16.02.22

Я ж, навпаки, вчорашній день провів в офісі зі своєю ко легою з команди. Цілий день разом, окрім одного коротко го моменту, коли до нас навідалася прибиральниця. Колега приєдналася до нашої компанії нещодавно, тож вона була ще новенька і наскільки я знав, саме вона частіше за всіх відвідувала офіс. Більшість із цих днів проводячи в ньому в післяковідній самотності. В той день ми багато говорили і багато обговорювали. Настільки багато, що я нічого не встиг зробити з того, що запланував. Вона розповіла, що хоче скористатися можливістю поїхати на два тижні за кордон. Використати ту пропозицію, яку надавала ком панія. В якийсь момент ця думка почала мене спокушати теж. Оплачений готель за рахунок компанії на два тижні. Інша країна — Польща чи Болгарія. Моя новенька колега в ролі мого супутника, а вона була достатньо приємною. До того ж вчорашня атмосфера в аеропорту ще лишалася в моїй пам’яті. Я задумався: а що мені заважає поїхати? Не знайшовши того, що мені заважає, я домовився з нею, що подумаю ще до завтра, перш ніж остаточно прийняти рі шення. Добре, що я вирішив не брати другий день поспіль лікарняний і вирішив навідатися в офіс, думав я, коли їхав ввечері на метро додому. Цікаво, що на моє питання про війну вона відповіла однозначно, що нічого не буде. Що це політичні ігри, які нас не повинні хвилювати. Але якщо є така пропозиція, то чому б трішки не поподорожувати. Вранці, коли я прокинувся, ідея поїхати мені здалася все ж таки не на часі. Даня не виходив з кімнати до дванад цятої, і весь цей час я присвятив тим робочим завданням, які накопичилися за понеділок і вівторок, тому залишився 129 працювати на кухні в компанії фікуса та мимоволі відво лікаючих мене сумнівів про доцільність такої подорожі. — Я спав одинадцять годин, — сказав мені Даня, не віта ючись, після того, як вийшов з кімнати за своєю звичкою, яка вже почала мене дратувати — ходити тільки в трусах. Він пішов у ванну, а потім повернувся назад до себе в кім нату. Тільки ще через хвилин тридцять він знову вийшов звідти і прийшов до мене на кухню. Благо, він вже був одягненим. — Треба поснідати, — сказав він. — Треба поговорити, — відповів я. — Надіюсь, ти мене не виганяєш. — Я про це думав, але не сьогодні, — відповів я і закрив ноутбук, відклавши його подалі. — Я думаю про те, щоб скористатися можливістю поїхати в недовгу подорож за рахунок компанії. — Вони дійсно організовують релокацію на декілька тижнів? — поцікавився Даня, взявши з плити турку, пі дійшов і простягнув руку з нею до мене. Я не відреагував, але він продовжував так стояти. — Так, — відповів я, беручи турку, щоб приготувати нам каву. — Це трохи дивно. А якщо вони вас вивезуть, а потім повернуть і якраз після цього почнеться війна? Як вони можуть бути впевнені, що саме зараз розпочнеться війна, якщо вони допускають, що вона взагалі розпочнеться, — роздумував він. — Гадки не маю. Може, їм просто немає куди витрачати гроші, — припустив я спокійно, без якогось відчуття, що війна це якась серйозна загроза особисто для мене. — Або вони мають друзів, які мають друзів, які щось знають? — Даня сидів за столом і чекав на каву. Я поди вився на його лице і зрозумів, що фінгал вже не видно. Підійшовши ближче, я звернув увагу, що все ж ледь видно, але можна було сказати, що вже пройшло. Я подумав ще 130 раз, щоб сказати йому, що на ньому все заживає, як на собаці, але знову чомусь не сказав. Зробивши паузу, він додав: — Або вони довіряють ЦРУ, а не так, як ми, віримо нашим новинам. — Я не вірю тому, що говорять наші новини, — сказав я. — Віриш. Інакше ти б не думав ні секунди, чи варто тобі їхати, — ця його фраза змусила мене задуматися, що, може, дійсно я недооцінюю небезпеку. Тоді, наливаючи каву на кухні, я ще раз переглянув