12.02.22

Об одинадцятій ранку я зайшов в кімнату Дані не сту каючи. В цьому не було сенсу — він би не відповів. Даня лежав на надувному матраці. Мені не було ніякого сенсу купувати ще одне ліжко, ця кімната слугувала мені під собкою — я скидав туди все, що мені не потрібне було. Ракетки для тенісу, старий телевізор, декілька коробок з моїм старим одягом... Всі книжки, які збирала за життя моя бабуся, були закинуті без будь-якої послідовності в хаотичному порядку в старий радянський сервант, а які не вмістилися, лежали на ньому зверху. Посередині кімнати лежав Даня на надувному матраці. Гостей, окрім нього, в мене не бувало, а матрац і бардак в кімнаті Даню не про сто влаштовував, а, здавалося, навіть гармонічно йому підходив. — Добрий ранок, — сказав, я стоячи над ним. — Влад вже їде з Софією. Даня розплющив очі, подивився на мене і показав мені середній палець. — Прокидайся або я піду за пульверизатором, — сказав я і пішов на кухню варити каву. — Зроби каву! — прокричав мені вслід Даня. Він встав і прийшов за мною на кухню. — Ти знаєш, що в тій кімнаті живе привид твоєї бабусі? — Вона ще жива, — відповів я. — Ага, значить, не вона то була... — сказав задумливо Даня, начебто там дійсно хтось був ще, крім нього. — Є щось від голови? Я відкрив шафку і дістав йому звідти пластинку та блеток. Даня випив дві і пішов назад у свою спальню, 72 зайшовши по дорозі у ванну. Через десять хвилин, коли я зайшов до нього знову в кімнату, він лежав точно так само на матраці із заплющеними очима, як і тоді, коли я заходив нині вперше. — Я встаю, — сказав він. — Слухай, є прохання. — Яке прохання? — З’їздиш завтра зі мною в Васильків? — спитав Даня. — В тебе ж немає ніяких планів? — Немає, але я не поїду в Васильків, — сказав я. Даня підвівся і присів, почухавши обома руками голову, а потім, відкинувши чуба, подивився на мене. — Дуже треба. Треба декого побачити, — сказав він. — Я візьму таксі, якщо хочеш. — Таксі в Васильків це не дешево. А звідки туди йде автобус? — подумав я вголос. — Їхати годину звідси. — З ВДНХ, — відповів Даня. — Від ВДНХ пів години. Не так вже й довго. — Для чого тобі в Васильків? — спитав я знову. — Ой, не хочеш — не їдь. Виносиш весь мозок, — сказав роздратовано, підвівшись, Даня. Він почав одягатися, а я пішов до себе в кімнату. Влад написав, що вони вже при їхали і чекають внизу. Ми вийшли на вулицю. Софія підбігла до Дані, а не мене навіть не звернула увагу. — Вона навіть на мене не звернула увагу, — сказав я Владу, усміхаючись, коли підійшов до нього. Він вийшов з машини і підкурив після того, як побачив, що Даня зразу вийшов з під’їзду вже з підкуреною сигаретою. — Ти б бачив, як Софія чекала на зустріч з Данею, — відповів мені Влад. — Я вже сьогодні навіть подумав, що вона більше чекає на зустріч з ним, ніж зі мною. В цей час Даня стояв і з серйозним обличчям розмовляв із Софією, яка крутилася біля нього: то підходячи до нього з правої сторони, то, обійшовши, ставала з лівої. 73 — Якби вона знала, наскільки він може бути против ним, — сказав я, посміхаючись. — Якщо Софія знайде, коли виросте, кавалера хоча б трохи схожого на нього, я його особисто пристрелю, — ска зав Влад. — Просто відразу пристрелю, — повторив він, ди влячись, як радісно його дочка витанцьовує навколо Дані. — Їдемо снідати? — спитав я у Влада. — В мене сьогодні купа справ, але спочатку звичайно снідати. Поїдемо їсти млинці, — Влад докурив і закоман дував всіма, що пора їхати. Я сів на переднє сидіння. Даня із Софією сіли на задньо му і, не зупиняючись, говорили то про одне, то про інше. — Куди ми їдемо? — спитав Даня. — Їсти млинці! — сказала Софія, випередивши нас із Владом. — А куди саме? — поставив Даня питання, і вже Влада не міг ніхто випередити, тому що крім нього ніхто не знав. — На Поділ, — сказав той. — Люблю Поділ! — сповістила Софія. — Всі люблять Поділ. Я там навіть колись жив, — сказав Даня. Це був рідкісний для лютого сонячний день. Ще одна субота, коли Влад катався на машині по місту з Софією. Напевно, коли ця дівчинка виросте, то, як мінімум, кожну суботу буде згадувати про батька. Навіть якщо вони вже давно перестануть проводити суботи на дорогах цього великого міста, заїжджаючи в різні місця у справах чи без справ. — Тобі вже сім? — спитав Даня у Софії. — Шість, — відповіла вона. — Отже, за тиждень нічого не змінилося, — сказав їй Даня. — Тільки твоє око посиніло, — відповіла йому Софія, сміючись. 