14.02.22

О пів на першу я пішов спати з сумнівами, чи варто зранку брати лікарняний. Даня залишився на кухні з те лефоном в руках і коктейлем з ромом. Він шукав на яко мусь сайті повію. Через деякий час мене розбудив шум. Почувши гуркіт дверей, я прокинувся остаточно. Якась жінка пробігла біля моєї кімнати, супроводжувалося це істеричним криком. Я швидко встав і вийшов у коридор. Біля вхідних дверей ця жінка, яка не встигла одягтися, тримаючи однією лівою рукою сумочку і куртку, іншою рукою намагалася відкрити двері. Виходило це в неї не дуже добре, вона ніяк не могла провернути ключ і це ще більше змушувало її панікуючи робити хаотичні зайві рухи. Вона кричала голосно, щоб до неї не підходили. В цей час Даня стояв роздягнутий, розслаблено обіпершись на стіну біля дверей в свою кімнату. — Що сталося? — спитав я його. Він помахав головою і стенув плечима, відповідаючи таким чином, що нічого. Нарешті у дівчини вийшло відчинити двері і вона вибігла з квартири, не зачинивши їх. — То що ж все-таки сталося? — Насправді нічого серйозного, — сказав Даня. Він пі шов на кухню, махнувши мені рукою, запрошуючи обго ворити це там. — Я сказав, що її вб’ю і трохи схопив за горло, — пояс нив він. Знову за горло, подумав я. Ми зайшли на кухню. — Тепер приїде її сутенер? — спитав я. Даня від цього питання розсміявся. — Дуже сумніваюсь, але треба передзвонити в їх бор дель раніше, ніж вона їм розповість свою версію. В мене є козир, — сказав він і пішов за телефоном. 109 Ця ситуація змусила мене рознервуватися, і я хотів швидше все залагодити. Я почув, як Даня почав говорити з кимось по телефону ще в своїй кімнаті і продовжував, зайшовши на кухню. Він розповідав, що вона була під кайфом, що вона нюхала наркотики при ньому і, взявши гроші, відмовилася з ним спати. — Все так і було? — спитав я, коли Даня поклав слухавку. — Майже так, — відповів він. Йому зателефонували. Він взяв слухавку, щось вислу хав з посмішкою і зі здивованим обличчям сказав лише «добре», закінчивши після цього розмову. — Що «добре»? — поцікавився я. — Не повіриш, вони зараз пришлють заміну. Приїде якась інша дівчина. — Отже, тобі повірили, — трохи полегшено сказав я, розуміючи, що хоча б не приїде «криша» борделя нас вби вати. — А як інакше могло б бути, — сказав, ніби нічого й не було, Даня, роблячи собі знову коктейль з ромом, якого вже майже не залишилося. Я вже не хотів йти спати, а хотів дочекатися, щоб хай хто приїхав би ще сьогодні, та щоб якомога швидше поїхав назад. Щоб мені не довелося тривожитися, що Даня когось все-таки задушить цієї ночі. Ми ще трохи поговорили з ним, пройшло хвилин двадцять, як Дані хтось зателефо нував. Він підняв слухавку, потім підійшов до вікна, ви глянув і сказав, що вже спускається. Він як і був в трусах, взувся, одягнув на голе тіло тільки пальто, сказавши мені, що зараз прийде. Мені стало цікаво, який вигляд має та повія, і я вирішив залишитися на кухні почекати. Я почав робити собі чай. Я також підійшов до вікна і виглянув, але нічого, окрім таксі, яке стояло біля під’їзду, не побачив. — Доброї ночі, — мило привіталася жінка років трид цяти, зайшовши в квартиру першою. За нею зайшов Даня. Вона була симпатичною, але досить простою на вигляд. 110 Навіть можна сказати, вона була непримітною. За одну годину в метро можна зустріти таких жінок декілька де сятків і не звернути ні на одну з них ніякої уваги. Вона також була в легкому пальті. — Не знала, що вас двоє. — О, ні, ні, — заперечив я. — На мене не звертайте ні якої уваги. — Добре, — відповіла вона з усмішкою і, розвернувшись до Дані, запитала, куди їй йти. Я залишився на кухні і вирішив дочекатися, коли ця жінка покине квартиру. Година — це не так довго, подумав я. Але пройшло всього хвилин двадцять, як ця привітлива жінка вийшла. Даня вийшов за нею, але