13.02.22

Згадую цей день і мені здається, я врятував Даню від того, що він би не зміг собі простити ніколи. Це була не діля, я прокинувся о дев’ятій ранку і зайшов на кухню. Я був здивований, що Даня вже не спить, а сидить за столом на кухні на тому ж місці, де сидів вчора ввечері, але тепер перед ним стояв не ром, а чашка з чаєм. Він подивився на мене, коли я зайшов, але не відповів на привітання, перевів погляд знову на чашку, яку він повільно повертав правою рукою спочатку в один бік, а потім в інший. — Твій фінгал вже майже пройшов, — сказав я йому. Хотів додати до цього, що заживає на ньому все, як на собаці, але, побачивши, що від Дані немає ніякої реакції на мої слова, не став це говорити. Він мовчки сидів і далі крутив чашку в руці то в одну, то в іншу сторону. Даня над чимось роздумував. Я почав варити собі каву. — Ти поїдеш зі мною у Васильків? — запитав він. — Що ти забувся там? — запитав я. — Я хочу побачити маму. Після цього я мовчав деякий час. Я не знав, що мама Дані жива. Він ніколи про неї не згадував, а всі, знаючи, що він сирота, думали, що його батьки померли. Я не одразу зрозумів, у чому річ, тому сказав слова, які крутилися в мене в голові. — Я думав, що її немає. — Її немає, — відповів Даня. — Вона жива? — спитав я. — Не впевнений, — відповів він. — Я думав, що вона померла... — промовив я. 91 — Ти це вже говорив, — сказав Даня, так само дивля чись на чашку, яку далі крутив у руках. — Її позбавили батьківських прав. — За що? — вирвалося в мене. — Якщо ти її побачиш, то зрозумієш. Якщо вона ще жива. Я згодився поїхати з ним. Вирішили, що краще їхати на таксі до ВДНХ, а звідти автобусом. Раніше я ще ні разу не бував у Василькові. Мені здалося, ми їхали довше, ніж це було насправді. Ми не розмовляли в дорозі, тому в мене був час на роздуми. Я думав, як можна при живій матері не захотіти її побачити всі ці роки. Я думав спитати, чи Даня не зустрічався з нею, але не став, будучи впевненим, що він все-таки не зустрічався з нею. Мені захотілося зателе фонувати до своєї мами і поговорити з нею, як тільки ми повернемося з Василькова. Що могло чекати у Василькові, я уявити не міг, так само, як і не міг уявити, що Даня міг би сказати своїй мамі, коли зустріне її. А якщо вона вже не жива, то що він робитиме? Мені захотілося, щоб ця по їздка завершилася безрезультатно. Щоб ми просто нікого не знайшли і нічого не дізналися. Щоб ми повернулися і все йшло так, як раніше. Я розумів, що якщо Даня знайде маму, то хай як би це закінчилося, це таки не закінчиться для нього без наслідків. Хоча якщо він її не знайде, то хто сказав, що він зможе просто жити далі. Як би не склалося, Даня вже не мав квитка в минуле, де якимсь чином зміг би викреслити зі свого життя людину, завдяки якій з’явився на цей світ. Навіть якщо ми не знайшли б його маму, то він би поїхав знову її шукати. Він вже прийняв це рішення для себе, і це рішення його б не відпустило. Я знав, що він прожив п’ять років в Іспанії, як сирота в програмі з обміну. Пенсіонери з Аліканте взяли до себе дитину з притулку, в якому Даня провів менше ніж пів року. Я все життя думав, що його батьки померли в авто 92 катастрофі, але виявилося, що тільки батько. Мати його покинула раніше, і після того, як батько загинув, то Даня ще деякий час жив з матір’ю, але дуже швидко її позба вили батьківських прав. Чому? Я не знаю й досі, але після цієї поїздки до Василькова можна про дещо здогадатися. Після повернення з Іспанії, вже студентом він ні разу не захотів до неї поїхати. Минуло понад шістнадцять років, коли Даня вирішив знову побачити маму. Що сталося з ним і чому для нього це стало важливо, можна тільки здо гадуватися, але, можливо, ми не можемо іноді рухатися далі, якщо не дамо собі