74 — Воно вже зеленіє. Подивись, — Даня пальцем відтяг нув вниз щоку, щоб краще показати око. — Ти страшний, — сказала Софія. — Страхопудло. — Страхопудло? — повторив я, слухаючи їх базікан ня. — Так і є. Так точно Даню ще ніхто не називав. Він страхопудло. — А ти нудна пика, — сказав Даня мені. — Брудна пика? — перепитав Влад. — Нудна, — розсміявшись, повторила Софія. Вона все сміялася. — Нудна пика. А хто тоді тато? — Я не можу йому придумувати прізвиська. Мені ще позичати в нього гроші, — пояснив з посмішкою Даня. — Я сама йому придумаю, — сказала Софія. Вона за тихла на секунд двадцять, обдумуючи і щось бурмочучи собі під ніс, і розсікала своїм дитячим пальчиком повітря перед собою. — Нехай він буде слинозавром. — Це що, динозавр зі слини? — поцікавився я. Софія розсміялася. — Ну ні, це... ну, дивись, ну добре, динозавр зі слини, — все-таки здалася вона, заходячись сміхом. — Оце так в тебе тут компанія, — продовжував Даня. — Слинозавр, Страхопудло і Нудна Пика. Дурдом «Сонечко». — Дурдом «Сонечко», — повторила Софія, не припи няючи сміятися. Ми під’їхали, вийшли з машини, Даня підкурив і по просив його почекати дві хвилини. Ми були біля самого Дніпра, де розмістився ресторан «Хуторець на Дніпрі». Мені здалося, що це будуть дорогі для мене млинці, але місце було гарне, з гарним краєвидом, і я подумав: Влад правильно робить, що постійно вибирає різноманітні міс ця, щоб проводити час з дочкою. — Коли я жив в Іспанії, ми іноді ходили їсти млинці на вихідні в одне кафе з виглядом на море. — сказав Даня. — А сьогодні я буду їсти млинці в місці з виглядом на Дніпро. — Ти жив в Іспанії біля моря? — спитала Софія. 75 — Так, в Аліканте, — відповів Даня. — Гарне місце. — Це місто? — розпитувала далі Софія. — Так, провів там одні з найкращих років свого жит тя, — сказав Даня. — А чому ти повернувся? — спитав я. — Після того, як помер Хорхе, я більше не знайшов при чин там жити, — відповів Даня. — Яке дивне ім’я. Хто такий Хорхе? — не вгавала Софія. — Велика людина, — сказав Даня. — Коли я приїхав в Іспанію, я був дитиною, злою на весь світ, але він зі своєю дружиною піклувалися про мене і відігріли мене з часом. — Ти що, приїхав замерзлим? — спитала, засміявшись, Софія. — Можна й так сказати, — Даня викинув сигарету, і всі почали повільно йти на вхід в ресторан. — А чому він помер? — продовжувала розпитувати Со фія. — Від старості. — Жаль. А велика людина — це яка людина? — не зупи нялась Софія. Кожне її питання супроводжувалось різними рухами, підплигуваннями чи кривляннями, ніби її несла енергія на хвилі якої, окрім того, що народжувалась незлі ченна кількість питань, то ще й ця енергія була причиною незліченної кількості різних рухів її тіла. — Велика людина — це насамперед добра людина. Хор хе постійно повторював одну цитату, коли дивився новини чи розповідав про громадянську війну в Іспанії, а він часто про неї розповідав, тому що його батько загинув на цій війні. Йому тоді було 5 років. Майже твого віку, — поди вився Даня на Софію, продовжуючи: — Дня не проходило в тому домі без цієї цитати. Повторював, що в цьому світі злі люди переслідують добро сильніше, ніж добрі люди його люблять. — Добре, що немає ніяких війн більше, — сказала Софія. Ми сиділи за столиком і чекали на наші млинці. Даня замовив каву, і коли її принесли, знову вийшов на вулицю 76 перекурити, взявши чашечку кави з собою. З ним вирі шив вийти Влад. Я сидів навпроти Софії і на диво вона мені не ставила ніяких питань, а просто грала в якусь гру на телефоні Влада. Я дуже не