15.02.22

Даня приїхав на пів години раніше на сеанс. Він ходив у дворику двадцять п’ять хвилин без зупинок колами, то в одну, то в іншу сторону. Втома від останніх днів, яку він відчував вранці, зникла від тривоги, яку він відчував за раз. Він знав, що сьогодні йому доведеться зануритися в тему, якої уникав майже все своє свідоме життя і все своє свідоме життя лиш іноді торкався її ненадовго. Всі роки психотерапії, в основному, були присвячені тому, щоб торкатися цієї теми все частіше і напрацюванню вмін ня переносити, затримуючись на ній якомога довше. Він розумів, що результатом саме цієї довготривалої терапії стала його зустріч з мамою в неділю. Інакше він би зно ву не відважився. З тією самою мамою, яку він на багато років викреслив зі свого життя, і тією самою мамою, яка весь цей час була витіснена зі свідомості в частину несві домого його психіки, породжуючи багато різних емоцій, причину яких було неможливо відслідкувати, коли вони з’являлися без, здавалося б, жодних причин на це. Даня всіма силами втікав від них, використовуючи все і всіх, щоб заповнювати в собі ту діру в душі, яку неможливо було залатати. Він прекрасно це розумів, присвячуючи себе терапії і пошукам причин тих, часом нестерпних, шквалів емоцій, які виринали з його внутрішнього пекла. Він знав, що хай як би старався викреслити її зі свого життя, це не можливо, поки вона витіснена і замкнена в несвідомому. Потрібно було зустрітися віч-на-віч і подивитися в очі сво їм страхам, своїй ненависті, своєму нерозумінню. Це те, що могло його роздавити остаточно, але й іншого виходу не було. Якщо ігнорувати й далі, справляючись тільки зі 121 симптомами, то це призвело б до поступового поглинан ня його цими симптомами — закономірного згасання в алкогольній залежності або раптового чергового імпуль сивного зриву в спробах самознищення, і якась з тих спроб закінчилася б фатально. Він усе це знав, розібравшись в тому, як влаштована психіка, і віддано приходив знову й знову на терапію працювати з цим. Звідки він знаходив мотивацію продовжувати, дуже важко сказати. Можливо, завдяки когнітивним здібностям, гострому розуму і сво єрідному, хоча і цинічному й дуже дивному сприйняттю цього світу, який, так часто здавалося, він ненавидить усім своїм єством. А можливо, його спасли ті роки в Іспанії, де в сім’ї Хорхе він зміг відігрітися і отримати базові опори, які допомагали йому, прокидаючись вранці, зберігати яку не-яку, але цікавість до світу. А можливо, просто це був його хрест. Даня ходив по цьому дворику, куривши сигарету, і думав, що нічого не може із собою зробити. Він був при речений на те, що, здавалося, неможливо контролювати. Те, що він не бачив у собі ще два роки тому, але в якийсь неочікуваний для нього момент почав помічати, як час від часу, один або два рази на тиждень, звідкись із середини проривається хвиля з нестерпними переживаннями, і він наче потопає в ній. Спасаючись від неї, він починає тіка ти в алкоголь, наркотики, секс, бійки — в усе, де є драйв, яким можна заповнити ту діру всередині себе, через яку виривається ця непідвладна йому хвиля. Ця хвиля є при чиною приступу болю, нестерпної тривоги, страшної чор ної прірви, яка виринає несподівано і до якої неможливо підготуватися. Тому що ця хвиля є тобою. Всім тим, що ти не хочеш бачити, всім тим, що ти ховаєш від своїх очей, бо якби ти не навчився колись так робити, то не вижив би. Він розумів, що він заховав маму, тому що вона могла вбити його душу. Звести з розуму, не залишити каменя на камені від його психіки. Знищити його особистість. 122 Дитині треба було вижити і тому її відправив в ті темні частини свого несвідомого, що дали змогу психіці вбе регтися. Ціною зламаної особистості, назавжди зміненого характеру і психічного розладу, але він все-таки вистояв. Раз чи двічі на тиждень він мав ці приступи, які були все його свідоме життя з ним, але які почав помічати тільки пару років тому. Він стояв і думав про це перед сеансом. Він не розумів, чому не можна просто зібратися з волею і проявити характер, щоб перечекати цю хвилю, бо такі хвилі ж завжди як з’являються, так і зникають. Він відчував безсилля перед цим. На цій сесії він мав розповісти про свою зустріч з ма мою. Даня думав про свій симптом, про ці хвилі двічі на тиждень, щоб не думати про те, що так важко зносити. Про причину, саме про рідну матір — жінку, яка привела його в цей світ і яка все, що подарувала йому — зневіру і