18.02.22

Оксана поїхала додому о сьомій ранку. Після цього я вже не спав. Почав готувати сніданок. Ввімкнув новини. Вимкнув через п’ять хвилин. Якщо наші новини для чогось і створені, то це для того, щоб нічого не було зрозуміло. Я вирішив одразу після сніданку сідати за роботу. Цей тиждень був насиченим, але це відбивалося на роботі в негативний бік. Даня з’явився достатньо рано, як для його стилю життя. О дев’ятій він вийшов на кухню і, підійшов ши до мене, поклав руку мені на плече. Я подивився на нього, він усміхався мені у відповідь. — Поїхала вже? — спитав він. — Так, — відповів я небагатослівно. Він забрав руку і пішов за туркою, після чого повернувся і простягнув її до мене. — Зроби каву, будь ласка, друже, — сказав він приємним тоном, незвичним для нього. Я взяв турку і, підійшовши до плити, зайнявся кавою. — Все-таки ти молодець. Наступне весілля твоє. — Може, твоє? — спитав я. — Ні, я проведу своє життя без зайвих ускладнень. Не думаю, що це моя доля. Її звати Оксана? — запитав Даня, згадавши те, що я йому вже розповідав про цю дівчину. — Оксана, — відповів я. — Гарне ім’я. — Вона теж гарна, — додав я. — Одружуйся. Це все ж краще, ніж жити з фікусом в такій стрьомній хаті. — Чому вона стрьомна? 147 — Холостяцька. Вона для сексу і саморуйнування, а в тебе ні того, ні іншого майже немає. Одружуйся, — пов торив він. — Спочатку Марго мені це каже, тепер ти, — сказав я. — Люди, від яких менше всього я очікував таких порад. — Тоді це точно знак, — сказав Даня. Я подав йому каву. — Піду покурю. В нас сьогодні ж великий день, про щаємся з Артуром. Даня вийшов з кухні. Я подзвонив Владу і спитав, як ми сплануємо сьогоднішній вечір. Він мав забрати Артура і приїхати до нас. Далі стандартно все. Віскі і стрип-бар. Холостяцький вечір за два дні до весілля, коли здавалося, цей холостяцький вечір вже нікому не був цікавий. Чи, можливо, мені здавалося, тому що він не був цікавий тіль ки мені. Даня здавався радісним, можливо, якраз йому це тільки й було цікаво. Так можна було роздумувати скільки завгодно, якби на мені не повисло багато робочих завдань, які треба було терміново вирішити. Я продовжив працю вати фактично без перерв до вечора. Ентузіазму мені в цей день вистачало. О сьомій вечора Даня зайшов на кухню і поставив пе реді мною пляшку текіли. — Я готовий, — сказав він і сів поруч. — Влад з Артуром вже в дорозі, — я сидів навпроти від критого ноуту і вже не працював, а просто витріщався на ексель-таблицю, яка була відкрита в одній із п’ятнадцяти вкладок браузера. Я вже так сидів хвилин з п’ятнадцять, втомившись, але нарешті зрозумів, що все, що було не обхідно, я підтягнув до якогось мінімально пристойного стану. — Хто взагалі працює до сьомої вечора в п’ятницю? — спитав Даня, дивлячись на мене. — Той, хто живе з тобою і весь тиждень займався чим завгодно, крім роботи. Я в душ, — сказав я, залишаючи Даню на самоті на кухні. 148 — Не треба в душ, залиш на собі запах сексу, — прикрик нув мені він у відповідь після того, як я вийшов з кухні. Поки я був у душі, Даня випив трохи текіли, ввімкнув на моєму робочому ноуті музику на максимальну гучність. Коли я зайшов, то хотів спочатку сваритися, що він його чіпав, але не зробив цього і всього лише зробив тихіше. Даня налив мені текіли. — Ай, до чорта, все одно цей тиждень вже не буде ін шим, — сказав я. Ми випили і через хвилин десять Влад і Артур подзвонили в двері. Даня підскочив і побіг до две рей. Він відкрив і по черзі обійняв обох. З ним щось було не так. Потім він повернувся і налив ще дві чарки. — Як