відповіді на деякі питання. На яке питання хотів отримувати він відповідь? Я не зрозумів і надіюся, що ніколи в своєму житті не зможу зрозуміти. Але в той день в мене з’явилася якась неймовірно велика повага до нього, яка не покидала мене вже ніколи. Ми їхали по Одеській трасі. Почав йти мокрий сніг, який одразу танув, долітаючи до землі. Автобус був наполовину заповнений. Якась жінка говорила по телефону за нами. Я прислухався. — Він зробив ще одне татуювання на руці на видному місці. Який з нього буде юрист, якщо всі його руки в та туюваннях? — говорила вона. — Я відчуваю, що до спини ці п’ять років навчання. Отримає диплом в цьому році, повернеться з Харкова і піде працювати до батька. Ні-ні, вже в цьому році закінчує. Так, швидко пройшли, але якби ж була користь від цього навчання, — незадоволено розпо відала жінка комусь, можливо, давній знайомій чи далекій родичці, подумав я. — Так навіть вчора ми поговорили о восьмій вечора, потім я передзвонила через годину, і вже він не відповів і до цього часу не передзвонив, нічого не відписав. Нічого. Він же там в Харкові зустрічається з якоюсь Аліною з Охтирки, чи з-під Охтирки вона родом. То тепер мама більше не треба. Як довго? Та й року ще не пройшло. Не знаю навіть, як буде тепер. Якщо ти хочеш шукати роботу, то краще шукати в Києві, але із-за цієї 93 Аліни ще, дивись, залишиться в Харкові. Ой, я не знаю, як буде, я не знаю. Нехай ще знайде роботу, але я вже сказала, що як тільки отримає диплом — ніяких більше грошей. Кришу над головою ми йому дамо, покормимо, але якщо хоче залишатися там, то нехай сам себе і забезпечує, зна чить, — констатувала суворим голосом жінка. — Так, так, мені вже теж скоро виходити. Так, привіт теж чоловікові від нас. Пока-пока, — вона поклала слухавку, важко зітх нувши і сказавши сама до себе пару слів пошепки, які я вже не розчув. Ми заїхали у Васильків. Проїхали військову частину і вийшли на наступній зупинці. Як я потім дізнався, це було військове містечко колись, ще в радянські часи. Тепер всі ці будинки приватизовані. Даня запропонував випити кави. Ми взяли каву біля автобусної зупинки в одному з кіосків і пройшли недалеко в найближчий з дворів. Я був здивований, що там стояли декілька будинків сталінських часів і скидалося це на маленький острівок в урбаністич ному радянському стилі п’ятдесятих років минулого сто ліття — останньому періоді радянської урбаністики, коли ще будували щось пристойне. Мені здалося, що навіть ці декілька старих пошарпаних будинків тих часів мали якийсь шарм, але, можливо, я несвідомо шукав щось по зитивне в цьому паскудному дні і бачив це там, де його і близько не було. — Як ти знаєш, де її шукати? — запитав я. — Я пам’ятаю будинок, в якому вона жила, — відповів Даня. — Пройшло ж більш ніж п’ятнадцять років... — сказав я. — Шістнадцять з половиною, — уточнив Даня. — Думаєш, вона ще живе тут? — А де їй ще жити? — відповів він зосереджено. — Го ловне, щоб ще була жива. У мене промайнула думка, що, можливо, буде краще, якщо ми не застанемо маму Дані живою. Ми допили каву і 94 я пішов за Данею. Він йшов трохи попереду. Через декілька хвилин він зупинився біля однієї із цих сталінок і почав дивитися на вікна першого поверху. Він знову підкурив і стояв дивився на вікна, не звертаючи уваги на мене. — Ну пішли, — сказав він тихим спокійним голосом, докурив і викинув недопалок. Ми зайшли в під’їзд і Даня зупинився біля першої ж квартири на першому поверсі ліворуч. Я стояв за ним. Він постукав в обшарпані старі двері. Я подумав, що ці двері і цей під’їзд у своїй недоглянутості пасують цьому будинку. Даня постукав ще раз, але сильніше і довше. Двері відчинив чоловік років п’ятдесяти, скоріше за все, але він здавався старшим. Його лице