хотів, щоб вона мене щось запитувала. Я застиг і не рухався, настільки я не знав, про що можна говорити з дитиною. «Не люблю говорити з дітьми», — подумав я тоді. Але чому не люблю — я не зміг відповісти собі на це питання. Мені хочеться думати, що в руках Господа ті обстави ни, заручниками яких ми стаємо. Ті обставини, які так легко можуть розчавити людину, як щось незначне. Ті обставини, які людині не під силу. Хочеться вірити, що людина значуща і несе в собі те, що є важливим для Бога. Що людина не метелик, який швидкоплинно зникає на завжди до кінця дня, залишаючи цьому світу не більше ніж мить свого існування. Хочеться вірити, що життя не є всього-на-всього спалахом, коротким і беззмістовним. Дивишся на світ і думаєш, що в ньому не може бути Бога, але через секунду розумієш, що такого світу не може бути без Бога. Я мав багато питань і не мав відповідей на них, як і Софія, запитував про все. Пізніше я забув усі відповіді, які знаходив. А потім і питання, які собі ставив. Іноді ти маєш просто йти. Прокидатися вранці і робити знову крок за кроком. Якщо пощастить, то буде день, коли прийдуть відповіді, але цей день настане тоді, коли ти не згадаєш про те, що колись вже шукав їх. І не знайшов. Хочеться вірити, що в руках Господа ці відповіді. Мила молода офіціантка принесла млинці. — Ви звернули увагу, що чим дорожчий заклад, тим красивіші у них офіціантки? — спитав Даня, знімаючи своє легке пальто і проводжаючи поглядом офіціантку. — Якщо тобі захочеться знову просити в офіціантки номер телефону, то не забувай, що ти страхопудло, — ска зав я. — І вже не молоде, — додав Влад. 77 Софія знову засміялася, розрізаючи виделкою один із млинців на своїй тарілці. Потім вона залила всю тарілку джемом, виливши його з невеликого горнятка. Влад, не сказавши ні слова, підсунув до неї свою тарілку з млин цями. — Ти теж хочеш джем? — спитала його Софія. — Ні. Якщо ти не зможеш їсти свої, тому що тепер вони напевно настільки солодкі, що вже не їстівні, то їж мої. Пробігло не так і багато часу, як так і сталося. Софія з’їла трохи своїх млинців, а потім ще трохи з тарілки Влада. Ще, мабуть, третина із них була розкидана на столі навколо її двох тарілок. Білу скатертину вона ненавмисно прикра шала мимоволі падаючими рожевими краплинами джему зверху на розкидані шматочки млинців. — Може, ще додати декілька плям від кави? — сказав Даня, дивлячись на цей випадковий прояв експресіонізму. — Я все, — сказала Софія, закінчивши кремсати все, що було на двох тарілках. Влад забрав обидві тарілки собі і почав доїдати, беручи шматочки то з одної, то з іншої. Водночас Софія, всидівши спокійно хвилину, почала спо чатку одним лише вказівним пальчиком, а потім і всією долонькою розмазувати джем, при цьому також роздавлю ючи шматочки млинців на скатертині. Потім вона попле скала в обидві долоньки і, дивлячись на них після цього, згинаючи і розгинаючи пальці, сказала невпевнено, наче запитуючи, що їй треба помити руки. Влад залишив гарні чайові тій милій офіціантці. Після сніданку ми вирішили з Данею, що складемо Владу й Софії компанію сьогодні й надалі. Ми поїхали в гіпермаркет купувати різні побутові речі, які були потрібні для рехабу. Після цього ми мали їх доставити туди. — Завжди хтось щось забуває, не докупить чи не до робить до кінця, — розповідав Влад по дорозі. — Тому я займаюся безліччю різних речей, підчищаючи це. Чи то купити туалетний папір, чи знайти нового адміністратора, 78 чи заїхати на кафедру психіатрії і допомогти домовитися нашому наркологу за ліцензію. Єдине добре, що я майже ніколи не спілкуюся з родичами наших пацієнтів. Це на віть гірше, ніж спілкуватися з пацієнтами. — Чому? — спитав Даня. — Майже всі вони довго працювали в парі із залежни ми над їхньою залежністю. Якщо це батьки, то це вбивча турбота. Якщо це дружини чи чоловіки, то це вбивче парт нерство в тому чи іншому вигляді, навіть якщо вони не вживають. Вони підігрують іграм розуму, який веде за лежний — до кінця, іноді вже