ти вирішив з машиною? — спитав я у Влада. — Залишу в тебе в дворі, а завтра вранці вже заберу, — відповів Влад. Йому було потрібно вранці забирати Софію. — То ми вранці ще зустрінемося, — сказав Даня. Він простягнув по черзі кожному по чарці текіли. — За тебе, Артур, за наш останній вечір на порозі нового життя, — виголосив він. — Коли я одружувався, здається, ти навіть цього не по мітив, а тут страждання на лиці, — сказав Влад, сміючись. — Ми були молодші, та і Артур завжди для мене був тим самим єдиним, а не просто одним із... — Даня зробив коротку паузу, засміявшись, і додав: — Чотирьох. Влад по-дружньому сказав, що це взаємно, і ми випи ли. Після цього ми випили ще раз, а потім, коли таксі, яке ми викликали, було вже десь недалеко, випили ще. Ми зібралися в «Арену-Сіті» в самому центрі, де мали піти в «Золотий Носоріг», достатньо відомий стрип-бар, але перед цим ще був час для пари шотів в якомусь першому, який попадеться під руку, барі. Ми зайшли в трохи пафосне місце, яке краще за все надавалося на характеристику лаунж-бару. Здавалося, кожному із нас було байдуже, де ми будемо, всім було до статньо весело. Навіть в Дані було важко розгледіти звич 149 ний песимізм. Я тоді подумав, що у всіх був настрій на диво легкий, і ми нагадували себе десятирічної давнини. Ще не потертих трохи цим життям. Десять років тому ми мали таку легкість не тільки по п’ятницях декілька разів на місяць. Вона була кожного дня, і останнє, що впливало на неї — це заклад, в якому ми були. Ми дуже не часто могли дозволити собі десять років тому такий заклад, як зараз, не так часто могли дозволити собі таку легкість. Але в цей вечір все було добре. — Я хочу дещо сказати, — Даня підняв чарку з текілою, коли нам принесли наше замовлення. — Я хочу сказати, що мені пощастило в цьому житті з вами, як мало кому щастить з друзями. Після цього Даня випив. Усі випили за ним. Влад поди вився на Артура, а потім на мене. — Це все? — спитав він у Дані. — Що? — здивовано спитав Даня у відповідь. — Ніякого сарказму? — Не сьогодні, — відповів Даня, усміхнувшись і попле скав по плечу Влада. — Ти що з ним зробив? — сміючись, спитав Влад у мене. — Тепер я хочу сказати тост, — сказав Артур, підніма ючи чарку. — Прийшов час рухатися далі. Але я хочу ру хатися далі знаючи, що ви так само залишаєтеся в моєму житті. — Потім Артур нахилився до Дані і сказав: — Але тільки не руйнуючи його. — Ніколи, брат, — відповів Даня. Вони обнялись. Я по дивився на Влада, а Влад на мене в цей момент зі здиву ванням на обличчях. Ми всі знову випили. — Може, все дійде до сліз і ридань в кінці цього вечо ра? — спитав Влад у мене, сміючись. — Пам’ятаєш... — почав запитувати Даня в Артура. — Як ми прийшли на день народження до тієї дівчини, яка його організувала на яхті. Я тобі ще говорив, що... уявляєш, якщо там будуть її батьки. 150 — І коли ми прийшли, там були майже тільки одні її родичі, а яхта була її батька, який, катаючи людей на ній, заробляв на життя, — продовжив Артур. — Звичайно, пам’ятаю. — Ми тоді каталися по Дніпру години чотири напев но, — сказав нам Даня. — Давно це було? — спитав я. — Це ще було до того, як ми з вами познайомилися, — відповів мені Артур. — Дивно, що ми не розповідали цю історію. — Це точно, — сказав Даня. — Ми йшли Подолом по серед ночі за сигаретами в цілодобовий магазин. До нас підійшла дівчина і спитала, чи немає в нас курити. Таким чином ми втрьох пішли в той магазин, а потім залишилися на одній із лавочок поряд магазину з пляшкою чогось — і так просиділи всю ніч. — А через декілька