було опухлим, зморщеним і з почервоніннями — типове лице хронічного алкоголіка. Високий лоб і велике підборіддя робили його погляд ще більш грізним, але цей погляд не дуже поєднувався з ху дою статурою і сутулістю, які робили цей грізний погляд якимсь недолугим. — Надя тут живе? — спитав Даня, не вітаючись. — А хто ти такий? — спитав у відповідь чоловік. — Її син, — відповів Даня. — В неї немає сина, — відрізав одразу у відповідь цей чоловік і замовк, продовжуючи дивитися на Даню, але не роблячи більше жодних рухів, начебто чекаючи на на ступне питання, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Даня також не став нічого говорити у відповідь, дивлячись на нього, й начебто застиг, теж прагнучи зрозуміти, що робити. Через секунд двадцять такого мовчання чоловік почав закривати двері — і в цей момент Даня блискавично штовхнув двері всередину обома руками. Цей поштовх відкинув чоловіка, і той відступив. Змінився на лиці, воно стало агресивним. Даня зробив крок у квартиру, ще раз відштовхнувши двері, і налетів на чоловіка, змів його зі шляху і, притиснувши до стіни, вдарив тричі по обличчю правою рукою. Чоловік сів на підлогу, прикриваючи голову руками. 95 — Де вона? — спитав після цього Даня знову. Чоловік, нічого не сказавши, вказав рукою на кімнату. Я пройшов за Данею в кімнату. Квартира була абсолютно занехаяною. Обдерті шпалери, ліворуч були прочинені двері на кухню, де на столі стояв брудний посуд, порожні пляшки і попільниця, повна недопалків. Ми пройшли в кімнату. Гармидер, який був там, важко описати. Це було більше схоже на смітник, ніж на кімнату, де живуть люди. Перед старою софою стояв стіл, на якому була пара по рожніх пляшок і якісь недоїдки. За цим столом на софі сиділа жінка років п’ятдесяти, але зблизька вона нагаду вала бабцю під сімдесят. Одягнена в якийсь старий халат, незграбно застібнутий зверху таким чином, що було видно більшу частину її грудей. Було очевидно, що вона тільки прокинулася і не розуміє, що відбувається. Волосся, сиве біля скронь, стирчало в усі сторони, а погляд розгублено блукав коло двох незнайомих чоловіків, які стояли на впроти неї. Даня підійшов до неї, нахилився просто перед її обличчям і дивився на неї, нічого не кажучи. Вона теж мала час роздивитися його обличчя. Раптом чоловік поза ду щось почав кричати і вже поривався ввійти в кімнату. Даня відійшов від мами і йшов до того чоловіка. Він зупи нив його, коли той якраз входив у кімнату, і ще декількома ударами по голові знову всадовив на підлогу. Сказав йому після цього, що якщо той ще раз підведеться, то він труп. Чоловік залишився знову на підлозі, продовжуючи лаятися й прикривши голову руками. Даня повернувся до мами, і було добре видно, як налякало її те, що Даня зробив. Попри всі обставини цієї ситуації, Даня здавався дуже спокійним. Він підійшов до своєї мами, знову нахилився і дивився їй в лице. — Ти впізнала мене? — запитав він її, прикрикнувши: — Впізнала? — Впізнала, — сказала вона зціпленими від злості гу бами. А потім з неї вирвалося криком: — Такий же садист, як і твій батько! 96 Її губи були стиснуті, лоб зморщений і все її лице кри чало злістю в той момент. Вона поривалася підвестися, але Даня штовхнув її на стару софу, на якій лежали де кілька брудних подушок у плямах, одна була просто без наволочки. — Виродок! — закричала вона знову, з якоюсь тварин ною несамовитістю, йому в лице: — Нащо ти прийшов, виродок? — гарчала вона. Даня кинувся на неї, схопив її за шию і, душачи, при тиснув її голову з усієї сили до однієї з подушок. Він її тримав за горло декілька секунд, з таким виразом обличчя, якого я ніколи не бачив ані в кого ні раніше, ні після цього. В цей момент я підбіг до нього, схопив його і всією масою свого тіла