до безповоротного кінця. Наші пацієнти часто не визнають свою проблему, а їхні рідні все визнають, але визнають так, наче вони живуть у світі кривих дзеркал, де очевидного під своїм носом вони не бачать, але при цьому знають, як краще лікувати їхнього рідного — їхнього особливого і не такого, як інші, наркомана чи алкоголіка. Іноді задумуєшся, що, маючи таких рідних, почати вживати здається навіть досить ро зумним рішенням. — А мені ти не підігруєш? — спитав Даня у Влада. — Я тебе не рятую. В мій рехаб тобі двері відчинені завжди, але прийти ти маєш туди своїми ногами. По гіпермаркету Даня катав Софію у візку між рядами, виконуючи спецзавдання від Влада з пошуку того чи ін шого. Він возив дуже швидко Софію поміж рядів, а вона мала дивитися на полиці і казати «стоп», коли зрозуміє, що те, що вони шукають, уже десь поблизу. Вона дуже ча сто казала слово «стоп», тоді Даня різко зупинявся, іноді з розворотом на 360 градусів. Ми ж із Владом ходили і за списком шукали все необхідне. Там був туалетний папір, а ще різні миючі засоби, які ми брали коробками, пачки чаїв і кави, рушники, пару комплектів постільної білизни, батарейки й інші побутові дрібниці. Йдучи на паркінгу до машини, ми з Данею несли по коробці, а Влад штовхав во зик, набитий всякою всячиною. Софія не припиняла щось 79 розповідати, але після того, як ми виїхали з паркінгу, вона спочатку засумувала, мовчки дивлячись у вікно, а потім й геть заснула в дитячому кріслі в машині. — Минулого разу ти був без дитячого крісла? — спитав Даня, звернувши увагу, що дитина мирно спить у ньому. — Так, забув минулого разу. Довелося їздити без ньо го, — відповів Влад. — Ми зайдемо з тобою всередину? — спитав я про рехаб. — Ну я ж не буду носити сам всі ці коробки, — відповів, посміхаючись, Влад. Ми виїхали на Одеську трасу і звернули біля повороту на Боярку. На окраїні цього містечка ми під’їхали до вели кого триповерхового будинку, обгородженого невисоким парканом. Територія була невелика, але мала охайний вигляд з гарною альтанкою з дерева і криницею біля неї. Біля входу в будинок стояло двоє людей. Один — з міт лою в руках, одягнений в якусь стару зимову куртку поверх спортивного костюма. Він тримав у руках сигарету, і навіть попри його зимову куртку було видно, наскільки він худий. Запалі щоки і глибоко посаджені очі створювали хмурий ореол навколо нього. Він часто робив затяжки і випускав дим трохи в сторону, слухаючи свого співрозмовника. Кремезну людину років п’ятдесяти, в шкіряній дублянці. — Що він замітає там... в лютому? — запитав саркастич но Даня, подивившись на них, коли ми під’їхали і припар кувалися якраз навпроти входу. — Та хто його знає? — відповів Влад. — Був би сніг, від кидав би сніг. Немає снігу, то щось там мете. — А Юра йому щось втирає про життя, — сказав ще більш саркастичним тоном Даня. — Продає цьому нар коші свій приклад. — Приклад? — перепитав я. Влад в цей час вийшов з машини і підійшов до них. — Юра — співзасновник цього дому останньої надії разом з Владом, — відповів Даня, залишаючись сидіти 80 разом зі мною в машині. — Він колишній наркоман, та вже років двадцять не вживає. Тепер монетизує свій досвід за рахунок таких же бідолах, яким був сам колись, але моне тизує з відчуттям, що рятує світ. Говорив з ним пару разів колись. Послухаєш його, то свята людина перед тобою, а колись було, що ледве не вбив свою ж матір, грабуючи і виносячи з її квартири все, що міг винести. А тепер ходить і корчить приклад. — Не знав, що у Влада є співзасновник, — сказав я. — У Влада немає досвіду вживання чого-небудь. Він відвіз мене того разу в дурку з делірієм, потім повозив мене по лікарях, а потім десь підвернувся цей Юра. Може, на шиномонтаж приїхав, не знаю. Так народжуються ідеї, а гроші вже якось знайшлися на старт. Благо, це перспек тивний бізнес у цій країні, — пояснив Даня. Ми вийшли з машини, залишивши в ній Софію, яка собі мирно спала в своєму кріслі. Влад уже стояв з кремезним своїм партнером і про