коли побачив, що я на кухні, то сказав, що він спати і повернувся назад в кімнату. — Він вас не душив? — спитав я. — Ні, — усміхнулася вона, одягаючи пальто і при цьому тримаючи телефон в руках. — В мене ще пів години, але Артур сказав, що я можу йти. — Артур? — перепитав я здивовано. — Ну так, Артур, — вона вказала рукою на кімнату Дані. — Зрозуміло, — сказав я. — Не хочете випити чаю? В мене є зелений, чорний і на травах. Через декілька секунд сумнівів вона згодилася. — А може, суп? В мене є ще прекрасний суп, — запро понував я. Вона, розсміявшись, відповіла, що можна й суп, пройшла на кухню і сіла за стіл, а я дістав каструлю, яку поставив на газ. Заглянувши туди, я побачив, що там залишилося якраз на одну порцію. — Як вас звати? — запитав я. — Давайте «на ти», — сказала вона і простягнула руку. — Амелія. — Це справжнє ім’я? — Катя, — відповіла вона, посміхаючись. — Ти не схо жий на того, хто користується такими послугами. 111 — Ні разу не користувався. Але тепер обов’язково спро бую. — Не варто, — продовжуючи посміхатися, відповіла Катя. Я подав суп і почав заварювати чай. Це все було трохи дивно, але чомусь я був радісний від своєї гостинності. Телефон Каті засвітився від повідомлення, і я побачив на екрані фото маленької дівчинки такого ж віку, що й Софія. — Твоя дитина? — Так, — відповіла вона. — Сумую за нею. — А вона не в Києві? — поцікавився я. — Ні. В Львівській області з моєю мамою. — Ти родом із Львівської області? — не зупинявся я відволікати цю приємну жінку від супу. — Так, приїхала недавно. Трохи підзаробити, — відпо відала вона прямо. — А вдома чим займаєшся? — Я працювала лаборанткою на кафедрі, — здивувала вона мене своєю відповіддю, що я відразу перепитав ще раз: — В інституті на кафедрі? — Ну звичайно, в інституті, — усміхнулася вона. — А чому ти зараз не працюєш в інституті? — За п’ять тисяч гривень, коли ростиш сама дитину? — риторично запитала вона мене. — Ну так, — не став заперечувати я. — Вибач. — Немає за що вибачатися. Ти ж не винен, що такі низь кі зарплати. — Я надіюсь, суп не геть огидний? — спробував я пе ревести тему. — Нормальний. До ідеалу звичайно дуже далеко, але їсти можна, — відповіла вона, закінчивши з супом, після чого я прибрав тарілку і подав чай. — Тепер зрозуміло, чому Даня не їсть мій суп, — ска зав я. 112 — Даня? — перепитала Катя. — Артур, — відповів я, а вона не стала уточнювати, чому я плутаю імена. Вранці я все ж вирішив взяти лікарняний. До п’ятої вечора я встиг зробити все, що не встиг зробити за вчора і пішов на трамвай, щоб доїхати до метро, а потім на метро доїхати до Марго. Ми мали зустрітися у неї вдома о шостій і виїхати на таксі звідти в аеропорт. Ніякої потреби супро воджувати її в аеропорт не було. Вона запропонувала, а я не відмовився. Зараз я не шкодую про це, тому що в той день ми бачилися востаннє. Я приїхав о шостій і подзвонив у домофон. Марго відпо віла, відчинила мені двері в під’їзд, і я на ліфті підійнявся на 9-й поверх. Це був новий будинок. — Привіт, — привітала мене Марго. Звучала вона, як завжди, мило і кокетливо. Я більше не зустрічав у своєму житті людей, які так природно могли звучати настільки кокетливо. Неймовірний талант. — Привіт, — я зайшов у квартиру, яка була простора із недавно зробленим ремонтом. Дві валізи стояли біля дверей. Вона була готова виїжджати. — Пропоную вже попити чай в аеропорту. Я вже ви кликала таксі, — сказала вона мені, надягаючи куртку і дивлячись на себе у дзеркалі біля входу. — Ти прекрасна, — сказав я їй, якраз в момент, коли вона подивилася в дзеркало. Вона повернулася до мене і з усмішкою подякувала. Через секунду перевела погляд на валізи, змінилася в лиці, застібнула куртку, взяла сумочку і сказала мені, що готова. Валізи були на мені. Вони були на колесах, тому я їх легко довіз до