відтягнув в сторону. Він відпустив маму і стояв з перекошеним червоним лицем і тремтячими руками, дивився, як вона робить ковтки повітря відкашлюючись. — Нам пора йти, — сказав я йому. — Пора йти. Не сьо годні. Все. Забудь її. Немає сенсу, — говорив я все, що зав годно, тільки б він мене почув. — Виродок, як і твій батько! — знову закричала істе рично його мама крізь кашель. Поки я заспокоював Даню, чоловік підвівся, але не наважився підійти до нас. Він про довжував лаятися, відійшовши в куток, і шукав, що можна було б узяти в руки і відбиватися чи, може, напасти з цим на нас, але, так нічого не знайшовши, залишився в кутку. Під крики, які вони обидвоє здійняли, я виштовхнув Даню з квартири. Мені здавалося, що він втратив будь-яке ро зуміння ситуації і, вийшовши на вулицю з під’їзду, сівши на лавочці, схопився за голову руками і просидів так зо хвилину. Потім він заплакав. Я відійшов убік. Я відчував сильне серцебиття і тремор в руках. Я хотів скоріше за братися з цього місця подалі. Я підійшов до Дані, поплескав його по плечу і сказав, що пора їхати додому. Він нічого не відповів, а тільки кивнув ствердно головою і підвівся. Почувався він не дуже добре. 97 Витираючи червоні очі, під одним з яких ще виднівся фін гал, він почав йти в тому напрямку, звідки ми прийшли, не чекаючи на мене. На декілька секунд не рухаючись, я завмер на місці, ще будучи в певній прострації, помахав сам собі головою і вилаявся сам до себе від всього побаче ного. Даня вже відійшов на метрів десять і, не звертаючи ніякої уваги ні на що, крокував вперед, залишаючи мене позаду. Бігцем наздогнавши його, я ще раз по-дружньому поплескав його по плечу, сказав щось безглузде, в стилі, що все буде добре, і запропонував взяти таксі, скільки б воно не коштувало. Він знову нічого не відповів, а тільки кивнув ствердно головою. До автобусної зупинки ми йшли не проронивши ні слова. На ній я відразу побачив таксі і в розмові з таксистом, запитуючи, назвав неадекватно низьку ціну для такої дистанції, на що той розсміявся і сказав ціну вдвічі більшу, але все ж меншу, ніж я очікував від нього почути. Я згодився миттєво і покликав Даню, який стояв неподалік і курив, похиливши голову і не від водячи погляду від колеса якоїсь машини. Ми їхали так само в тиші після того, як я попросив так систа вимкнути радіо. Бачивши, з яким обличчям Даня сідав у машину, таксист вимкнув радіо без будь-яких пи тань і за весь час у дорозі не сказав ні слова. Поки ми їхали, в мене знову з’явився час на роздуми. Я сів зумисне на переднє сидіння біля водія, а Дані залишив увесь простір задніх сидінь. Я не міг прийти до тями навіть не через те, що ця зу стріч перетворилася на екшн замість мирної розмови, а через одне-єдине питання, яке не давало мені спокою. Як ця жінка, мати Дані, яка його виносила і народила, могла таке говорити своїй дитині, не бачивши його шістнадцять з половиною років. Я повторював подумки собі це питання знову й знову, роблячи акценти в своїй голові на словах «мама», «син», «дитина», «народила». А коли, в паузах, не обдумував повні речення з цими словами, даючи відпочи 98 нок від побаченого своїй враженій свідомості, яка начебто відключалась на деякий час і відмовлялася думати, то все одно в голові беззвучно крутилось без відповіді одне лиш слово — «як?» З часом я якось все ж собі це пояснив, раціоналізуючи, що таке стається, радше, як виняток з правила, але все ж стається. Напевно, якби я не побачив це, то ніколи б не задумався про те, що людина може так легко забути свою дитину, або й навіть так легко її ненавидіти. Напевно, після цієї події я вперше усвідомив по-справжньому, що людина може дійти до такого повністю тваринного стану, коли розгледіти в ній щось людяне буде нелегко. Ми