цю можливість як таку, яка якраз дуже на часі, а не навпаки. Якщо, звичайно, пові рити ЦРУ і всім знакам навкруги. Тільки тоді я і зрозумів, що якщо все-таки є дійсно небезпека, то немає ніяких причин у влади попереджати про це людей, а, навпаки, є причини їх заспокоювати. Даня випив каву і, не снідаючи, знову зник у своїй кім наті. Я відклав знову всі робочі питання, над якими пра цював, і почав переписуватися з колегами, детальніше їх розпитуючи, що хто думає і хто би куди поїхав. Було три опції. Рейс в Краків, але ще поки що не зрозуміло якого числа і взагалі про цей варіант не було невідомо нічого, окрім того, що він є. Ще був чартерний рейс в Софію двад цять другого лютого. І третій варіант був найменш при вабливий для мене — поїхати в Львів чи кудись на захід країни з певною фінансовою компенсацією від компанії на житло і дорогу, але організовувати ти мав сам абсолют но все для себе. Я не був ні в Кракові, ні в Софії раніше, тому обидва варіанти були однаково цікавими. Але та новенька, з якою я провів вчорашній день в офісі, написала, що вона поїде в Софію. Ще вона написала, що буде їхати зі своєю сестрою, яка не працювала у нас в компанії. Так я дізнався, що мож на ще й брати членів родини. Я вже давно хотів змінити роботу, але ніяк не наважу вався. Мені подобалася думка, що якщо мене звільнять, то я і не буду проти. Якимсь чином мислити саме так мені 131 допомагало не боятися залишитися без роботи. Ця думка також допомагала мені працювати, коли немає бажання, як і не працювати, коли його теж немає. Тому, коли я напи сав відповідальному менеджеру про те, що хочу податися на поїздку в Софію, то ще спитав на всякий випадок без жодних докорів сумління, чи можу взяти з собою брата, хоча ніякого брата в мене не було. Менеджер відповів, що можна, але доведеться розділити з ним свій готельний номер. Все, що потрібно надіслати — це фото паспортів і мати вакцинацію від Ковіду або тест, зроблений за 24 години до прибуття в Болгарію. Це були ті останні місяці, коли це ще перевіряли. Написавши, що на рахунок брата ще точно не впевнений, я пішов до Дані в кімнату запи тати його, чи він не хоче провести ще два тижні зі мною в Софії. Як казав мій колега Флемінг з «Копенгагена»: «Не має нічого кращого за старих друзів». Я постукав в кімнату Дані і через секунд п’ятнадцять, не почувши відповіді, зайшов. Він лежав на надувному матраці і читав «Біси». — А ти не жартував щодо цієї книжки, — розпочав я. Даня відклав книжку і відповів, що не так багато речей в цьому світі, про які не можна жартувати і що це одна із них. Я вже давно себе привчив не сприймати серйозно ті його вирази, коли не зрозуміло, серйозно він чи ні, тому відразу перейшов до того, для чого прийшов. — В тебе є закордонний паспорт? — Так, — відповів він. Після цього я описав двома сло вами усе від вчорашнього дня в офісі до своєї переписки з менеджером. — Я спитав, чи можу взяти свого брата з собою, бо по думав, що з тобою буде цікавіше туди поїхати, — сказав я. — В нас різні прізвища, — відповів Даня. — Думаю, це найменша із наших проблем. — А рехаб? 132 — Ти скільки часу вже плануєш лягти в рехаб і відкла даєш? — спитав я. — Але тепер я налаштований серйозно, — відповів він. — Якщо ти налаштований серйозно, то за два тижні нічого не зміниться. — Добре, поїхали, — Даня згодився дуже легко. — Добре, що це після весілля. — Так, добре, — я вийшов з кімнати, а Даня знову взяв ся за книжку. Але через кілька секунд він її відклав, дуже швидко підвівся, буквально одним стрибком, з матраца і наздогнав мене в момент, коли я вже майже зачинив двері. — Виходить, ми втікаємо від війни? — запитав він, за ходячи за мною на кухню. — Ми їдемо дивитися Софію, — відповів я, відкривши знову ноут і збираючись відписати