09.02.22

— Я йду за шмотками, — сказав я Дані крізь двері, посту кавши в його кімнату о п’ятій вечора. — Як твоє обличчя? — Болить, — відповів він з-за дверей. — Нічого, до весілля пройде. Даня вийшов в одних трусах з кімнати. Вигляд мав та кий: гематома під оком і розбита губа. Він пройшов повз мене на кухню. — Ти зі мною? — спитав я. — Куди ти йдеш? — Купити сорочку і краватку на весілля Артура. — А костюм в тебе є? — спитав він. — Є. А в тебе? — Немає. — Тобі потрібен костюм, — подумавши, сказав я. — Не думаю. В мене ще не було в житті ні одного ко стюма, і весілля не привід його купляти. — Тоді що є привід для костюма, якщо не весілля? — запитав я. — Може, отримання Нобелівської премії, чи хоча б Пулітцерівської, але точно не весілля, — відповів Даня, прямуючи назад до себе в кімнату. — Я з тобою, але тільки якщо зайдемо десь поїсти, — додав він. Я пішов у свою спальню, щоб знайти старі сонцезахисні окуляри. Це були старі, але непогані окуляри з коричне вим склом, а не чорним, тому я подумав, що Даня зміг би прикрити ними свій фінгал і щось бачити ввечері. — Ось приміряй. — Ти хочеш, щоб я ввечері носив окуляри? Вже майже темно. 50 — Це краще, ніж лякати людей. Треба закрити якось око. Вигляд у тебе, чесно кажучи, неприємний. А так будеш як рок-зірка, — спробував я його запевнити, що так може бути краще. Даня надягнув светр, накинув пальто і приміряв окуля ри. Підійшов до дзеркала, рукою прибрав чуба і погодився зі мною, що дійсно краще. Ми взяли таксі та їхали в «Оушен Плазу». Ми стояли в заторах, але фактично не розмовляли. Вчора ввечері, повернувшись, поки Даня їв на кухні і сварився на п’я ниць, які його побили, він у кількох словах розповів все, що з ним сталося. Після цього я зателефонував Владу, і ми вирішили після весілля Артура поговорити з Данею і запропонувати пройти реабілітацію, при тому вдатися до всіх маніпуляцій і ультиматумів, які зможемо придумати. Ми вже під’їжджали до «Оушен Плази», коли Даня раптом спитав мене: — Як думаєш, Влад міг би покласти мене в свій рехаб безкоштовно на деякий час? — Думаю, міг би, — відповів я, дуже здивувавшись та кому питанню. — Тоді після весілля. В кінці лютого, — підсумував він. Я був вражений цим питанням, але вирішив нічого більше не питати, тільки сказав йому, що це правильний вибір і що давно вже пора. Він не відповів на це нічого. В той вечір ми купили кожному по сорочці і краватці. Дані під джинси, мені під костюм. — Завтра буду вечеряти з Марго, — сказав я Дані, підні маючись на ескалаторі на поверх з ресторанами. — А сьогодні будеш вечеряти зі мною. Нарешті я поїм, — відповів Даня, прямо говорячи, що все, що його зараз ці кавить, це їжа. — А коли весілля, двадцятого? — спитав він після короткої паузи. — Так. Буде в Бучі. Вчора говорив з Владом, йому вже сказав Артур, що ресторан замовили. 51 — Ну правильно, де збираються жити, там треба й свят кувати. Коли будуть розлучатися, то тоді нехай розлуча ються в Києві. — Чому? — спитав я. — Розлучення — це початок якоїсь нової романтичної історії. Для таких починань краще вибирати більші міста. — Буча — це майже Київ, — сказав я. — Майже, — відповів коротко Даня. — Незрозуміло все-таки, чому ти такий впевнений, що вони розлучаться? А якщо навіть і так, то що? Історії по чинаються і закінчуються. — Можливо, не розлучаться. Можливо, хтось з них по мре до цього часу, — сказав цинічно Даня. Ми зайшли в ресторан, зробили замовлення. Даня не знімав окуляри, але всім, хто його бачив, було видно, чому він їх носить. При цьому, як мені здавалося, його облич чя хоча б не викликало відрази. Принаймні, в мене не викликало. — Вона не твого польоту пташка, — після декількох хви лин в тиші сказав мені Даня. — Хто? — Марго. — Я знаю, — відповів я з легкою посмішкою. — Ми про сто друзі. — І в чому ваша дружба? — Нам приємно спілкуватися. — Ні, — заперечив він. — Ось ми з тобою друзі. Але ти навіть боїшся собі зізнатися, що хочеш сексу з нею. — Якщо навіть так і є, то це неможливо. — Тобі подобається в ній те, що ти просто такого ніколи не бачив. Дорога машина, дорогі прикраси, дороге жит тя — вона заплатить сто доларів за стейк і не поперхнеть ся. А ти поперхнешся. Тобі подобається в ній її зовнішня елітність. — Елітність, — посміявся я з цього слова. 