пустоту, від якої ніяк неможливо втекти. Пустоту від того, що ти тут зайвий. В таких роздумах пройшли ці двадцять п’ять хвилин. Даня пішов до будинку, на п’ятий поверх, де був кабінет тієї єдиної жінки в усьому світі, в якій він бачив останні пару років образ свого ідеалу жіночності. Образ того, що можна жити інакше. Бачити, що жити інакше можливо. Образ цієї жінки жив у його голові безперервно. Вона ж, своєю чергою, старалася не ставити більше двох складних клієнтів по вівторках і не переносити зустрічі з Данею на інші дні. — Як ти? — запитала терапевт, уважно дивлячись свої ми зеленими очима на Даню після того, як він сів навпроти неї. На ній була легка усмішка і сконцентрованість погляду. — Я тут подумав, поки піднімався по сходах, — розпочав Даня, — що якщо в 2014 році після Майдану було якесь піднесення і здавалося, що ми всі зробили крок вперед, то в 2019-му після виборів, хоча у багатьох знову було це відчуття піднесення, але ми всі зробили два кроки назад. 123 — А як це зараз про тебе? — Ніяк. Просто хотів, щоб ти знала, що я на вибори не ходив, — пояснив Даня. — Я не зрозумів, як так сталося. Я досі цього не розумію. — Люди зробили свій вибір, — відповіла вона. — Але краще скажи мені, як пройшов твій тиждень. — Я зробив те, що збирався. Я її побачив. — Маму? — запитала терапевт. Її лице змінилося. При вітна усмішка зникла і залишився тільки сконцентрова ний погляд, який став ще більш сконцентрованим через напруження деяких лицевих м’язів. Вона не поворухнулася і чекала на відповідь. — Так, — сказав Даня, зробивши паузу. Він подивився на картину на стіні і продовжував дивитися на неї секунд десять, після чого додав: — Не можна сказати, що вона була рада мене бачити. Розповідати немає що. Я побив якогось алкаша, з яким вона живе, ледве не задушив її саму, а вона сказала, що ненавидить мене, бо я такий же садист, як мій батько. При цьому постійно кричала своїм мерзенним го лосом: «Чого ти сюди прийшов? Чого ти сюди прийшов?» — Ти її душив? — спитала спокійним тоном терапевт. — І якби міг, то задушив би, — відповів таким самим спокійним голосом Даня. Його очі набралися сліз, але він був злим, що не давало йому заплакати. — От скажи, для чого я поїхав? — Ти поїхав побачити маму, для себе. — Щоб що? Щоб побачити кого? Щоб зрозуміти що? — Даня викрикнув кожне питання, які вирвалися з нього. Кожне із них супроводжувало махання перед собою пра вою рукою, яку потім знову поклав на бильце крісла. — Я можу тільки зробити припущення, а ти мені скажи, чи в них ти зможеш побачити сенс для себе, — запропону вала вона монотонним спокійним голосом. — Добре. 124 — Наприклад, я можу припустити, що ти міг побачи ти й усвідомити, що ти не був спроможний в тринадцять років нічого зробити. В ситуації, коли ти свідчив проти неї в суді. Що ти був заручником обставин, а не тим, хто може її спасти, хоч як би сильно ти цього хотів. Отже, ти не повинен був винити себе всі ці роки за те, що вийшов на трибуну суду і сказав правду, коли тільки правда мог ла щось змінити, — вона зупинилася і зробила паузу, але коли побачила, що Даня не збирається на це реагувати, то запитала: — Як тобі таке моє припущення? — Які ще є припущення? — запитав у відповідь Даня холоднокровно, не змінившись в лиці після слів психо терапевта. — На жаль, в мене є зараз ще тільки одне, — відповіла вона ще більш спокійним і монотонним голосом. — Яке? — Що зараз, на жаль, тобі теж не під силу нічим їй допо могти. Можливо, вже нікому не під силу, — сказала тера певт, уважно дивлячись Дані в очі і не змінюючи ні свого виразу обличчя, ні пози тіла. — Тобто я сюди проходив три роки, щоб просто зро зуміти, що я безсильний? — запитав роздратовано Даня. — І цим самим прийняти своє безсилля і позбавитися почуття провини, — відповіла на це вона. — Враховуючи, скільки я плачу кожний тиждень, то це дуже дорого для того, щоб просто перестати винити себе в чомусь, — відповів Даня. — Деяким людям це не дає жити все життя. — І що? В одних одне в житті трапляється, а в інших інше, але якось же живуть люди без психотерапії, — про довжував Даня. — Але так часто не можуть рухатися вперед, — не змі нюючи спокійний тон, відповіла терапевт і продовжи ла: — Я вважаю, що ти, знайшовши хоробрість зустрітися з мамою вже як дорослий з дорослим, маючи за спиною 125 досвід життя, ти можеш сам стати опорою для свого вну трішнього дитячого «Я». Ти можеш повернутися до того наляканого хлопчика, який не