ліфта, а внизу, геть недалеко, вже на нас чекало таксі. Ми сіли на задньому сидінні і говорили всю дорогу до аеропорту. Марго розповідала, що не хоче їхати. Що це дуже несподівано для неї. Що все, що планувала зробити в цьому місяці, вона вже не встигне. Я, навпаки, підтри 113 мував її, що це класно, що вона зможе цей холодний і неприємний місяць бути в країні з теплим кліматом. Я запевнив її, що якби в мене була можливість зараз кудись поїхати відпочити, то я би не роздумував ні секунди. На що вона відповіла, що їй там самотньо і, окрім декількох знайомих з фітнес-клубу, вона нікого там не знає. В цій розмові я пам’ятаю, як проронив фразу, коли старався запевнити Марго різними аргументами, шукаючи плюси в її поїздці, що, окрім теплого клімату і зміни обстанов ки, то ще й звідти набагато безпечніше буде спостерігати за Україною, якщо все ж таки Путін вирішить розпочати повномасштабну війну. Вона відповіла тоді, що так само сказав їй її чоловік, що про всяк випадок краще поїхати — гірше не буде. Я відчув тоді, що мені неприємно повторю вати те ж саме, що Марго вже говорили. Важко описати, але, здається, інтуїтивно я відчував, що це наша остання зустріч. Або зустріч, після якої наше спілкування змінить ся. Я ще не розумів цього, але мені було сумно, як буває сумно, коли завершується черговий розділ і прийшов час перегорнути сторінку. В той момент я винив втому у від сутності настрою після алкоголю і поганого сну, але вже зараз я розумію, що щось передчував десь глибоко в душі. — Сьогодні день святого Валентина, — сказала Марго після декількох хвилин паузи в розмові. — Мені немає кого вітати, — відповів я. — А пора вже знайти, — сказала мені Марго, поклавши свою руку на мою. Поклавши руку так природно легко, начебто ми найрідніші люди на цій планеті, але так само легко й забрала її через пару секунд, начебто це нічого не значить взагалі. Мені не вистачить ніякої майстерності слова, щоб передати цей природний дар Марго рухами свого тіла окутувати тебе аж до абсолютного заціпенін ня перед сплетінням сили грації і краси. Нікому в світі не вистачило би слів, щоб описати її дар. Про який вона, здається, навіть ніби й не здогадується. 114 Приїхавши в аеропорт, ми зайшли всередину. До по чатку реєстрації було близько 50 хвилин. — Пора випити чаю, — запропонувала Марго, пока завши на кафетерій всередині. — Дякую, що проїхався зі мною. Хоча б не так сумно. — Так і не зрозуміло мені, чому ти сумуєш, — відповів я. — Але в будь-якому разі, будь ласка. — Я сама не розумію чому. Поки ми пили чай, я розповів Марго майже про все, що сталося вчора. Мені стало цікаво, чи вона розуміє, як так може бути, щоб не бачити сина шістнадцять років і з такою ненавистю його зустріти. — От як так можна? — запитав я її зі здивуванням, яке мене не покидало. — В деяких жінок відсутній материнський інстинкт із народження. А в деяких із них материнський інстинкт був вбитий чи насиллям в дитинстві від власних батьків, чи з часом горілкою, — відповіла Марго. — Для чого вони тоді народжують? — запитав наївно я. Марго розсміялася. — А як ти дізнаєшся, чи є в тебе материнський інстинкт, поки не народиш сама? Та й половина жінок, які народ жують, не планували цього. — Для того щоб ненавидіти власну дитину, потрібна не відсутність материнського інстинкту, а відсутність базової емпатії, — сказав я. — А чому ти думаєш, що таких людей мало? — запитала мене Марго. — Тоді точно краще нікого не вітати на день святого Валентина, ніж вітати когось, в кого немає емпатії, — ска зав я сумбурно. Після цього я, задумавшись, додав: — Хоча заводити стосунки — це завжди кіт в мішку. — Ти знаєш, що ти мені вже це колись говорив точно такими ж словами про кота в мішку? — спитала Марго. — Не пам’ятаю. 115 — Може, ти просто боїшся? — спитала вона, дивлячись мені в