10.02.22

Після роботи я поїхав на зустріч з Марго. Я вирішив в той день працювати з офісу. Дякуючи Ковіду, я тепер міг сам обирати: працювати з офісу чи з дому. В офісі з моєї команди не було нікого, але я все ж таки спитав у чаті, чи хтось розглядає варіант на пару тижнів виїхати з Києва. Ніхто не розглядав. Я їхав у метро і думав, як я не люблю метро, але зато ри я не любив ще більше. З Марго ми познайомилися на психологічних курсах, куди я пішов, тому що не знав, чим себе зайняти, а вона починала вчитися на психотерапевта, можливо, з тої самої причини — щоб себе чимось зайняти. Я подумав, що хай які вони різні не були б з Данею, але вони були схожі в тому, що не мали ні роботи, ні сім’ї. Чому вона спілкувалася зі мною? Чому я хотів спілкуватися з нею? Вона мала все те, що мене причаровувало. Витон чену вроду, яка таки заслуговувала на дорогу косметику, дорогі перукарні, дорогі речі, spa-салони і все в такому дусі. «Тридцять два роки» — подумав я. Вона була на два роки старша від мене. Даня казав правду, що вона пташка не мого польоту, але він також мав рацію, що вона старіє. Якою ж вона була в двадцять п’ять? Вона виросла в бідній сім’ї в Донецькій області. Вона розповідала, як її батько тяжко працював і відкладав на те, щоб відправити її вчи тися до Донецька. Але поїхала вчитися до Києва. Потім працювала клерком в офісі. Потім зустріла чоловіка, який давав їй все, що вона хотіла. Вона розповідала мені про нього і його важкий шлях, його бізнеси — хвалила його, але потім розповідала про когось на «тойоті». Квартира, машина і не зрозуміло скільки тисяч доларів щомісяця на 57 таку гарну жінку для її коханця було приблизно такими ж витратами, як мені два-три рази повечеряти в ресторані, як ми вчора повечеряли з Данею. Мені не подобалося, що світ так влаштований. Але мені також не подобалося, що мене звабив зовнішній блиск. «Кокетлива елегантність», — подумав я. Як же вона уміла граційно підкреслювати себе. Ці рухи, міміка, легкі дотики, що завжди ненароком ви ходили в неї самі собою дуже легко. Природно. Це гіпно тизувало. — Привіт, — вона зняла куртку і повісила її на стільчик, який на неї чекав, як і я. Ми зустрілися в «Львівських кру асанах» на Либідській, неподалік, де вона жила, якраз на впроти «Оушен Плази», де ми вчора були з Данею. — Як ти? — спитала Марго. Я почав розповідати про своє життя за останні дні, лов лячи себе на думці, що навіть мій голос змінюється, коли я з нею розмовляю. Що зі мною не так? Але як я не старався, в мене не виходило говорити якось інакше. «Львівські кру асани» — що це за забігайлівка, чому не можна було піти в краще місце? Ми пили чай. Що я взагалі тут роблю? Але я продовжував розповідати, а вона так уважно слухала. Ми згадали декількох знайомих і поговорили про нашу минулу групу на курсах. Я розпитав про її плани на по дальше навчання. — Так, весною, а зараз я поїду на місяць з країни, — ска зала вона між іншим, розповідаючи щось про свої плани на весну. — О, клас. Куди? — спитав я. — В Дубаї, — відповіла Марго. — Надовго? — На місяць, напевно. Я тобі дещо розповім, — сказала вона і зробила коротку паузу. — Насправді ми виїжджаємо з країни через ситуацію, яка склалася. В мого коханого є знайомі в Генштабі і в нього є контракт на замовлен ня з Міністерством оборони. Він з ними працював. Чи 58 працює, — додала вона невпевнено. — Є інформація, що Росія нападе. Поки що невідомо, що саме і як, але є така інформація, що точно щось буде. — Коли ви їдете? — спитав я. — Я вилітаю через чотири дні. Він має прилетіти числа двадцятого. В нього є квартира в Дубаї, я буду його чекати там. — А чому б вам разом не полетіти? — спитав я наївно. Марго зробила паузу і посміхнулася. — Бо в нього є ще сім’я, — сказала вона. — Я тобі не говорила? — Говорила, але я думав, він розлучений, — сказав я своїм неприродним голосом і хотів провалитися крізь землю, що не думаючи спитав про це. — То що, серйозно є небезпека? — спитав я, кваплячись, щоб перевести тему. — Напевно є. — відповіла Марго. Додому я їхав також спочатку на метро, а потім ще на трамваї. Було вже близько десятої вечора, тому в тран спорті я міг присісти. Я завжди насолоджувався вечірнім Києвом ще із тієї причини, що місто сповільнювалося, ву лиці пустіли. Коли менше людей тебе оточує, то стає віль ніше дихати. Коли їх менше, ти звертаєш увагу на деяких з них. Все ж, найбільш самотнє місце у світі — це натовп. Можливо, місто тому й дарує це відчуття твоєї невиди мості одночасно з відчуттям різноманітності можливостей для зустрічі з ким завгодно. Ти проходиш повз одного, проходиш повз іншого. Долі тисяч проходять повз тебе, і навіть якщо ти звернеш на когось увагу в натовпі, то через двадцять секунд це забудеться і більше ніколи не згадає ться. Так як і ти забудешся, якщо навпроти тебе такий самий пасажир розглядатиме твоє лице до того моменту, поки ти не подивишся на нього. Ти вийдеш на наступній станції, а він буде розглядати лице когось наступного. Ви просто пасажири в одному вагоні. 