приїхали додому о пів на першу дня. Даня сказав, що вип’є заспокійливі і спробує заснути. Він пішов у кім нату і не виходив до сьомої вечора. Я в цей час подзвонив Владу і розповів все, що сталося. Виявилося, що він знає, що мама Дані не померла, а на питання, чому раніше про це не говорив, він відповів, що ніхто ніколи й не питав. Це було справедливо, я ніколи не задумувався, що за ав токатастрофою і осиротілістю Дані може стояти більш складна історія, а оскільки ця тема ніким не піднімалася в розмовах, то й вважав весь цей час, що батьки Дані за гинули в автокатастрофі. Даня вийшов з кімнати о сьомій вечора в одних трусах і, не сказавши ні слова, пішов в душ. Як тільки він вийшов після душу з ванної, то так само в одних лише трусах за йшов на кухню, де я дивився серіал. — Де мій ром? — спитав він про ром, який лишився зі вчорашнього дня. Він швидко знайшов напівпорожню пляшку, яка стояла на холодильнику і, діставши ще склян ку, сів за стіл біля мене. — Як ти? — запитав я. — В повному порядку, — сказав Даня, наповнивши склянку більш ніж на половину. — Що плануєш робити сьогодні? — випитував я. 99 — Для початку доп’ю цю пляшку. Потім сходжу за ще однією. Потім покурю трави і знайду проститутку. А потім в такій самій послідовності зроблю все це ще раз знову, — сказав він і додав: — Приєднуйся, до речі. Я встав, підійшов до кухонної шафи і дістав склянку й собі. — Наливай, — сказав я, сівши за стіл, і поставив склянку біля Дані. — Неочікувано. — А запивати немає чим? — спитав я. — Немає, я все вчора допив. Купимо, — сказав Даня і випив весь ром, що в нього був у склянці, двома ковтками. — Сходимо в магазин, а потім ще замовимо доставку з якоюсь їжею. — Твій суп ще в холодильнику стоїть, — зауважив Даня. — Якщо ти хочеш замовити піцу, то я вже краще буду їсти твою баланду. — Я думаю, що було б непогано замовити щось із «Пу затої Хати», — сказав я. — Борщ і котлету по-київськи. — Можна й це, — і я, взявши приклад з Дані, випив усе, що в мене було в склянці, залпом. Запивши ром водою, я вже пошкодував, що надумав пити. Даня налив, ніби нічого й не було, нам знову в таких самих пропорціях — собі трішки більше ніж половину склянки, мені — вдвічі менше. В пляшці залишалося рому приблизно на ще один такий заплив. — Стосовно повій я не жартував, — промовив Даня. — Без проблем. Тільки б вони не вкрали нічого звідси. — Якої ж ти поганої думки про людей все-таки, — бурк нув Даня. — До сьогоднішнього дня був значно кращої, — відповів я дуже щиро, хоча це було зайвим. — Не знаю, що сьогодні такого сталося, але надіюся, це пішло тобі на користь, — відповів іронічно Даня, посмі 100 хаючись, і знову в два ковтки випив усе, що в нього було в склянці. Я ж, видавивши з себе легку награну посмішку, теж випив усе, що було в моїй. — Треба кола... — сказав я, відчуваючи, наскільки важко так пити. Даня встав і пішов до себе в кімнату. Через хвилину він повернувся вже одягнений і сказав, що готовий виходити. Ми сходили в супермаркет і, повернувшись з ромом і ко лою, замовили доставку їжі. Дві порції борщу, дві котлети по-київськи і по два салати. Даня відкрив нову пляшку рому, розливши цього разу порівну, й сказав, що якщо я захочу, то він мене може пригостити повією. Він вжив саме слово «пригостити», що мене ввело в певний ступор. — Ти хочеш оплатити мені повію? — перепитав я. — Саме так, друже, — відповів він. — Пригостити — що за дивне слово? — сказав я. — Думаєш, дивне? Слово як слово, — відповів Даня. — Максимально не підходяще. — Чому? А слово «скуштувати» теж не підходить у та кому разі? — поцікавився він. — Для мене не підходить. Ти не можеш живими людьми когось пригощати. — Повії на деякий час делегують право розпоряджатися своїм тілом тому, хто