очі, поклавши знову свою руку на мою на пару се кунд, і знову забрала її так само, як зробила це в таксі — через декілька секунд. — Чого боюсь? — перепитав я. — Заводити стосунки, — так само посміхаючись і невід ривно дивлячись на мене, продовжувала Марго. — Може, й боюсь. — Нічого. Коли зустрінеш ту свою єдину дівчину, то перестанеш боятися, — підсумувала вона, будучи явно в піднесеному настрої від цієї теми. — Ту свою єдину, — повторив я, опустивши голову з легкою насмішкою. — Що, звучить дуже банально? — спитала Марго. — Так, але мені все частіше здається останнім часом, що чим банальніші речі — тим менш вульгарні вони. А не навпаки. — Подивись на ту дівчину, — Марго вказала на дівчину, яка працювала в тому кафе в аеропорту, де ми сиділи. — Можливо, вона саме та. Я дивився в той момент на Марго і розумів, наскільки я був дурним. Річ не в тому, що я не міг забезпечити її, а в тому, що вона, на відміну від мене, знала, чого вона хоче. Марго зробила по-дорослому свій вибір. В неї було своє бачення, як їй буде краще. В мене ж не було взагалі ніякого бачення, що я хотів мати в житті. Я згадав, як мені сказав Даня, що мені вона подобається, тому що я ніколи таких жінок не зустрічав. Всі його роздуми про Марго були повною нісенітницею, окрім цього. Це був його стиль — не важливо, що говорити, головне вивести на емоції, але цією фразою він поцілив в яблучко. В той момент в аеропорту я признався сам собі, що Марго для мене така особлива тільки через ту причину, що я не бачив у своєму житті, як сказав Даня, таких «елітних» і, як би сказав я, таких елегантних жінок. Мною керувала цікавість і невисока 116 самооцінка, а ще незріла закоханість у свої фантазії про неї, а не в неї саму. Можливо, тоді, за п’ятнадцять хвилин до прощання з Марго, яке виявилося прощанням назавж ди, я вперше в житті побачив її такою, якою вона була насправді. — Мені завжди подобалися аеропорти, — сказав я до неї, роззирнувшись навкруги. — Чому? — А ти не відчуваєш, коли заходиш в аеропорт, як змі нюється твоє сприйняття світу? Ти опиняєшся на декілька годин серед людей з різних куточків світу. Хтось буде по вертатися додому в Лондон, а хтось їде в гості до когось в Мілан. Ти можеш стояти в черзі по каву за людиною, яка тут просто робить пересадку, і все, що її турбує — це швид ше прилетіти або в Стамбул, або в Лісабон. На хвилинку ви опинитеся поблизу, а потім знову попрямуєте своїми життями далі. Щось в цьому є. Аеропорти подарували нам ще один спосіб відчути свободу — буквально відриватися від землі з рутинної повсякденності. Після реєстрації, з квитком в руках, Марго обняла мене і сказала в своєму природно манірному стилі, щоб я не за бував їй писати. Вона поглянула на мене з таким виразом обличчя, як дивляться на дітей, коли питають їх, чи точно вони все зрозуміли і будуть вести себе як належить. Потім вона обняла мене ще раз і пішла в сторону контролю. Я залишився в залі сам. Роззирнувся навкруги ще раз. Так, справді в аеропортах є своя неповторна атмосфе ра, подумав я. І пішов у напрямку виходу, вирішивши не брати таксі, а їхати автобусом. Поки я йшов, я подивився наліво і побачив те місце в кав’ярні, де ми сиділи. Трохи поодаль стояла та дівчина, на яку жартома вказала Мар го, припускаючи, що, може, саме вона є тією єдиною, хто змінить моє життя. Я відвернув погляд і ще деякий час продовжував йти до виходу. 