59 — Я читав про Чеченські війни, поки ти знущався і при нижував свою самодостатність зустрічами з тими, хто тебе ніколи не зможе оцінити, — сказав епатажно Даня, зустрі чаючи мене своїм підбитим оком під чубиком і голим торсом в татуюваннях. — Я бачу, тобі не холодно. — Я обожнюю ці теплі, як парники, хрущовки, — відпо вів Даня. — Що будемо їсти? — Ти знущаєшся! — сказав я йому незадоволеним то ном. І подумав, що треба було десь поїсти по дорозі. — Давай пити чай. Є дещо обговорити, — сказав бадьо ро Даня і додав: — Бачиш, в кого вона тебе перетворює. — В кого? — спитав я приречено в відповідь на дозу пасивної агресії. — На закомплексованого ображеного на життя хлопчи ка, який ніколи не задоволений тим, що він має, хай як би його похвалили за це, — сказав Даня і через пару секунд додав, поплескавши мене по плечу: — Ти, може, і бідний, але не дешевий. — Давай без цих кліше, — сказав я, відкривши холо дильник, щоб зрозуміти, що можна з’їсти, навіть не піді гріваючи. — Я дзвонив Артуру і Владу сьогодні. — І як вони? — спитав Даня. — Ми завтра їдемо до Артура і Шаіри додому. — В Бучу? — спитав Даня. — Надіюсь, їдемо з Владом, тому що трястись по автобусах у п’ятницю ввечері я не готовий. — Так. — А чому не в суботу? — Влад забирає в суботу Софію, — відповів я. — Добре, все одно треба довести всі справи з весіллям до кінця, — сказав Даня, сидячи на моїй маленькій кухні вже в футболці. — Зробити тобі чай теж? — Марго виїжджає в Дубаї. Її чоловік, — я зробив пау зу, — має знайомих в Міністерстві оборони, які сказали, що буде війна. 60 — Це те, про що я хотів поговорити. Я подивився нови ни, чув про телеканал «Дождь»? — запитав Даня. — Ні. — Неважливо. Я натрапив на них на ютубі, російські ліберали, опозиційний канал. Дивився години чотири, випуски за останні дні. А потім, якраз перед тим, як ти прийшов, читав про Чеченські війни. Спочатку, правда, почав з війни в Грузії, але суть в іншому. Якщо ще точніше, я почав читати ще з біографії Путіна. — А це ще для чого? — спитав я, присівши за стіл на впроти Дані. — Тому що я нічого не знаю про Путіна. І якщо хтось і буде приймати останнє рішення, то це, очевидно, він. — І що ти дізнався? Що він російський диктатор? Що ще можуть сказати опозиціонери? — поцікавився я з по смішкою. — А тобі не цікаво, чи він може напасти на Україну і чи він готовий до великої війни? Знаєш що? — Що? — Я думаю тепер, що може напасти, — сказав Даня. — Для чого? Кому це вигідно? — Хто його знає, — відповів Даня. — За декілька годин ютубу і вікіпедії зрозуміло не багато. Я ще подивився їхню зустріч із Зеленським в Нормандському форматі. Він точно не ставиться серйозно до Зеленського. Це було дуже чітко видно. — Щось відбувається, чого ми не знаємо, — сказав я. — Чому Сполучені Штати прислали літак зі зброєю? Чому їх розвідка попереджає про можливість вторгнення так відкрито? — запитав Даня. — В них не той авторитет, щоб говорити просто так. — І чому в мене на роботі пропонують варіанти виїхати, а потім Марго розповідає мені те, що розповіла? — спитав я у відповідь на питання Дані. — Тому що щось відбувається, — сказав Даня. 61 — Цікаво, що говорять по наших телеканалах, — від повів я. — Мені позавчора барменша сказала, що Зеленський сказав, що хвилюватися немає причин, — Даня зробив па узу. — Я перед російськими новинами «Дождя» спробував подивитися наші новини, але там, навпаки, розповідали, як все мирно на кордоні з Кримом. А російські ліберали якраз нагнітають по повній. — Якби була реальна загроза, то логічно для нашої вла ди попереджати про це, — зауважив я. — Або, навпаки, логічно не попереджати, — сказав Даня. — А сама наявність російських вояк на нашому кор доні так довго — це не попередження? — Схоже, щось буде, — сказав я знову. — От і я про це, — відповів мені Даня. — Напевно, справа все-таки в Донбасі. Якщо і нападати, то щоб закрити це питання вже назавжди, — подумав я вголос.