платить. Чому слово «пригостити» тут не доречне? Все доречно, як на мене. Ти ще скажи, що можеш піти в бордель і вибрати собі там наречену. Хоча, враховуючи твою історію з Марго, я не буду здивований, що ти десь у глибині душі віриш, що навіть повія може бути гарною дружиною, — не зупинявся Даня, а я був радий його й не зупиняти. — В кожній жінці, в її душі, живе її внутрішня повія і її внутрішня монашка. І гарна жінка — це та, яка знає про обидві ці внутрішні частини себе і ще знає, як кожну із них використовувати. Справжні повії, як ми, можливо, сьогодні побачимо, повністю поглинуті своєю «внутрішньою повією» раз і назавжди, і ніколи вже 101 не знайдуть баланс між своєю внутрішньою монашкою і, відповідно, своєю внутрішньою повією. Їхня жіночність ніколи вже не відновиться, або якщо й відновиться, то не повністю. Як, до слова, і в твоєї Марго. — В Марго? — спитав я. — Вона ж не повія. — Хто знає, хто вона. Можливо, якийсь дядько з гроши ма колись викликав повію. Приїхала молода Марго, і цей дядечко від суміші молодого енергійного жіночого тіла зі своїм пристаркуватим бажанням попіклуватися про прекрасне створіння, завів собі Марго в окремій квартирі неподалік від дому, як ковток свіжого повітря в його нуд ному багатому житті. — Тобто вона теж повія? — перепитав я, зробивши ков ток рому. — Всі жінки — повії, але якщо моя теорія не хибна, то Марго свою внутрішню повію зробила неповноцінною. Вона не дала їй можливості розвиватися ні в одну зі сто рін. Якщо би в сторону повноцінної повії, то її очікувала б можливість поглинання повністю цією внутрішньою частиною її, і поринання в блуд сповна, без останку. В цьому знайшовши своє вульгарне щастя і спокій — з часом, коли б її внутрішня повія згоріла б до кінця і внутрішній монашці нічого б не залишилося, як тільки прийти на те місце і забрати Марго так само повністю і без останку в свій монастир, як колись це зробила внутрішня повія. Мо нашка так довго була в тіні, що, втративши конкурентку в подобі внутрішньої повії, вже до смерті окупує душу мо раллю і благотворністю. Тому якщо зустрінеш вже немоло ду дуже моральну жінку, то, можливо, вона віддалася своїй внутрішній повії свого часу так сильно, що тепер, будучи у безкомпромісній владі своєї внутрішньої монашки, нена видить усе живе, бо колись з ним дуже сильно перебрала. Якщо повернутися до Марго, то в іншому напрямку вона також не дала можливості розкритися своїй внутрішній повії в коханні, таким чином, приручити її природним 102 способом, або, іншими словами, інтегрувати в себе й вреш ті знайти баланс. У внутрішньої монашки Марго в тако му разі не було б шансів. Марго свою внутрішню повію залишила в підвішеному стані і, зробивши її штучною й награною, перетворилася й сама потім на актрису, яка не може вже згадати, як бути собою. Якщо вона не вибере все ж таки сторону, в яку й вирушить, то, зрештою, з часом вона буде готова зробити все, що завгодно — переспати з ким завгодно чи боротися за мораль молячись усім богам, але буде готова це зробити, т ільки якщо їй за це заплатять. Ігнорувати потреби своєї внутрішньої повії якраз й озна чає по-справжньому перетворитися на повію, — прорік Даня, і через пару секунд, зробивши задумливе обличчя, додав: — Внутрішня повія — це шлях жінки до щастя. — Ти міг би легко бути пастором секти якихось обкуре них хіпі! — осяяло мене. — Скажи? Я міг би бути їхнім провідником до істини, — підтвердив він і налив у склянки наступну порцію рому. — Але якщо тобі важко збагнути сказане мною, то це ще не означає, що це все не може бути правдою. — Я вже не пам’ятаю, що ти говорив, — відповів я. Приїхав кур’єр з їжею. Даня сказав, що сьогодні їжу організовує він, і пішов за нею, вийшовши при цьому в двір, щоб ще