19.02.22

Я прокинувся від бризок води на своєму лиці. Розплю щивши очі, побачив, як Даня стоїть наді мною з пульве ризатором в руках. Мене охопила злість в цей момент, настільки сильна, що я б не думаючи ні секунди виставив його геть зі своєї квартири назавжди. Але я не зміг навіть крикнути на нього через глухий сильний біль у скронях. Не можна влаштовувати парубоцький вечір за добу до весілля, подумав я. Даня й далі стояв і дивився на мене, ніби маніяк — мовчки і з якоюсь садистичною цікавістю. Але замість ножа в його руці був пульверизатор. — Ти знущаєшся? — спитав я його. — Відчув тепер, як це? — спитав він у відповідь. — Про кидайся. Вже дванадцята майже. Дійсно була дванадцята година. Я виглянув у вікно і побачив, що машини Влада немає. Отже, він її вже забрав, не зайшовши до нас, і поїхав за Софією. Вчора він не пішов в стрип-бар, відправившись додому раніше спати. Влад не пропускав вихідні з донькою за жодних обставин. Після того як ми відправилися втрьох у стрип-бар, Артур теж не затримався надовго і поїхав звідти через годину, по яснивши, що багато справ перед весіллям. Залишившись удвох, ми з Данею випили ще пару коктейлів, розглядаючи голих жінок. Незадовго до того, як Артур нас залишив, я вже втратив відчуття міри і пив за інерцією. Голова ще більш пекельно розколювалася після того, як підвівся на ноги. Я вийшов на кухню і побачив Даню, який, ніби й не було нічого, готує собі яєчню. Пульвери затор стояв біля фікуса. 154 — Ти себе нормально почуваєш після вчорашнього? — спитав я його, присівши за стіл. — Страшенно розчарований таким паскудним па рубоцьким вечором, — відповів він, хоча я запитував про фізичний стан, але Даня продовжував, а перебивати його в мене сил не було. — Ми мали всі вчотирьох прокинутися в тебе в квартирі серед розкиданих пляшок і голих тіл яки хось незнайомих жінок. Ось це правильний парубоцький вечір, — підсумував він. — Таке буває тільки в кіно, — сказав я, відчуваючи, що мене починає нудити, коли я подивився на яєшню на ско ворідці. — А похмілля в тебе немає, як я бачу. — Ні, — відповів він. — Переваги тривалого вживання. Я вийшов з кухні і повернувся в кімнату. Згадавши, що я йшов перший раз на кухню за таблеткою знеболюваль ного, але, прийшовши, чомусь забувся, для чого приходив, тому я знову повернувся на кухню. Я взяв таблетку. Випив. Секунди дві мені вистачило, щоб пульсуюча біль у скронях переконала мене, що однієї таблетки точно буде недостат ньо. Я випив другу таблетку. Даня в цей час їв свою яєшню і читав щось у телефоні. — Завтра весілля, — сказав він мені, продовжуючи ди витися в телефон. — Думаєш, що я міг це забути? — зітхнувши, я раптом зрозумів, що потрібно попрасувати ті сорочки, які ми ку пували з Данею спеціально на весілля. Праски в мене не було. — В нас є проблема. — І завтра вона офіційно оформиться, — сказав Даня, так само не відриваючись від телефона. — В нас немає праски. — Для чого нам праска? — запитав він, подивившись на мене, і я повірив, було очевидно з його виразу обличчя, що він щиро не здогадувався. — Сорочки, які ми купували, — сказав я. Вираз облич чя Дані змінився. Тепер за цим виразом приховувалася 155 робота мозку. Він прикладав, здавалося, неймовірних зу силь, судячи з виразу, щоб знайти якісь аргументи, що дозволяють все таки піти в трохи пом’ятій сорочці. Потім Даня підвівся і пішов у свою кімнату. Я пішов за ним. Він дістав сорочку і розглядав свою нову сорочку, яка була дуже сильно пом’ята. — Начебто не сильно пом’ята... — констатував він. — Зрозуміло, — більше нічого не сказавши, я повер нувся в свою кімнату. Знову приліг і почав думати, коли останній раз