17.02.22

День проходив паршиво. На роботі нічого не клеїлося. Від вчорашнього дня залишився дивний присмак тривоги. В голову лізли думки, які не вдавалося вигнати надовго. Вони знову поверталися. Спроби відволіктися, спроби ра ціоналізувати, спроби не вірити. Але думки поверталися. Здавалося, що світ мене підхопив у вирій своїх подій, в яких я був не більше ніж заручник. Потрібно приймати рішення, бути готовим. Здавалося, що я схопив вірус па раної від Дані. Бармен сказав, що може бути війна. Марго поїхала через те, що може бути війна. Я після обіду відпра вив наші з Данею документи, щоб виїхати, тому що може бути війна. Ракети, танки, вбивства, смерть. Що це? Хіба можливо до цього підготуватися? Ці думки поверталися, як невідоме, що наступає просто на тебе. Але наступає ні бито не по-справжньому, тільки здогадками. Неможливо. Прийде сюди хтось, хто може мене вбити? Прийде, щоб я його вбив? Неможливо. Але відпустити ці думки все одно тепер вже не вдавалося. Непередбачуваність завтрашнього дня, яка, здавалося, що літає в повітрі, засіла в моїй голові. Вдень я, так само нічого не встигнувши зробити по роботі, вирішив прилягти подрімати. Але провалився в міцний сон на декілька годин. Прокинувшись о п’ятій годині ве чора, я збагнув, що геть скоро маю зустрітися з Оксаною. Я навіть не повертався до роботи, а зразу пішов в душ. Звичайно, я викликав таксі, щоб не псувати собі вечір громадським транспортом. Все-таки вже пора задуматися про власну автівку. Хоча б для таких вечорів. Я їхав і роз глядав вулиці. Вони сприймаються по-різному залежно від того — працював ти сьогодні вдома чи працював в офісі. 141 Якщо це був день в офісі, ці вулиці втрачають щось роман тичне, перетворюючись на невід’ємну частину рутини. Але якщо ти працював вдома, то вони перетворюються на тво їх друзів, які зустрічають тебе ввечері і хочуть зависнути разом, щоб викинути всю рутину з голови. Я думав по дорозі, яка вона без тієї своєї мішкуватої футболки. Оксана — приємне ім’я. Я відкрив інстаграм і почав передивлятися її фото. Ця худенька брюнетка з кучерявим волоссям мене інтригувала настільки, що я не пам’ятав нічого з того, чим був стурбований цілий день. Ми зупинилися в заторі і почали їхати ривками. Звич на справа, я спокійний, бо затори заклав в час на дорогу. Перестанеш рахуватися з ними — і вулиці міста не тіль ки можуть перетворитися на частину рутини, але на ту частину рутини, яка тебе буде тримати за горло, рік від року здавлюючи твоє горло все сильніше. Затори також можуть стати прекрасним способом побути наодинці з собою, але ж не кожний ранок, а потім ще й вечір, коли, скоріше за все, ти голодний, і так з понеділка по п’ятни цю все життя? Я стояв у заторі, радіючи, що в мене така робота, що не обов’язково ходити в офіс. Це дуже дивно, коли щось погане, як Ковід, дає можливість позбавитися офісу, як твого обов’язку. Потім ти відкриваєш, що і метро, і затори, і сам собою офіс можуть бути приємними, якщо не перетворюються в рутину. Ми домовилися зустрітися в «Pink Freud» на Подолі. Коли я вийшов з таксі, в мене було пів години в запасі. Ще я планував, що на хвилин п’ятнадцять Оксана запізнить ся. Пройшовши всередину, я сказав, що замовляв столик. Мені запропонували декілька на вибір, але всі вони були не затишні. Я був тут раніше, але чомусь не подумав, що це місце підходить для чого завгодно, але не для першого побачення. Я не перебирав столиками, а просто сів за най ближчим із запропонованих. Замовив віскі сауер і чекав на неї. Оксана працювала в аеропорту в Борисполі, але 142 жила в Києві. На лівому березі, на Позняках. Ми могли б зустрітися й там, але це ще більш не підходить для пер шого побачення, ніж абсолютно не романтичний «Pink Freud». Я сидів і дивився на свій віскі сауер, поки збагнув, що цей заклад і атмосфера в ньому ідеальні для зваблення. Мені подумалося, що можна випити багацько коктейлів і постаратися затягнути її до себе, якщо розчарування від цього вечора спіткає мене швидко. Навіть якщо й не розчарування, то це теж непоганий варіант. Але в моєму випадку здавалося, що такий варіант із світу фантастики. Хоча я розумів, що чим більше буду пити, тим більше цей варіант мені буде подобатися. На телефоні засвітилося повідомлення від Оксани. Вона приїхала на п’ятнадцять хвилин раніше. Не знаю чому, та це застало мене знена цька. Я дуже швидко добрався від свого столика до входу, вийшов на вулицю. Я не зразу її побачив, а коли побачив, не впізнав одразу — мені знадобилося десять секунд ди витися на неї, щоб впевнитися. Що за ідіот? Підозрюю, що це моє вдивляння було дуже незграбне. За ці десять секунд мого споглядання її в майже завмерлому стані тіла, вона підійшла і привіталася. Ці десять секунд варто описати. Напевно краще знизу до верху. Вона була на підборах. В розстібнутому чорному пальті, під яким була вишневого кольору сукня. На голові вже не хвостик, а повноцінна укладка. Легка сумочка в руках. Її, як вона стояла переді мною, можна було сміливо звідти перенести просто на весілля Артура і Шаіри. Наскільки шикарно і навіть якось святково вона