менеджеру, що брат їде зі мною. — Ми втікаємо від війни, — продовжував він. — Зви чайно, війна, з однієї сторони, історичний шанс померти з сенсом, а з іншої, померти, як це й було завжди — ні за що. — Що ти маєш на увазі? — запитав я. Даня в цей час збирався готувати сніданок, діставши сковорідку і яйця. — Те, що коли люди йдуть на вибори, то вони голосу ють за покращення життя для себе: майбутній розвиток, соціальний статус. Але коли люди йдуть на війну, то вони йдуть захищати домівку і те розуміння себе в цьому світі, яке вони мають. — Що тут поганого? — спитав я. — Чому ж померти ні за що? — Мені здається, — сказав Даня, — має бути абсолютно навпаки. Хоча б з тої простої причини, що у більшості сво їй люди не мають ні патріотизму, ні розуміння, для чого вони, окрім як виплатити іпотеку і відправити дитину вчитися в кращий університет, за той, в якому навчалися вони самі. Але коли приходить війна, то ця проста люди на йде вмирати за те, чим ніколи не жила, а коли війна 133 закінчиться, то вона повернеться жити до того самого, чим жила перед цим — іпотеки і оплати навчання дітей. — Я з тобою не згоден, — відповів я. Через пару секунд роздумів продовжив: — Люди вмирають за свій народ, щоб він не був поневолений ворогом і міг проводити ті самі вибори, на яких люди мають шанс вибрати тих, хто зможе зробити їх життя легшим. І зробити це в своїй країні — в рідному домі. — Так я це ж і сказав, — засміявся Даня. — Все в цілому зводиться до іпотеки і майбутнього своїх дітей. І до нових виборів. — Я не розумію, чому вмирати ні за що, — не міг второ пати я, що Даня хоче цим сказати. — Не буде ніякої іпотеки і виборів, якщо не буде країни. — Та тому що, — роздратовано відповідав Даня. — По мирати ні за що означає помирати за ті ідеї, які не спо відуєш в житті, а тільки сповідуєш тоді, коли треба вбити іншого, щоб вижити самому. Інакомислення, яке ми на зиваємо патріотизмом. — А помирати з сенсом? — спитав я. — Це помирати за ті ідеї, без яких ти не можеш жити навіть без війни. — Тобто люди мають помирати за іпотеку і майбутнє дітей, а не за свободу і свою націю, — припустив я. — Якщо вибирати, то краще за іпотеку і майбутнє своїх дітей — це хоча б звучить не лицемірно, — зі злобою по сміхнувся Даня. — Люди помирають буквально за саме те, за що готові віддати свій голос на виборах. Помирають за свій вибір. В інакшому випадку, вони будуть помирати за те — за що їм скажуть померти. І вбивати так само. — Я знаю, за що ще варто помирати, — сказав я. — За те, щоб до твоєї домівки, де твоя сім’я живе, не міг прийти ворог і ти не був безсилий їх захистити. — Однозначно, — відповів Даня. — Особливо тоді, коли твою домівку, де живе твоя сім’я, не руйнує безкарно той, 134 кого ти вибрав на останніх виборах. І кого ти так само підеш захищати, як тільки відправишся захищати свою сім’ю. — З твоїх слів виходить, що немає ніякого сенсу захи щатися, — сказав я. — Захищатися сенс є завжди. Немає сенсу захищати тих, хто хоче тебе тільки використовувати. — Влада завжди використовує народ, — сказав я. — В тому і трагедія, — відповів Даня. — Як кажуть лікарі: все може бути як отрутою, так і ліками — питання тільки в дозі. Питання тільки в тому, наскільки влада використо вує народ. Демократія — це угода між ними про взаємне використання. Все інше — паразитування. — Це логіка обивателя, — сказав я. — Нехай так, але народ — це передусім обиватель. Влада має бути зацікавлена захистити обивателя так само, як і він її. Інакше ніяк, — відповів Даня. — Ти не віриш в наш народ? — запитав я. — Якщо я в когось і вірю, то це тільки в наш народ, — сказав Даня. І додав іронічно: — Якщо говорити про війни, а не про вибори. — Що ти вчепився в ті вибори? Ніяк тобі це не дасть спокою, — сказав тепер