користувався праскою. Не зміг пригадати. Через деякий час я піднімався на поверх вище до Марти Іванівни. Її квартира розташовувалася просто над моєю. Це була жінка років сімдесяти п’яти. Я часто був в її квар тирі ще дитиною, коли товаришував з її внуком. Після того, як внук з мамою переїхали на інший район, я припинив заходити до неї, як і товаришувати з її внуком. Його б за раз побачивши, я напевно навіть не впізнав, враховуючи, що пройшло з того часу майже двадцять років. Іноді зу стрічаючи Марту Іванівну в під’їзді, я по-сусідськи завжди пропонував допомогти з сумкою чи просто запитував, як її життя. В останній час я зустрічав її нечасто. Було краще піднятися до Марти Іванівни, ніж їхати купувати праску, якою я не міг згадати коли користувався в останній раз. — Марто Іванівно! — бадьоро розпочав я, коли двері відкрилися. — В мене до вас питання. Давно я її не бачив, подумав я. На вигляд вона постаріла ще більше. Це була худа жінка невисокого зросту, яка, по бачивши мене, чомусь дуже зраділа. Вона широко відкрила двері, що я зміг побачити весь коридор позаду неї. Здава лося, ніби за всі ці роки в її квартирі нічого не змінилося. Позаду неї сидів кіт і втомлено дивився просто на мене. На вигляд коту було ще більше років, ніж Марті Іванівні. — А на чому ти будеш прасувати? — запитала вона. Я задумався. — На столі, — відповів я з деякою паузою. 156 — На столі не годиться, — сказала вона дуже однознач но. — Що потрібно попрасувати? — Сорочку. — Знаєш що, бери сорочку і приходь до мене. Я все зро блю. Я попрямував назад за сорочкою. — Де твоя сорочка? — спитав я у Дані. — Марта Іванівна нам все зараз попрасує. — Я з тобою, — відповів він. Сил заперечувати знову не знайшлося. Ми піднялися вдвох. Я знову подзвонив в дзвоник, після чого почув зсередини квартири голос, який, наближаю чись, повторив двічі, щоб я заходив. Я зайшов і відреко мендував Даню. — Хлопчики... — почала Марта Іванівна говорити нам якось по-дитячому радісно, поки ми стояли поряд з Данею в її коридорі, тримаючи кожний свою сорочку. — Що це у вас за свято намічається? — Завтра весілля, — відповів Даня. — Найкращого на шого друга. Ми пройшли трохи далі в кімнату, де вже на прасуваль ній дошці стояла ввімкнена праска. Здавалося, ця праска була куплена ще за часів Сталіна. — Одну хвилину, нехай нагріється, — Марта Іванівна дістала шмат марлевої тканини. — А це для чого? — запитав з цікавістю Даня. — Так треба, — сказала вона, не пояснивши. — Не хочете випити чаю? — запитала вона. Не давши мені часу, щоб відмовитися, вона запропонувала: — Ще в мене є борщ, але вчорашній. Окрім борщу... більше нічого. На гостей я не чекала сьогодні, а в магазин піду тільки завтра. — Борщ? — запитав Даня. Я подумав про себе в цей момент, що тільки не це і тільки не зараз. — Я би, чесно кажучи, не відмовився від борщу, — сказав він і продо вжив: — Не так часто випадає шанс поїсти борщ. 157 До мене в цей час підійшов кіт і, піднявши свою стару голову, на якій була або залисина, або лишай, почав ви тріщатися вперто, здавалося, мені просто в очі. Але при цьому всьому Марта Іванівна стала ще радіснішою. Я по дивився на Даню, поки вона пішла на кухню поставити на плиту борщ. — Що? — спитав він. — В тебе багато справ на сьогодні? Дуже швидко дві сорочки були готові і висіли на биль цях стільчиків у вітальні. Ми пройшли на кухню. Це була така сама маленька кухня, як і в моїй квартирі, але в ній нічого не змінилося з часів, як я приходив сюди ще дити ною. Та сама плита, той самий стіл, той самий холодиль ник. Я спитав у цієї худенької бабусі, як поживає її внук. — Працює. Одружився років з п’ять тому. Його дитині