розуміє, що відбувається і сказати йому, що ти знаєш: все з часом налагодиться і, на жаль, так буває в житті, що люди, яких ми любимо, втрачають себе і з цим неможливо нічого зробити, бо це їхній вибір. Від цього їхнім рідним боляче, але вони мають жити далі, бо життя насправді може бути різним і часто так буває, що воно дарує радість і наповнене сенсом. Твій внутрішній дорослий, який має життєвий досвід, може повернутися і сказати тому маленькому хлопчику, що він бачив його маму через шістнадцять років. Що на жаль, вона щаслива в тому світі, в який пішла і не хоче з нього назад повертатися. Що він буде рости і зустрічати людей, яким він буде важливий і які будуть його любити. Що він зможе вистояти, — терапевт промовляла кожне слово по вільно спокійним тоном. — Та дитина вже давно виросла, — сказав Даня. — Можна я тебе щось спитаю, а ти дай мені чесну від повідь. — Що? — спитав Даня. — Хлопчик виріс, але страх, образа і злість того хлоп чика залишилися? — запитала вона. Даня заплакав. Він старався триматися до останнього, але не витримав. Трохи заспокоївшись, він запитав: — І що мені тепер робити? Краще б вона померла. — Ти потрібен тим, хто в тебе є і ти потрібен тим, кого ще зустрінеш, — відповіла на це терапевт. — Але я не можу справитися з собою, — відкинувшись назад в кріслі, безнадійно сказав Даня. В нього були чер воні очі, а якщо придивитися, то ще було видно його ледь помітний фінгал під одним із них. — Для цього ти тут. Скажи, всі ці роки терапія допома гала тобі не зірватися і не зневіритися остаточно? Давала тобі опору, якої тобі так постійно не вистачало? — спитала терапевт. 126 — Давала, — Даня згадав, що ця жінка для нього зна чить, і регулярні сеанси давали йому досвід, який він не міг взяти ще десь. З часом цей досвід перетворювався у внутрішні опори і усвідомлення себе, які дуже повільно, але все ж впливали на нього позитивно. — Я теж так думаю. — І мені останнім часом часто сниться Ксюша, — сказав Даня після деякої паузи. — Хто така Ксюша? — трохи розслабившись в кріслі, за кинувши ногу на ногу і з приємним здивуванням, що мож на тепер говорити про інше, запитала вона у відповідь. — По суті, я пам’ятаю сни тільки ті, в яких є вона, — промовив Даня. Потім він подивився на психотерапевта, переводячи повільно погляд знизу вгору в роздумах. Тіль ки після цього він відповів: — Я розповідав про неї вже не раз. Це дівчина, з якою я прожив близько року після того, як ми з Артуром роз’їхалися. Пам’ятаєш? — Згадую, так. Це було давно. — Давно, — Даня знову зробив паузу. — Ксюша мені сниться час від часу, а так як, в основному, прокидаючись, я не пам’ятаю, що мені сниться, то сни з нею особливі, тому що це єдині сни, які я бачу. — Часто сниться? — Кілька разів на місяць точно, — відповів Даня. — Ти про неї майже ніколи не розповідав, — зацікави лась терапевт. — Розкажи більше. — Вона вже заміжня і давно не пам’ятає про мене, — розпочав Даня. — Коли ти її бачив в останній раз? — Приблизно шість років тому, — відповідаючи, Даня дивився на картину на стіні, вже як з хвилину відвів погляд від цієї зеленоокої жінки навпроти і, здавалося, не зби рався відриватися від споглядання картини. — Можливо, рік з нею був найкращим в моєму житті. — Ти був щасливий з нею? 127 — Безтурботно щасливий, але все зіпсував. Вона мене прощала знову і знову, а я все псував і псував. — Чим саме? — не зупинялась розпитувати терапевт, сиділа вона розслаблено. Нарешті Даня перевів погляд з картини на неї. — Я міг піти з дому, нічого не сказавши, і повернутися через дві доби. В такі моменти Артур, який поняття не мав також, де я, завжди старався мене прикрити, коли вона дзвонила до нього, не знаючи до кого звернутися. Але вона все розуміла. Міг зрадити її і розповісти про це, спокійно спостерігаючи за її реакцією. Садистично спо стерігаючи за її болем. Один раз я її навіть вдарив. Що зі мною було, я не можу собі пояснити. Вона мене прощала знову й знову, — повторивши це, він зробив паузу. — Люди зі мною тільки страждають. — Як ти себе відчуваєш, коли прокидаєшся після цих снів? — це питання прозвучало з такою ж інтонацією, як завжди, але якби ви знали цю жінку набагато краще, то могли б вловити, як голос трішки здригнувся від жалості. — Це найщасливіші ранки в моєму житті. В той день Даня не поїхав по барах і не нарвався на когось, хто міг йому знову дати по обличчю. Він поїхав додому. Точніше, до мене додому, де цілий день провів у кімнаті.