117 — Чому б ні, — промовив я сам до себе, розвернувшись і тепер прямуючи в сторону кав’ярні. Я йшов в сторону кав’ярні до тієї дівчини з однією про стою ціллю. Саме з цією ціллю щодня мільйони чоловіків підходять до мільйонів жінок. Саме з цією ціллю сотні мільйонів людей по всьому світу сидять у своїх застосун ках на телефоні, гортаючи анкети тих, хто так само сидить у цих же застосунках й гортає анкети інших. Я йшов з дуже простою ціллю — не бути самому. Звичайно, ця дівчина зовні була не така ефектна, як Марго. Можливо, вона вже була втомлена надвечір. Мож ливо, її хлопець чи чоловік чекав на неї вдома. Але світ так влаштований, що не спитавши — не дізнаєшся. Волосся зібрано в хвостик, футболка, на розмір більша, мішкувато звисала на ній. На вигляд їй було років до двадцяти п’я ти. На подив, вона дійсно була привабливою навіть в цій жахливій робочій обстановці. В такій обстановці не зможе працювати ніхто з даром кокетливості, який був у Марго, яка не потонула у вульгарності, а виросла до елегантності. Краще б цієї кокетливості не було взагалі, подумав я. — Еспресо, будь ласка, — замовив я, краще роздивив шись її обличчя. В аеропортах все дорожче, тому що ти платиш ще за атмосферу свободи, а не тільки за каву, за спокоїв я себе цією думкою, розраховуючись. Як тільки ця дівчина поставила переді мною еспресо, я запитав: — Ви не ходили на побачення з тими, хто тільки що посадив на літак своє кохання і старається змінити своє життя? — питаючи це, я зрозумів, наскільки ж добре, що за мною не стоїть в черзі ніхто, хто б міг це почути. — Розлюбили? — запитала привітливо у відповідь ді вчина. — Перший раз за весь час зрозумів, що я люблю свою фантазію про цю жінку, а не її саму, — відповів чесно я. — Що ж, — поправивши хвостик правою рукою, від повіла дівчина, — не хочете, значить, боротися за своє кохання? 118 — Воно завжди було нерозділеним, — відповів я, по сміхнувшись. — Може, все ще попереду? — запитала вона, нахилив шись до мене і поставивши лікоть на барну стійку таким чином, щоб обіпершись ним і зробивши руку опорою, не вимушено своєю рукою підтримати голову, яку вона трохи награно поклала на руку, обійнявши підборіддя долонею. Тепер вона стояла перед мною в позі давньогрецького філософа і дивилися своїми блакитними очима просто в мої, від чого мені стало трохи ніяково. — Якби все ще було попереду, то я би не зачаровувався зараз вами, — відповів я, посміхаючись. — Є інстаграм? — вона дістала телефон, відкрила засто сунок і поклала його переді мною, біля моєї ще не розпо чатої чашечки з еспресо. Я побачив її ім’я — Оксана. Під писавшись на неї в інстаграмі, я запитав, чи вона вільна завтра, але виявилося, що в неї буде найближчий вихідний в четвер. Ми домовилися зустрітися. Коли я зайшов додому, то зразу побачив, як Даня сидів на кухні тільки в трусах і тримав книжку Достоєвського в руках. Вона була з шафи моєї бабусі. — Ти знову голий? — запитав я вже трохи роздратова ним тоном. — В тебе дуже тепло в квартирі, гріх цим не скориста тися. — Це Достоєвський? — Так, «Біси». Один із моїх улюблених романів. Читав його двічі, а тепер подумую, зараз листаючи, щоб і третій раз перечитати. Твоя бабуся, видно, теж його читала, — говорив Даня, поки я знімав черевики. — Фанат. Три рази читати один і той самий роман, та ще й Достоєвського, — сказав я, пройшовши на кухню. — А що не так з Достоєвським? — спитав він мене. — Думаю, як мінімум те, що Федір Михайлович був шовініст. 119 — Від цього він як письменник гіршим не став. А може, навіть кращим. Це по-перше, а по-друге — хто не був шові ністом в дев’ятнадцятому столітті? — запитав Даня. Після деякої паузи продовжив: — Взагалі, він був націоналістом, а не шовіністом. — В чому різниця? — підтримуючи розмову, я все ще думав про ту дівчину з аеропорту. — Націоналісти люблять «своїх», а шовіністи ненави дять «чужих», — відповів Даня. — Добре, до чорта Достоєвського і шовінізм з націо налізмом. — Нехай так, але цей роман прочитай, — порекомен дував він мені. — Про що роман? — запитав я, підтримуючи тему на автопілоті. — Про доленосний вплив ідеологій на слабкий розум. Прочитай, — повторив Даня, поклавши книгу переді мною на стіл. Нічого не сказавши, він попрямував до себе в кімнату.