вже чотири роки, — Марта Іванівна видала мені короткий звіт. Я запитав у неї, чи часто він заїжджає сюди, на що вона відповіла, що не так часто, як їй хотілося. — Куди там... Сім’я, робота — своє життя. Головне, що все добре, — говорячи це, вона поставила перед Данею тарілку з борщем. Потім дістала з холодильника хліб. — А тебе я бачила пару раз через вікно, — сказала вона, звертаючись до Дані. — Через вікно? — перепитав він. — Я тут перекантову юсь декілька тижнів. — Чому це ти тут перекантовуєшся? — запитала вона з цікавістю, присівши теж за стіл. — Мусив з’їхати з квартири, яку я знімав, а на нову я переїхати зможу тільки в березні. — І сім’ї в тебе немає? — зненацька запитала вона. — Немає, — відповів Даня коротко, будучи зайнятий ще й борщем в цей час. Марта Іванівна перевела погляд на мене, а потім знову на Даню. — Чому? Важко знайти собі пару? — розпитувала вона. — Я не збираюся одружуватися, — сказав Даня. 158 — Як це так? — трішки прикрикнувши, вона здивовано запитала. — А для чого? — спокійно спитав Даня у неї. Я й далі мовчав. В цей час на кухню зайшов кіт. Він знову підійшов до мене і підняв свою голову, дивлячись мені в лице. Я вже не розумів, що відбувається з цим котом, котрий вирішив мене переслідувати. — Як це для чого? Як можна навіть таке говорить... — із цілковитим осудом сказала Марта Іванівна і, щоб напевно хоча б трохи вгамувати емоції, після цих слів, побачивши кота, звернулася з розчаруванням в голосі вже до нього: «Барсік, ну ти чув таке?» Барсік ніяк не відреагував, вже переставши пиляти мене поглядом і просто влігся на під лозі там, де сидів. Потім вона помовчала недовго і поясни ла: — Ну як це для чого? А сім’я? Тільки в сім’ї можна бути щасливим. — Вона знову зробила паузу, а потім сказала: — Такі гарні хлопці і пропадаєте даремно. — Марто Іванівно, може, вам щось потрібно? — вирішив я змінити тему. — Може, в магазин сходити чи допомога в чомусь? — Нічого не потрібно. А в магазин я й сама люблю хо дити. Куди мені ще ходити, як не в магазин? — відповіла вона, але так легко тему з сім’єю відпускати не збирала ся: — Все-таки, я вас не розумію. Як так можна? Ваш друг, у якого завтра весілля, вашого віку? — Так, — сказав я. — То беріть приклад з нього, — сказала вона владно. — Я пам’ятаю цей холодильник ще з дитинства, — спро бував я ще раз змінити тему, побачивши, що Даня майже закінчив з борщем. — Та викинути б його до чортової матері... — сказала трохи засмучено Марта Іванівна, яку, видно, схвилювала життєва позиція Дані. — То викиньте, — сказав спокійно Даня. 159 — Та куди? — вже трішки усміхнувшись, відповіла вона. — Де взяти новий... з такими пенсіями? Після того, як ми повернулися в мою квартиру, Даня запитав, чи буду я ще зустрічатися з Оксаною. Я відповів, що в неї завтра якраз буде вихідний, але я ж буду на весіллі. На що він, прямуючи в свою кімнату з сорочкою в руках, сказав: «Покликав би її з собою» і, зайшовши в кімнату, закрив двері. Чому це мені не приходило в голову? Я хотів її побачити, тим паче, що більше вихідних до моєї поїздки в Софію в неї вже не було. — Ти думаєш, це було б нормально? — спитав я через двері, постукавши в кімнату Дані. — Цілком, — відповів той. — Заходь. — Ми ж тільки познайомилися, — сказав я, зайшовши в кімнату. — Це має якесь значення? Тим більше, здається, зна йомство у вас вийшло успішним. — Вона ж нікого там не знає... — Це ж весілля. Однією людиною більше, однією мен ше — яка різниця? Ти міг би хоча б запропонувати. Дійсно, що мені заважає запропонувати, думав я. До вечора в переписках з Оксаною і після моїх запевнень, що це просто весілля в дружньому колі, вона згодилася.