перекурити. Повернувся він разом з кур’єром і, дозволивши йому не роззуватися, провів його на кухню. Чоловік той був одягнений в жовту куртку і в руках тримав жовтий великий квадратний рюкзак. В Дані в руках був пакет з нашою їжею, який він поставив на стіл. — Це Іван, — Даня відрекомендував мені кур’єра, якого незрозуміло для чого покликав до нас на кухню. Але після того, як Даня дістав із шафи чарку і ще одну склянку, я вже зрозумів, у чому річ. — В чарку? — запитав Даня в кур’єра. — Так, — відповів той і опустив на підлогу просто на одну з моїх ніг свій великий жовтий рюкзак. 103 — За тебе, брат, — піднявши свою склянку, сказав Даня, а після того, як ми випили, запропонував присісти за стіл Івану, який все ще лишався стояти прямо наді мною. Іван присів, подякував і сказав, звертаючись до мене, що забіг буквально на пару хвилин і що Даня його люб’язно запро сив після того, як вони разом перекурили. Я подумав у той момент, що нехай запрошує кого захоче, якщо це його може відволікти від будь-якого згадування сьогодніш нього ранку. — Що ви тут святкуєте, хлопці? — спитав кур’єр без за дніх думок, радісний, певне, тому що може відпочити в теплі і випити. На вигляд це був чоловік років сорока, який тільки коли присів за стіл, зняв шапку і трохи розстібнув свою куртку. — Кожний день — це свято! — викрикнув чомусь Даня і запропонував Івану мій суп. — Не хочеш суп? Вчорашній, але я кращого супу не їв в своєму житті, — збрехав Даня, який не їв суп, але почав діставати з пакета борщ. — Не відмовлюся, — відповів Іван. Даня відкрив холо дильник і дістав каструлю. В цей момент я вирішив, що краще на своїй кухні зі своїм супом справлюся я і, вставши, перехопив ініціативу подати Івану суп. Через декілька хвилин Іван їв суп, так і не знявши куртку, а ми їли борщ, який ще не встиг охолонути. Після цього Даня знову роз лив усім ром. Іван випив ще одну чарку і попрощався, сказавши, що в нього замовлення. Даня його провів, а коли повернувся, то сказав щось таке: «Для добрих справ не потрібно срібло». — Тільки потрібно, щоб хтось зварив суп, — сказав я, усміхаючись. — Ми команда, в якій в кожного своя роль. Хтось варить, а хтось годує. А взагалі-то, не будь малодушним, — Даня сів на своє місце і, трохи посидівши в тиші, запропонував вийти в якийсь бар. — А як же повії? — запитав я. 104 — Вечір ще тільки починається. Треба дати час повіям розім’ятися перед головною зустріччю дня. — Ти знаєш, — зробив я коротку паузу, думаючи, як кра ще сформулювати свої думки, і таки сказав: — Ти знаєш, як прицільно точно змушувати людей поруч відчувати огиду. — Якщо ти можеш бути пастором, то можеш бути й про каженим ізгоєм, — відповів Даня. Ми випили ще по одній і вирушили в бар у центрі. В те саме популярне місце за адресою Хрещатик, 44. Коли ми вийшли з таксі і пішли в сторону входу, в підвал, Даня сказав мені, що відчуває спокій тільки тоді, коли випиває. Мені стало його шкода. День був важким навіть для мене. Потім я згадав, що завтра понеділок, що мені завтра на роботу, але чи через те, що я вже був достатньо п’яним, чи через те, що вся атмосфера лютого дихала якоюсь тяж кістю, мені не хотілося працювати. Ще й до цього завтра ввечері потрібно буде їхати в Бориспіль. Побачу вранці — подумав я, коли мимовільно в мене почали з’являтися думки про лікарняний на завтра. Ми зайшли в бар о пів на десяту, пройшли великий зал і звернули в другий зал, менший і в якому дозволялося палити. Там була також барна стійка, хоча й в десять, якщо не в п’ятнадцять разів менша, ніж у більшому залі, але за нею ми знайшли два вільні місця поряд з двома жінками нашого віку. Людей було достатньо багато, як і завжди тут бувало ввечері, особливо на вихідні. — Пригостити вас? — Даня спробував зав’язати