щось говорив з ним. Хлопчина з хмурим ореолом кудись зник. — Юрій, вітаю, — сказав йому Даня, підкурюючи сига рету. — Ти ще більше підкачався, я бачу. На що Юрій нічого не відповів, тільки помахав нам ру кою і далі розмовляв з Владом. Я підійшов до багажника, відкрив його і дістав коробку з миючими засобами. Я хотів зайти всередину і побачити, як там. Ідучи в сторону входу, Влад мені сказав, що можна занести усе всередину і поста вити де мені заманеться. Відкривши двері, я побачив зразу біля входу сходи на другий поверх, а просто переді мною коридор і п’ять чи шість кімнат по різні боки. Я пройшов трохи далі по коридору, минувши по ліву сторону першу кімнату з відкритими дверима. Це був досить просторий зал з декількома шкіряними диванами, розставленими так, що вони утворювали коло. Всередині цього кола сто яв стілець. В цій кімнаті не було нікого. Наступна кімна та праворуч від мене була зачинена, але коли я тільки її 81 минув, з неї вийшов чоловік з бородою, йому на вигляд було років шістдесят. Він з вигляду не справляв враження людини з проблемами, навпаки, був дуже бадьорим. — Хто такий? Що несеш? — поставив він мені відразу два питання. — Влад купив деякі речі, допомагаю занести, — відпо вів я. — Ясно. А де Влад? — спитав він. — На вулиці. — Добре, що я його побачу перед тим, як піти додому сьогодні, — сказав він і пішов до виходу. Потім я дізнався, що цей бородатий чоловік був психіа тром-наркологом, який приходив у вихідні на пару годин попрацювати з пацієнтами. В будні дні психіатр-нарко лог залишався впродовж цілого дня. Їх було двоє, вони змінювали один одного. Ще були в штаті лікар-невролог і психолог, які приходили декілька разів на тиждень. Па цієнти на ніч залишалися до наступного ранку з двома медбратами. Іноді лишався один медбрат. Як правило, це були люди з досвідом роботи в психіатричних лікарнях. Групи часто проводили колишні залежні, які отримали якусь психологічну освіту і були багато років у зав’язці. Пацієнти мали обов’язки порядкувати на кухні і в бу динку загалом. Одночасно цей будинок міг вмістити до п’ятнадцяти пацієнтів. Вони жили по двоє в кімнаті на другому і третьому поверхах. На кожному поверсі була ванна кімната. На першому, по якому я продовжив йти після зустрічі з лікарем, містилися кабінети і два зали для проведення груп. Я дійшов до кінця коридору, трохи звернувши наліво, де була ніби трохи захована кімната з табличкою «кухня». Цю кімнату не було видно, поки не дійдеш до кінця коридору. Відкривши двері на кухню, я побачив того хлопчину з впалими щоками і посадженими глибоко очима. Він стояв точно так само вдягнений, як і щойно на вулиці. Я не сказав ні слова, поставив коробку 82 на підлогу біля входу. Він на мене не звернув ніякої уваги. Стояв в куртці і шапці, правою рукою помішував ложкою чай, а лівою — тримав пакетик із чаєм, який то витягував із чашки, то назад опускав. Я вийшов з кухні і пішов за іншою коробкою. В коридорі зустрів Влада, який ніс дві коробки одна на одній, пакет, набитий всякою всячиною, а під пахвою тримав велику пачку з десятком рулонів ту алетного паперу. — Я в кухні поставив, — сказав я Владу, проходячи біля нього. — Добре. Більше там нічого не залишилося, зараз вже будемо їхати, — повідомив він мені. З вулиці забіг якийсь чоловік років сорока, в джинсах і гольфі, а поверх того вдягнутий в медичний костюм бірюзового кольору. Це був медбрат. — Давайте допоможу, — підбігаючи, сказав він Владу. — Я сам, — відповів той. — Як тут справи? — Все спокійно, — відзвітував медбрат. — Є один пер сонаж, який недавно поступив, він розкачує обстановку, але не критично. Справимося. Я вийшов на вулицю. Сонце сховалося, і день, перестав ши бути сонячним, знову накрив усе навколо свинцевим небом. Даня вже сидів у машині. На задньому сидінні все ще спала Софія. Юрія вже не було видно. Я вирішив поче кати Влада біля входу, щоб з ним піти до машини. Ми поїхали до мене на район. Даня попросив Влада зупинитися біля супермаркету і не