко мендував йому і його мамі Оксану. В цей час Влад взяв на руки Софію і таким чином повернув Шаіру і Софію в нашу зустріч. Я познайомив Шаіру з Оксаною, яка привітала її. Ми перемовилися кількома словами. — День настав! — перше, що сказав Даня, коли підійшов до нас. Він обійняв Артура. Взяв, не сказавши ні слова, з моїх рук букет квітів і віддав його Шаірі. Вона одразу ві дала мені їх назад. А потім Даня підійшов до мами Артура і обійняв її. — Даня, — ніби виспівуючи його ім’я, привітливо ска зала вона. — Не бачила тебе років п’ять, напевно. 166 — Сто років ми вже не бачилися, — відповів він їй. Ця жінка пам’ятала його ще десятирічним хлопчиком, коли вони тільки почали товаришувати з Артуром в школі. Якимсь чином це відчувалося в її погляді і сентименталь них інтонаціях. Можливо, якщо ти хороша мама, то і чужі діти не такі вже й чужі. — Знаєте, що в нас зараз спільного? — спитав жартів ливо Даня у мами Артура. — Нам тепер треба навчитися якось жити без нього. — Ой, перестань, — сказала вона таким самим приєм ним голосом. — Я зараз щаслива, як ніколи. Даня, нахилившись до неї ближче, сказав напівпоше пки, але, звичайно, всі ми почули: — Подивіться на неї, — Даня якось незграбно вказав головою в сторону Шаіри. — Заради такої жінки я би по їхав на інший кінець світу, попрощавшись з усіма кого знаю назавжди, — пробурмотів він швидко напівпошепки. Потім він знову підійшов до Артура і обійняв його, наче прощаючись з ним. Все це було хай і незграбно, зате щиро. Ми всі пройшли на церемонію. Білий зал з білими стільчиками всередині, які були розставлені так, щоб між ними був прохід для наречених. Я з Оксаною сіли праворуч від проходу. Біля мене сидів Даня. Він мав розслаблений вигляд і дивився навколо саркастичним поглядом, який демонстрував тільки знецінення. Хоча пару хвилин тому він говорив слова, які звучали дуже щиро. Дивна його риса, яку я досі не зрозумів. Влад із Софією сіли в першо му ряду біля батьків Артура. З іншої сторони в першому ряду сиділи батьки Шаіри. Позаду нас були люди, з яких я знав тільки декількох. Наприклад, одного з колег Артура. Але, в основному, нікого не знав. Було декілька бабусь за сімдесят чи навіть старші, але не було ні одного дідуся. Може, дідусям не цікаві весілля, подумав я. Оксана сиділа біля мене й іноді пошепки в декількох словах підмічала то одне, то інше. Яка гарна сукня у Шаіри або яка мила 167 мама в Артура. Вона трималася більш впевнено, ніж я, хоча нікого не знала взагалі. Можливо, тому дідусям і не цікаві весілля, подумав я. Їм з дитинства дають зрозумі ти, що деякі емоції не для них. В цьому є деякі переваги для світу, продовжував думати я. Саме тому на похоронах можна відшукати багато мужніх чоловіків, а на весіллях — багато незграбних. Але бувають ті весілля, які ти не можеш пропустити. Церемонія закінчилася швидко. «Рим» був одним із тих закладів, яких у нас вистачає навколо Києва. Трохи вульгарний, трохи банальний, але при цьому залишався пристойним рестораном. Як тільки ми приїхали, Софія побігла всередину, Влад її наздога няв, йдучи позаду. Я з Данею і Оксаною вирішили спершу трохи пройтися територією. Там були декілька фонтанів, біля яких стояли невисокі статуї і декілька альтанок. Мені здалося місце затишним. — Краще не називали б це «Рим», — сказав Даня, ви пускаючи дим в лице одній статуї, навпроти якої він зупи нився і несхвально махав головою зліва направо. — Боюсь навіть уявити, що всередині. — А мені подобається. Затишно, — відповів я. — Мама Артура не так вже й сильно змінилася. Вона має якусь особливість не сильно змінюватися чи непомітно змінюватися, — сказав Даня. І після паузи додав: — Не зрозуміло. Ми