виглядала. Я цього не очікував. Я стояв в якомусь светрі, джинсах і черевиках з легкою щетиною та ще й при всьому десять секунд просто безглуздо ви тріщався. — Привіт, — сказала вона. — Привіт і вибач, — відповів я. — За що? — усміхнулася вона. 143 — За те, що в мене такий вигляд... — я зробив паузу. Подивився на себе і показово провів рукою зверху вниз, ніби презентуючи себе, а потім сказав лише: — Отакий. Ми пройшли всередину, сіли за столик, я розпочав з питань «Як доїхала?», «Як тобі це місце?», «Що будеш пити?». Питання були банальні і безглузді, і я починав себе ненавидіти за це. З кожним моїм безглуздим питанням, я все більше усвідомлював, наскільки вона гарна. Вона відповідала на кожне м’яким тоном з легкою усмішкою. Прекрасний голос. В якийсь момент я просто замовк. Вона вибирала коктейлі, але обрала теж віскі сауер. Я замовив собі також ще один, розуміючи, що мені це, може, й не допоможе, але хоча б знеболить моє відчуття нікчемності. — Вибач ще раз, — сказав я після паузи і замовлення коктейлів. — За що на цей раз? — За те, що, окрім того, що я зустрів тебе в цьому светрі, то ще й зустрів тебе валом банальних безглуздих питань. — Це мило, — відповіла вона. — Ти дуже гарна, — сказав я. — В аеропорту була інакшою? — запитала вона. — Так, але зараз ти шикарна. Я відчуваю себе ... — я не закінчив, так і не підібравши слово, ніби застрягнувши в паузі. — Все прекрасно, — відповіла вона. — Скажи краще, чому ти вирішив підійти там, в аеропорту. Я вирішив розповісти правду. Якщо ти вже провалю єшся, то напевно не варто вигадувати щось, стараючись з допомогою брехні вибратися. Я розповів про те, як про водив Марго. — Це та, яка твоє кохання нерозділене? — спитала Окса на, пам’ятаючи нашу першу розмову. — Я би не сказав, що вона моє кохання. Я би сказав, що хотів її зрозуміти дуже довго. — Ну тобто закохався, — посміхнулася Оксана. 144 — Але не знаю в що і наскільки це було по-справжньо му, — відповів я, посміхнувшись у відповідь. — То що? Чому підійшов? — Вона розмірковувала про те, наскільки мені потрібно знайти класну дівчину для себе і завести стосунки, а потім вказала на тебе, — відповів я, розуміючи, що звучить це так, що геть не красить мене, а навіть навпаки. — Я пам’ятаю, як ви прийшли, взяли чай і сиділи за сто ликом, — сказала Оксана. — Ти здавався дуже задумливим. — Багато чого відбувається в останні дні, чого я не ро зумію, — відповів я. Розмова почала йти легше. Я трохи розслабився. Ми допили коктейлі і взяли ще по одному. Я розповідав про свої переживання, які не давали мені спокою в першій половині дня. Я розповідав про весілля Артура, про те, що в нього буде дитина. Я розповідав про Даню, який живе цей місяць зі мною і про ті пригоди, які в нас були за цей місяць. Я розповідав про все, що просто виривалося з мене саме собою. Вона слухала, уточнювала, я запитував у від повідь її думку про те чи про інше. Але, в основному, я більше говорив. У деяких паузах між цим моїм проривом назовні всього, що цей місяць приніс, я трохи розпитував про неї. Таким чином йшла розмова, і в якийсь момент я зрозумів, що ми замовляємо вже по п’ятому чи по шостому віскі сауер. Мені подобалося. Вона не просто була гарною, вона була шикарною. Я закохався, здавалося, безповорот но. Чим більше ми п’яніли, тим більше розмова ставала простішою, але приємнішою. Ми почали сміятися частіше і вже по черзі згадували смішні моменти із життя. В цей період розмови мої речення починалися «А в тебе було колись таке, що....» або «Ти ніколи не ...». Але ми сміялись. Так швидко і так легко. Ще пару віскі сауер. Я дуже хотів, щоб цей вечір тривав, ще й ще. «Якщо він закінчиться, я буду нещасним», подумав тоді. В якийсь момент я просто спитав: 145 — Не хочеш поїхати до мене? — Щоб познайомитися з твоїм сусідом? — запитала вона у відповідь, усміхаючись. — Він не вийде з кімнати, гарантую, — запевнив я, хоча знав, що в мене вдома абсолютно неконтрольоване ство ріння. І я додав з бравадою: — Хоча Даня абсолютно не контрольоване створіння, але я, а може, і тільки я, можу на нього впливати. Тому, запевняю, ти його не побачиш, — брехав я, хоча й брехав впевнено. Тому що якщо ти вже перестав провалюватися, то бреши, але тільки якщо вона сидить навпроти в сукні вишневого кольору і сидить вже три години поспіль. — Поїхали, — нахилившись до мене і подивившись про сто в очі, з деякою паузою відповіла вона. Через емоції та алкоголь я не міг відчути всю повноту радості, але навіть так мене розривало зсередини. Відра зу після того, як викликав таксі, пішов в туалет і почав дзвонити Дані. Він відповів на третій раз тільки, доводячи мене цим до сказу. — Ти пам’ятаєш, що ти питав, чи я тебе ще не вига няю? — розпочав я. — Не виходити з кімнати? — запитав одразу він у від повідь сміючись. — Так. Я не сам приїду. — Я зрозумів, — відповів він. — Не переживай. Ви мене не побачите. Щасти. Я поклав трубку і подумав, що з Данею щось не так. Він дуже легко і по-доброму зі мною говорив. В мені залиша лася тривога, що він вискочить із кімнати, як тільки ми зайдемо в квартиру. Але він не виходив з кімнати.