заїздити в двір. Попро щавшись, ми вийшли з машини і пішли до супермаркету. Я завжди любив цей район. Можливо, він не найкра щий в Києві, але був завжди найріднішим мені. В такий місяць, як лютий, цей район не вразить вас нічим, якщо ви приїхали сюди вперше. Із краєвидів тут, в основному, тільки спальні будинки радянської забудови, а нові висо тки деінде видніються острівцями то в одній, то в іншій стороні. Їх, на щастя, немає ні на моїй вулиці, ні на сусід 83 ніх. У нових районах, які повністю забудовані вже пізніше новими висотками, ви не знайдете просторих дворів, як у мене, та й життя в п’ятиповерховому будинку мені завжди здавалося розкішшю, якщо порівнювати з тридцятипо верховими вуликами. Тому я ніколи не хотів переїздити зі свого старого, сірого і непривабливого, на перший погляд, району в нові, які виросли за останні декілька десятиліть на обох берегах Дніпра і ростуть далі, але залишаються, як більшість спальних районів, однаково сірими, тільки сірими по-новому. А на старі їх уже перетворить час. Лютий, як і зима, не триватимуть вічно. Вже геть скоро вулиці позеленіють. Парк, який зовсім недалеко від мого дому, знову стане пишно зеленим і стежки навколо озерця в ньому знову стануть місцем прогулянок для всіх, хто втомився ховатися в своїх квартирах від темних зимових холодних днів під свинцевим небом. Не може ж такого бути, що лютий буде завжди? Найкоротший місяць зими, в якому все, що тобі залишається після довгої зими, це дочекатися на весну. Вона, як символ життя, обіцяє по вернути все те, що поставила на паузу зима, а лютий — це буквально фінішна пряма перед відродженням, коли ти тілом відчуваєш тепло і знаєш за припливом жвавості на рівні клітин, що це і є час прокинутися і жити далі. Можна застрягнути в своєму спальному районі на все життя, любити його і хотіти повертатися, але не можна застрягнути в лютому, любити його і хотіти, щоб він три вав, знаючи, що за ним слідує. Ні, не може такого бути, щоб лютий не закінчувався. Ми зайшли в супермаркет. Даня взяв собі пляшку рому і салат. Він ходив, тримаючи це в руках, за мною, поки я, роздумуючи, що мені потрібно на наступні дні, складав це в кошик. — Хочеш, приготую суп? — запропонував я Дані, розу міючи, що все одно немає ніяких планів на вечір. — Як у старі добрі часи, ми знову будемо їсти твою ба ланду. Те, що треба, — відповів він. 84 На вулиці вже стемніло. Ми вийшли з супермаркету і пішли в сторону мого дому, до якого хвилин десять пішки. Здійнявся вітер і хотілося вже сховатися від цієї погоди якнайскоріше в теплі. — Чув раніше прислів’я «Хто посіє вітер, той пожне бурю»? — спитав мене Даня. — Так. — Колись давно я йшов вночі з одного нічного клубу і по дорозі побачив підвал, звідки виходили люди, — почав свою розповідь Даня. — Звідти лунала музика, і люди, які виходили, були напідпитку. Це був далеко не центр міста. Я нікуди не поспішав, просто вештався, а коли зрозумів, що там вечірка, зайшов. Ніяких вивісок не було, просто підвал. Всередині він був розділений на танцпол і на та кий собі другий поверх, який можна назвати й балконом, якби він не займав половину простору від того підвалу. Тому це було більше схоже на другий поверх, ніж просто на широкий балкон. До нього йшли сходи і з нього було видно весь танцпол внизу. Коли я зайшов, то зрозумів, що під кожну другу пісню чоловіки танцюють лезгінку і що всі чоловіки в цьому місці кавказці. Всі жінки ж були, навпаки, українки. Я піднявся на другий поверх. З першого не було видно, що там відбувається. Коли я піднявся, то побачив, що там один довгий на весь поверх стіл, за яким сиділо близько п’ятдесяти людей. Чоловіки-кавказці і наші дівчата з ними. Дівчата з вигляду, як і в будь-якому іншо му клубі — достатньо легко одягнені, веселі й молоді. Я спустився назад вниз і стояв біля бару, роздивляючись це все. До мене підійшов худий низького зросту кавказець у спортивному костюмі. Його щоки були запалі, худе щети нисте лице, зачесане назад волосся. Він