тижнів у неї був день народження, — додав Артур. — Тільки зрозумів, що після того дня народження ми більше не зустрічались ніколи з нею, — сказав Даня. — Але це неважливо. Найкраще, що вона могла нам дати — вона дала. — Катання по Дніпру на яхті? — спитав я. — Так. Ми почали ввечері, коли ще було світло, а за кінчили геть вночі. Гітара, вино і ми якимсь незрозумі лим чином там серед чужих людей. Дуже атмосферний вечір, — сказав Даня. — А пам’ятаєш, як ти відмазав того панка з його вагіт ною жінкою від поліції? — спитав Артур вже у Дані. До давши, що це також було до того, як вони познайомились зі мною і Владом. — О, це історія. Теж було на Подолі, — розповідав Даня. — Я тільки недавно повернувся з Іспанії. Ми вийшли з Артуром кудись в магазин чи прогулятися і зустріли од ного панка з моєї школи ще до Іспанії. Він святкував день 151 народження з якимись такими ж волоцюгами, але прикра сою того вечора була його, як виявилося, дружина. Вона була напевно на місяці вже дев’ятому в свої дев’ятнадцять років, з таким великим, я би навіть сказав, неймовірно великим животом. Вони нас позвали до себе святкувати, а святкували вони на вулиці, всівшись на таких дерев’яних піддонах, які на складах використовують та які напевно просто викинули на вулицю. А потім в один момент цей Жора, чи як його там, запропонував покурити трави. Ми з ним пішли за Житній ринок. За нами ув’язалася його вагіт на дружина. Десь там, біля смітників ми тільки зробили по затяжці, як під’їхав патруль. Це, мабуть, була якась точка, тому що пояснити, як вони так швидко з’явилися, інакше не можна. Начебто їх навели на нас. Цей Жора все викинув, але викинув ледь нам не під ноги. Так ми стояли втрьох: я, Жора і дівчина з животом, а Артур з панками чекали нас за метрів п’ятсот звідти. Коротше кажучи, Жора і його дружина втратили дар мови, так що, нічого не втрачавши, я відвів в сторону сержанта і сказав, що в нас там друзі недалеко і нехай дасть мені п’ять хвилин, щоб я знайшов якісь гроші, щоб цю історію просто забути. Так я прибіг до панків і Артура з криками, щоб давали бабки відкупити нас. Панки просто звалили, сказавши, що нічого немає. — А в нас не вистачало щось типу 70 гривень, — втру тився Артур. — Так, там треба було двісті п’ятдесят, а було щось ніби сто сімдесят шість чи щось таке... — перехопив ініціативу розповіді Даня. — Насправді ми могли просто піти додому і залишити того панка зі школи і забути про них. — То чому ж ми не пішли? — засміявся Артур. — І що далі? — спитав Влад з цікавістю, йому це нага дало їхню історію з Данею. — Ми прийшли туди, маючи сто сімдесят гривень з копійками, і просто віддали сержанту все, що мали. Він заморочуватися, що не вистачало сімдесяти гривень, не 152 став, та ще й до всього віддав мені ту траву, яку Жора ски нув, — сказав Даня. — Прокатило. Вони нас відпустили й поїхали ловити інших студентів. — Траву ми забрали і скурили вдома, — сказав Артур, посміхаючись. — Вона реально була вагітна і курила траву? — здиву вався я. — Панки, — відповів Даня, підтверджуючи це. — Гірші від них тільки хіпі. — Це ще було до того, як ми познайомилися з вами? — запитав я. — Так, незадовго, — сказав Артур. — Це було років одинадцять тому, — додав Даня і підняв руку з чаркою текіли. — За тебе, Артур, ще раз! Артур знову обійняв Даню. Це бачити зі сторони було трохи дивно, з огляду на те, що вони мали останнім часом напружені стосунки. Здається, обидва вирішили примири тися. Нас всіх очікувало попереду нове життя і зміни, але старе життя було повне історій. Що ще треба для щастя?