вже я роздратовано. — Бо я параноїк, — відповів він з насмішкою. — Але це ще не означає, що в цьому немає сенсу. Даня повернувся знову в кімнату. Я повернувся до своїх робочих питань. Так тривало до шостої вечора, коли Даня знову з’явився на кухні і запропонував вийти кудись про гулятися. Якщо ще один вечір ми б провели в розмовах на кухні, то я б зійшов з розуму, тому ідея вийти хоч кудись здавалася привабливою. Сподобалося б гуляти по вулицях у таку погоду тільки мазохістам і собачникам. Це стало причиною, що все, що ми змогли придумати — це піти в якийсь бар. Хоча, якби не було Дані в моїй квартирі, я б пе реглядав який-небудь фільм наодинці з собою, з гарячим 135 чаєм в руках. Я відчував, що стає важко розділяти з ним побут і починав сумувати за часом, який би міг приділити тільки собі. Чому ж тоді я запропонував поїхати разом в Софію? Напевно, не хотілося в чужій країні відчувати себе самотньо. Може, мені щось підказувала інтуїція. А може, краще подорожувати з тими, хто тобі не байдужий. Чіткої відповіді на це я не знайшов, але в кожному разі попереду були насичені дні. — Покажеш її інстаграм? — запитував Даня по дорозі до трамваю, після того, як я йому розповів про Оксану з аеропорту. — Ні, — відповів сухо я. — В любому випадку ти її бачив наживо. Вже непога но, — говорив він. — Інстаграм — це один із найголовніших світових обманів. — Тому що там всі не такі, якими є в житті? — Це дратує, скажи? — Мене не дратує, — відповів я. — Я був кращої думки про тебе, — говорив він, згорбив шись від холоду в своєму нетеплому пальті. — Є хоч щось в цьому світі, до чого ти ставишся без скептицизму? — запитав я. — Треба подумати, — ми деякий час мовчали. Вже під ходячи до трамвайної зупинки, коли я уявляв завтрашню зустріч з Оксаною і геть забувся, що запитував, Даня від повів: — До науки. — Що? А, зрозуміло, — згадав я. — До науки, добре. Ти типовий нігіліст. — Після того, як з мене вилетіло це сло во, я зрозумів, що так довго його не чув ніде, що ледве пам’ятав його значення і навіть не розумів, з яких закутків моєї голови воно раптово з’явилося в цей момент. Це було так несподівано для мене, що я навіть повторив його собі пошепки, але повторив достатньо гучно, щоб Даня його почув. Він повернувся, подивився на мене і сказав: 136 — Прочитай «Біси», може, й ти трохи станеш нігілістом після цього. — Та відчепися ти від мене з цим... — я не закінчив, тому що ми обидва побачили, як під’їжджає трамвай і побігли до нього. Нам ще потрібно було добратися до зу пинки через підземний перехід. Помчали через нього, щоб встигнути. Ми доїхали до вокзалу на кінцеву, а звідти пройшлися хвилин п’ятнадцять до «Портер-пабу» на Жилянській. — Могли б вибрати щось краще, — сказав Даня по до розі. — Могли б поїхати взагалі в іншу сторону, якщо ми вже йдемо в «Портер». Було б ближче, — відповів я. — Якщо є вибір між центром і «іншою стороною», то завжди вибирай все, що ближче до центру. Навіть якщо це місце для пролетаріату, — пробурчав Даня, ще більш згорбившись. — Холодно? — запитав я. — Завжди, коли тверезий. Зайшовши всередину, я здивувався, як багато там про стору всередині. Я ніколи не був у цьому пабі. Тепер я ро зумів, що раніше то був завод чи фабрика, а тепер місце, де такі, як ми могли вбити вечір середи. Я так і не зрозумів: це так пусто на фоні просторості чи дійсно там було пусто. Ми сіли на барі, де, крім нас і бармена, не було нікого. Мені навіть цей бар почав подобатися. — Що будете? — спитав бармен, який на вигляд був на шого віку. Даня замовив собі віскі, а я кухоль пива. — Знаєш, яка ще ознака того, що паби для простолю динів? — спитав мене Даня і, не дочекавшись відповіді, сказав: — Тут завжди показують тільки футбол. — А що мають показувати? — спитав я. — Немає ні одного пабу на землі, в якому би показували теніс. 