спитав, чи я його не пригощу. На перший погляд він здавався неприємною людиною, і я відчув інтуїтивний острах. Але в мене не було грошей, і я чомусь дістав гаманець і показав, що там буквально нічого немає, тому пригостити не зможу. Він 85 узяв мене за руку і провів до бару. Дістав з кишені своїх дешевих спортивних штанів дуже велику пачку готівки і купив нам випити. Щось почав мене розпитувати, а поки він розпитував, за його плечем весь час стояв розміром з велику шафу його друг і тихо чекав з нудьгуючим лицем. Через хвилин десять мій новий друг сказав, що йому по трібно відійти і щоб я нікуди не йшов. Підвівшись, він щось сказав своєму другові і той залишився зі мною, а коли я встав і хотів піти звідти, то ця велика шафа спитала мене, куди я зібрався. Я сказав, що на другий поверх і він пішов зі мною. Коли ми піднялися, то я вже розумів, що відбувається і просто стояв зверху, дивлячись на танцпол і попиваючи свій напій. Шафа стояла біля мене за два кроки і просто чекала щось із таким самим нудьгуючим лицем, як і до цього. Я поставив на підлогу свою склянку і, не обертаючись, з усіх сил почав бігти до виходу, розштов хуючи тих, хто трапився мені на шляху. Я вибіг з підвалу і пробіг ще напевно декілька кілометрів пустими вулицями, поки не побачив патрульну машину. Це був «Беркут». Це було давно, тоді ще в Україні був «Беркут», а ми напевно ще навіть не були знайомі з тобою. Тільки тоді я відчув себе в безпеці, обернувся і побачив, що навкруги нікого. Тільки я і патрульна машина. Ніколи не думав, що біля «Беркуту» я відчуватиму себе в безпеці. — Як ти думаєш, що від тебе хотіли ті кавказці? — спи тав я. — Я не впевнений, але думаю, що наступного ранку я би був уже їхнім клієнтом, а на одній з моїх вен красувалася би дірка від ін’єкції. Все інше, що мені приходить в голо ву — ще гірше. Але я добре знаю одне: ці люди не хотіли просто потеревенити зі мною про життя, проводячи час за коктейлем у барі. Ми підійшли до мого будинку. І почали підніматися в квартиру. — А до чого прислів’я? — запитав я. 86 — Я думав потім про тих дівчат, які були там, — відповів Даня. — Це було схоже на закриту вечірку для своїх, але де сотня кавказців могла взяти таку велику кількість молодих місцевих жінок? — Повії? — спитав я. — Але, думаю, що вони їх не замовляли, а покликали зі своїх борделів, — відповів Даня. Ми пройшли на кухню. Я почав розбирати пакет із про дуктами, а Даня, взявши склянку з шафи, сів у кутку за столом з пляшкою рому і своїм салатом. — Що ти хочеш цим сказати? — спитав я знову. — Я можу бути параноїком, але хто сказав, що моя вер сія не може бути правдою? — роздумував він. — Якщо ти зустрічаєш монстра, то навряд чи найкраще, що ти можеш зробити — це не допускати думки про те, що ти зустрів монстра. А всі ті молоді дівчата в коротких спідничках теж колись одягали такі ж короткі спіднички і, ще не вляпав шись в бруд, були відкриті цьому світу з наївною вірою, що кожний, хто їх зустріне, порадує своє око їх вродою без задніх корисливих чи насильницьких помислів. — З цим згоден, — сказав я. — Але до чого тут прислів’я про вітер і бурю? — А до того, що коли ти ведеш себе вітряно з монстром, то не чекай від нього, що він це не сприйме як сигнал до дій, — відповів Даня. Він помовчав, поки, жуючи салат, наливав собі в склянку ром, зробив ковток і, подивившись на мене, провадив далі: — Якщо тебе твоя влада запевняє, що двісті тисяч військ чужої армії на кордоні — це не за гроза, та ще й військ тієї країни, з якою у вас вже вісім років, по суті, війна, то все це якось наївно, як мінімум, а як максимум така наївність то дуже апетитно для монстра. — Ти зайшов так здалеку, що я зараз навіть не розумію, як ти це зв’язав у своїй голові... — сказав я, діставши овочі для супу і поклавши їх на кухонний стіл. Даня закінчив 87 їсти свій салат, підійшов до холодильника, дістав пляшку пепсі і сів за стіл далі пити ром. — Думаєш, я знаю? Просто лежав вчора перед сном і думав. Я так завжди думаю, коли