розмову з жінками поруч. — Ми й самі можемо себе пригостити, — відповіла одна з них. Даня провадив і далі розмову, питаючи, що вони п’ють, й замовив те саме нам. Так переді мною з’явився віскі сауер. Коли ж він дізнався, що вони обидві журналістки і, впевнившись, що вони обидві не пов’язані з політикою, 105 то миттєво включив в цю розмову мене, сказавши, що з ним тут теж журналіст. — Де працюєте? — спитала мене та жінка, яка сиділа подалі від нас. — Я не працюю за спеціальністю, і дня не працював. Не склалося, — сказав я. — Добре, що не склалося, — втрутився Даня. — Ще б став би політичним журналістом і перетворився би на повію. — Не звертайте увагу, — сказав я цим не дуже вродли вим, але приємним жінкам. — У нас сьогодні день роздумів про повій. — І до яких висновків прийшли? — запитала одна з журналісток. — Схвальних, — відреагував Даня швидше, ніж питан ня було сформульовано. Я же в цей момент, поки він ди вився в їхню сторону, махав їм головою зліва направо зі скорченою гримасою: що абсолютно не схвальних. Можу допустити, що вийшло в нас це достатньо гармонійно й, можливо, забавно, тому що вони засміялися. Або вони були вже п’яні не менше, ніж ми. — Що не так з політичними журналістами? — запитала жінка, яка сиділа ближче. — Даня, тобі слово, — відразу відхрестився я від цієї теми. — По-перше, — почав він, — вони часто помиляються, а по-друге, коли вони не помиляються, то готові працю вати на політиків і для політиків, що прямо протилежне їх професії. Це ще добре, що поки в нас ще є політики, які конкурують між собою, а отже, є і журналісти, які кри тикують тих, хто їм не платить і не критикують тих, хто платить. Але якщо ми були б автократією, то політичним журналістам довелося би зробити камінг-аут і вже відкри то бути пресслужбою для політиків, а не маскуватися, як це відбувається зараз. 106 — Повії, значить? — спитала з посмішкою ще раз та сама дівчина. Після другого віскі сауер вона стала здава тися молодшою. — Поки що все-таки ескорт, — відповів Даня. — Але без політичної конкуренції все, що їм світить — це шлях ву личних проституток. Після першого віскі сауер було друге, а після другого — третє. Розмова ставала все веселішою, але об одинадцятій наші нові подруги, пояснивши тим, що завтра понеділок, пішли. Мені не подобався сигаретний дим, тим більше, що я сидів біля Дані, який постійно курив. Як тільки вони пішли, я втратив бажання там залишатися і запропонував Дані йти вже додому. Він відмовився, але коли побачив, що я все-таки йду, незалежно від того, залишиться він, чи ні, то пішов теж. Ми вийшли на початку дванадцятої на свіже повітря — і я нарешті відчув якесь полегшення. Даня ж одразу знову підкурив. Вийшовши з арки, ми опинилися на Хрещатику. Я подумав, що, можливо, Даня є не найкращим сусідом в світі, але, дякуючи йому, я частіше бачу центр. — Ти знав, що тут геть неподалік кабінет мого психо терапевта? — спитав він. — Ні. — Так, п’ять хвилин звідси пішки, — додав він. — У ві второк наступний сеанс. Ми вирішили зайти купити води в маркет, який був якраз біля Бессарабського ринку. — А ти на рахунок повій сьогодні серйозно говорив? — спитав я. — Ні, якщо ти пишеш про спорт чи культуру, то ти жур наліст, але якщо... — почав Даня, але я його перебив. — Ні, я маю на увазі повій, яких ти пропонував замо вити. — Звичайно, а ти що, несерйозно? — спитав він мене. 107 — А я ні, але якщо ти захочеш зняти повію, то моя кім ната з всім хламом і надувний матрац у повному твоєму розпорядженні. — Ти дав таку точну ілюстрацію слову «дружба» цією фразою, що краще не скажеш, — відповів Даня саркастич но, але, подивившись на мене таким серйозним поглядом, що на секунду промайнула думка: він, може, й дійсно зараз серйозно говорить.