зайшли всередину. Гості гомоніли, займали свої міс ця, знайомилися. Все це тривало достатньо довго, але мені було зручно — я цей час провів у розмовах з Оксаною. Даня пішов шукати шампанське і сніданок. Це виявилося не складним завданням. Сніданок він запивав шампанським, чи, навпаки, шампанське заїдав сніданком і так захопився, що випив сам всю пляшку, засівши в сусідньому залі, де було відносно спокійно. Коли тамада розпочав надавати святкуванню певний курс, Даня ще не з’являвся за нашим 168 столом близько години. Артур і Шаіра сиділи за головним столом з батьками. Інші столи були розташовані так, щоб з будь-якого було видно наречених, як і наречені могли бачити всі інші столи. Гостей стало трохи більше, не всі захотіли приїжджати на церемонію, а відразу вирушили в ресторан. Зрозуміти їх можна. — Поки я снідав в іншому залі... — почав Даня буденно розповідати, коли повернувся за наш стіл. Я його перебив. — Ти міг не снідати в іншому залі, а просто поїсти щось тут, — я взяв тарілку з нарізаною червоною рибою і пере ставив ближче до нього. — Ні, це не сніданок, це вже весілля, — продовжив він, напевно не розуміючи, що на весілля не приходять сні дати. — Поки я там снідав, через той зал пробігла Шаіра. Чому вона там пробігала, я не знаю, але коли вона поба чила мене на самоті, то підійшла до мене. Взяла за руку і покликала за собою. Я, звичайно, не зміг сказати, що я зайнятий, хай як би мені хотілося це зробити. — На цьому моменті він усміхнувся. — Як тільки вона мене провела, тримаючи під руку, в цей зал, де ми зараз сидимо, вона вказала на трьох своїх подруг. Он там вони сидять, — Даня вказав на столик, який був неподалік від нас. За ним сиділи три дівчини і дві жінки старшого віку, приблизно років п’ятдесяти. Даня, наливаючи собі віскі, підсумував: — По просила їх розважити. — Кого саме із тієї п’ятірки ти маєш розважити? — за питав я, серйозно дивлячись на нього. Оксана усміхнулася. — Його почуття гумору стає кращим, — звернувся Даня до Оксани. — Як правило, з цим було все набагато гірше раніше. — Не забувай їсти, — сказав я Дані, коли він зробив ковток віскі. — Я тільки й буду сьогодні те робити, що їсти, — він зробив ще один ковток віскі. — А де Влад? 169 Я показав на один із столиків поодаль, за котрим Влад із Софією сиділи до нас спиною в компанії ще двох дітей і двох жінок. — Тимчасово переїхали, — сказав я. В цей момент тама да, який ходив по залу, щось розповідаючи і намагаючись веселити публіку, проходячи повз нас, зупинився біля на шого столика просто за спиною Дані. Тамада не переста вав говорити, тому Даня розвернувся і плавно натиснув йому на спину рукою, відштовхуючи. Тамада звернув на це увагу, так як напевно і всі, хто на нього дивилися. Він це перевів у жарт, але Даня вже знову сидів до нього спиною, промовляючи до нас: «Я вже ненавиджу цього балакучого покидька». — Ти підготував промову? — спитав Даня в мене після деякої паузи. А потім перевів погляд на Оксану і пояснив їй: — Хтось із нас трьох мав сказати промову. Артур попро сив мене в стрип-барі, щоб... хай як би мені хотілося, щоб я утримався від промов сьогодні. Хоча я і його найкращий друг, але я його розумію. Іноді я перебираю з алегоріями. — І не тільки з алегоріями, — додав я, поплескавши по кишені свого піджака. — Промова в мене в кишені. — Не дочекаюся це почути, — сказав Даня. — Я теж, — сказала Оксана. Даня нас залишив, спочатку перейшовши за стіл до жінок, на яких йому вказала Шаіра. Він провів там де кілька годин, напиваючись в їхній компанії. Я за нього не переживав, пам’ятаючи його слова про переваги трива лого зловживання. Один раз тільки він покинув той стіл, коли