тверезий. — Ти ж вчора був не тверезий, — зауважив я. — Значить, я так завжди думаю, коли не тверезий, — засміявся він. — Я хотів сказати, що коли на тебе ричить амурський тигр, то нерозумно робити вигляд, начебто все нормально. — А я подумав, що ти хотів сказати: якщо дівчину, одяг нену, як повія, зґвалтував маніяк, то в цьому є і її вина, — додав я. — Може, й немає, але кому від цього легше, — відповів Даня. — Добре, тепер розумію зв’язок у твоїх алегоріях, але з вітром й бурею це все ж якось не в’яжеться, — подумав я вголос. — Чому? — запитав Даня. — Все в’яжеться. Ігнорування зла теж є злом. Хто годує себе із дня в день ігноруванням реальності, того використають. Хто годує свою інфантиль ність, той робить все, щоб стати жертвою монстра. Якщо якийсь дурень готовий вручити свою долю в руки пройди світа, то нехай не дивується, що той пройдисвіт приведе його рано чи пізно просто в лапи звіра — і той з радістю з’їсть і цього дурня, і самого пройдисвіта, який його при вів. Хто посіє пройдисвіта, той отримає монстра. Тому я тепер серйозно вважаю, що Росія може напасти. — Може, ти й правий, — сказав я, закінчивши з нарізан ням овочів. — Але я все одно не розумію, як можна зв’язати в себе в голові це прислів’я, твої пригоди в тому підвалі і прийти до таких висновків. — Я теж не розумію, — промовив Даня. Після цього він одним великим ковтком допив усе, що в нього залишалося в склянці. 88 — Все ж, якщо війна почнеться, то, як думаєш, закін читься швидко? — запитав я. — Я мало що знаю про нашу армію і про армію Росії, але схоже, що довго війна тривати не може, — сказав Даня. — Але одне я знаю точно, що якщо і почнеться війна, то ми проснемося в геть іншому світі і вже ніколи не поверне мося в цей свій світ, який в нас є зараз. Мені захотілося випити, але я відмовився від цієї дум ки. Даня продовжував пити. — А якщо ж якимсь чином війна буде довгою? — за питав я. — Не знаю, але якщо думати логічно, то чим довше йде війна, тим болючіше буде після неї, — відповів Даня. А потім додав: — Якщо ми залишимося в живих. — Я не військовий і не збираюся воювати, — сказав я. — Я теж, — сказав Даня. — Тим більше, з таким прези дентом. — Може, досить уже в усьому винити Зеленського, — сказав я. — Я його не виню, він в мене всього-на-всього викликає відчуття безвиході і неприязні. А звинувачую я тих, хто за нього проголосував, — пояснив Даня. — Добре, нехай, — відрізав я. — За десять років я від тебе тільки й чую, які люди придурки і як влада хоче нас обдурити, тому нічого нового. — І коли я був не правий? — запитав з посмішкою Даня, додавши іронічно: — Але за ці десять років вперше, якщо я нічого не забуваю, на кордон прийшли двісті тисяч ро сійських вояк і стоять там вже місяць, а всі роблять вигляд, що нічого не відбувається. — Це правда, — погодився я. — Мені сьогодні ще й на писала Марго. Запропонувала зустрітися ще раз перед її вильотом в Дубаї... — додав я після деякої паузи. — Я тут саме подумав, — сказав Даня з паузою. — Мож ливо, вона тобі Богом була послана не для того, щоб ти 89 перестав нарешті вірить у казки про чисту любов без мер кантильності і вигоди, а для того, щоб дати тобі знак перед катастрофою, яка змінить наш із тобою світ назавжди і ти ще встиг би щось зробити перед цим. — Що? — спитав я. — Я не Бог, я не знаю, — відповів Даня. — То що хотіла Марго? Щоб ти її в аеропорт провів? — Звідки ти знаєш? — запитав я. — Вона ще гірша, ніж я думав, — сказав, засміявшись, Даня. — Я сказав перше, що прийшло в голову, але смішно, що це і є правда. Коли вона вилітає? — В понеділок. Ввечері. — Ідеальний день, щоб з’їздити в Бориспіль і поди витися на щасливих людей, які поїдуть подорожувати, а потім, гарно подивившись на них, повернутися на цей жахливий район у цю жахливу квартиру, — сказав уже до статньо сп’янілий Даня. — Де мене чекатимеш ти. Ось це дійсно жахливо, — від повів я, підійшовши до плити подивитися на суп. — Коли вже буде готовий суп? — Недовго ще... — відказав я.