137 — А що теніс є ознакою того, що місце не для просто людинів? — Ні, але він не підходить чомусь пабам, — розмірко вував Даня. — Чому? Не знаю. — Він потребує багато уваги, а це не для таких місць. — Точно, — відповів Даня. — А ще в футболі більше про стих емоцій. В тенісі вони більш складні. — Більш складні? — Так, особливо в жіночому тенісі. Коли я дивлюся ігри жінок, то, можливо, половина мого задоволення від того, як вони стараються приборкати свої ж власні емоції, гра ючи не тільки з суперником, а ще і з собою. В чоловічому це не так видно. — Не знав, що ти любиш теніс. — Я люблю жіночий. Я люблю його настільки, що іноді заплющую очі і тільки слухаю їх крики від ударів ракеткою по м’ячу. Мене це якимсь чином заспокоює. — В пабах ти маєш пити, і чим більше — тим краще, і, можливо, ще з кимось вести свою п’яну бесіду. А не ви тріщатися дві години уважно на тенісисток, — сказав я. — Чому так, а не інакше? — спитав Даня. — Хоча вести бесіду — це теж в деякому сенсі теніс. Я сьогодні, після нашої розмови вдень, знаєш, що ще подумав? — Що? — Що якщо війна все ж таки буде, то що нам робити за кордоном? Чекати? — запитав Даня. — Думаю, що якщо навіть щось почнеться, то це не за тягнеться, — відповів я. — Пару тижнів максимум. — Може бути так само, як було з Кримом, — несподівано сказав бармен. — Я теж думаю, що вони налякають, після чого наша влада щось підпише і будуть нові кордони в країні вже без Донецької і Луганської областей, — погодився Даня. — Не впевнений, що їм саме це потрібно, — сказав бармен. 138 — Ти думаєш, що буде війна? — втрутився я, запитуючи у бармена. — Так. А ви думаєте, Україні потрібен був Крим? — спи тав він у відповідь. — Я в 2014 році служив там по контр акту. В морській піхоті. — Я звернув увагу, що цей бармен високий, з короткою зачіскою і, було очевидно, він займається спортом. — Здали Крим? — спитав Даня. — Здали, навіть не думаючи, — відповів він. — Нас під няли по тривозі і відправили на аеродром. Ми його за йняли і висадка на нього вже була після цього неможлива. Потім поступила команда повертатися в казарму. Вранці на аеродромі вже були росіяни. — Ну все ж таки трохи подумали, якщо вас спочатку відправили, а потім відвели, то це вже схоже на якийсь процес мислення. Хоча, звичайно, чого очікувати від такої армії, — цинічно роздумував Даня, після чого замовив ще одну порцію віскі. — Від якої армії? — спитав бармен, наливаючи Дані знову. — Кинутої всіма. Залишеної і забутої, як непотріб якийсь, — відповів Даня. — Не поспориш. В ті роки так і було. Навіть дівчата в якомусь третьосортному нічному клубі після того, як я говорив, що служу в армії, починали на мене дивитися, як на безпритульного. Але, точно можу сказати одне: ми з хлопцями були готові захищати аеродром до останньо го, — сказав бармен. — Навіть не сумніваюсь, — сказав Даня. А потім він подивився на мене і додав: — Це те, про що я тобі говорив вдень: ти хоч головою бийся об стіну, але як скаже началь ство — так і буде. — Так, — підтримав Даню бармен. — То ти думаєш, що все-таки буде війна? — спитав я у нього. 139 — Схоже на те. Навіть якщо це навчання, то вони затяг нулися, щоб залишатися всього лише навчаннями. Якщо це навчання, то навчання для майбутнього вторгнення. Чи як це все розуміти? Не знаю, не хочеться взагалі про це думати, — відповів він. — Ти підеш служити, якщо призвуть? — запитав я його знову. — Звичайно, — відповів він. — Мене призвуть в першу чергу. Як резервіста. Після цього бармен пішов до якогось діда, який всівся з іншого боку бару. Дід теж був у дуже легкому пальті. На певно живе поруч, подумав я. Потім я озирнувся навкру ги. Все так само: дуже просторо і дуже пусто. Стало якось тривожно.