побачив, як мама Артура виходила із зали. Він пішов за нею. Повернулися вони разом через хвилин двадцять. Зайшовши, вони продовжували розмовляти, а потім, по сміявшись над чимось, розійшлися. Пізніше ввечері він запросив її на танець. Вони станцювали два поспіль. Так проходив цей день. Через декілька годин час слів настав. Хоча я і розхвилювався, але зрадів, що вже скоро 170 з мене впаде тягар очікування. Говорити публічно — те, що завжди викликало в мені внутрішній дискомфорт. Я був третім, кому передали мікрофон. Підвівшись, я огля нув зал. Спочатку я побачив зосереджені погляди Влада і Софії, які спостерігали за мною. Потім перевів погляд на Даню, який підняв свою склянку в мою сторону в знак під тримки, але тієї підтримки, коли тебе одночасно жартома благословляють, як це роблять з дебютантами в передчутті заїкань, тремору і нудного тексту. Я не сумніваюсь ні се кунди, що в той момент підняття його руки зі склянкою віскі в ній і лукава посмішка, просочена знеціненням, саме це якраз і означали. Я добре його знав. Потім я подивився на Шаіру і Артура. Що ж, це все для них. Я розгорнув скла дений вчетверо листок з текстом. — Я буду говорити не тільки від себе зараз, але ще й від трьох людей в цьому залі. Влад і Софія. — Я вказав в їхню сторону рукою, на що мені Софія також відповіла піднятою своєю маленькою ручкою. Потім я перевів свою руку в сторону Дані, направивши її на нього. — А також Дані, — додав я. — Вони мені довірили сьогодні сказа ти ще й за них. — Я зробив після цього коротку паузу і продовжив: — Ми дізналися, що весілля відбудеться саме сьогодні рівно два тижні тому. І рівно два тижні тому ми дізналися, що Шаіра і Артур чекають на дитину. Минуло десять років, як я познайомився з Артуром, Данею і Вла дом. Для мене це ціле життя, розділене з трьома моїми найкращими друзями. Згадуючи ці десять років, що я можу сказати зараз? По-перше, що мені пощастило. По-друге, я бачу, дивлячись на Артура і Шаіру, як життя веде нас далі. Воно стає ширшим. Більше ніж шість років як нас вже не четверо, а п’ятеро друзів. Софія привнесла в нашу компанію не менше, ніж хтось із нас чотирьох. Сьогодні я вітаю в цій компанії Шаіру від імені всіх нас. І ми всі чекаємо, як через вісім місяців ми познайомимся ще з одним другом. Ми з Данею рівно два тижні тому, трохи 171 спантеличені від прекрасних новин і того, як все швидко розвивається, одразу після нашої з вами вечері вирішили пройтися, щоб трохи прийти до тями. Даня тоді сказав, що важливіше, щоб Артур кохав Шаіру сильніше, ніж вона його. Я мало що знаю про кохання. Але, здається, точно знаю більше, ніж Даня, — дехто в залі засміявся. — Тому що навіть я розумію, що такі загадки душі не надаються до ніяких розрахунків. Але в чому я навчився розбирати ся за останні десять років, то це в дружбі. Для неї також немає формули, але є два прості правила: дозволяй другу залишатися собою і не забороняй собі це теж. Нам потрібні саме ті, перед ким ми зможемо знімати наші маски. Тому я піднімаю цей келих, — я підняв келих з шампанським. — За вас, Артур і Шаіра, кохання вам, а також не забувайте бути один для одного найвірнішими друзями. Я випив все шампанське, яке в мене було в келиху і нарешті відчув легкість, промова залишилася позаду. Як тільки я сів на своє місце, до нас за стіл повернувся Даня. — Я дві години витратив, справляючи враження на тих жіночок, щоб якусь із них затягнути сьогодні до себе в ліж ко, а ти мене прибрав однією своєю промовою, — сказав він, усміхнувшись Оксані. — Гарно сказано. За тебе, брат. — І він, піднявши склянку з віскі, додав до своєї похвали ще компліментарний кивок головою, після чого випив до дна.