52 — А що ні? Наскільки я пам’ятаю, вона утриманка. Скільки їй років, тридцять? — Тридцять два. — Ну тоді краще подаровану квартиру оформити на себе, якщо вона це ще не зробила, — підсумував Даня. — Можеш по-дружньому їй це порадити. — Оформила вже на себе, — і я знову посміхнувся. — Тобто ти хочеш сказати, що коли вона набридне своєму коханцю і залишиться сама, то ти був би не проти зав’язати з нею стосунки? — Даня зробив ковток чаю, який йому вже принесли. — Підібрати її. Впевнений, вона ще буде ефектною. Ще й з квартирою. Але «лексус» вам до ведеться продати і купити щось бюджетніше — «фіат» чи «рено». По неділях, коли ви будете їздити в гіпермаркет закупити гречку і макарони, вона буде ненавидіти тебе за ці злидні і себе ненавидіти за таке життя. Вона завжди буде пам’ятати смак стейка за сто чи двісті доларів, як, зав’язавши, наркоман вічно пам’ятає кайф, від якого був змушений відмовитися. Щоб зберегти такий шлюб, вам потрібно буде податися в свідки Єгови чи щось таке. — Як для людини з розбитим лицем, ти досить нахаб ний, — відповів я знову з посмішкою. — Ні, друже, мені просто вона цікава. Вона хороша людина. Точно краща, ніж ти, — засміявся я. — Але ти попав в точку з «фіатом» чи «рено». Марго колись мені розповідала історію про одного залицяльника, і було видно, що він їй подобаєть ся. Був в них роман чи ні, не знаю. Вона підсумувала все фразою «І що я буду робити з його тойота кемрі?» А в мене навіть «тойоти кемрі» немає. Було видно, що вона тяжіла до нього, хоча пояснити не могла. Ми завжди купляємо кота в мішку, коли закохуємося. Він працював простим робітником десь за кордоном. На заробітки їздив. З її слів, він був майже ідеальним, але все це швидко закінчилося. — Подобаються мені люди, які вірять в дружбу між чоловіками і жінками. Це навіть фантастичніше за роз 53 махом, ніж віра в фемінізм чи кохання з першого погля ду, — сказав Даня, коли перед ним поставили його стейк із сьомги. — Чи у вегетаріанство, — додав він, починаючи їсти свій стейк. — Якщо не звертати увагу на стать, то можна в людині побачити людину перш за все, — відповів я. — А якщо звертати увагу на стать, то не можна? Можна теж, — відповів він сам собі і продовжив з короткою пау зою. — Але спочатку вам можна переспати, щоб не відво лікало, а потім вже розглядати її прекрасну душу, шукаючи там людяність. Можеш називати це запрограмованістю від природи. Я десь чув, що нас робить людьми те, що ми вищі за наші інстинкти. Не впевнений, що ми можемо бути вищими за них, а якщо й можемо, то за рахунок тих самих інстинктів. Ми з’являємся на світ завдяки інстинкту. І зверни увагу, як неприємно жінці, якщо вона відчуває, що неприваблива. На цьому побудована вся індустрія краси. — Як ти не виріс маніяком? — Звідки ти знаєш, шо я не маніяк? — запитав і засмі явся Даня. — Маніяк бачить те, що хоче і бере це. Між ім пульсом і реакцією ніякої затримки. А в нас з тобою між імпульсом і реакцією культурно-соціальна прелюдія. Ця прелюдія — ось це дійсно місце, де в людині можна поба чити людське, а не намагатися проігнорувати, що проіг норувати не можна. — Даня закінчив зі стейком, поклав виделку і відкинувся назад на спинку стільця. — Що ти будеш дарувати на весілля? — Не знаю, може, щось для дитини. — Можна не вгадати. Якби це була їх п’ята дитина, то їм би вже було все одно, а так вони будуть хотіти походити повибирати. — Може, давай скинемось їм на путівку на море кудись? Ти, я і Влад. В Єгипет, там тепло зараз. — Гарна ідея, — сказав я.— Але треба обговорити з Ар туром. 54 — Так, сюрприз точно не вийде зробити з таким пода рунком. А можеш зібрати всіх, щоб ми обговорили? — Ти з Артуром дружиш довше всіх нас. Чому ти не хочеш йому написати? — Тому що наша дружба доживає останні дні в перед смертних конвульсіях. Не хочеться псувати собі настрій спілкуванням з ним, — відповів Даня. — Добре, я переговорю з ним. — Мені ще треба буде позичити гроші у Влада їм на подарунок, — невдоволеним тоном додав Даня. Ми розрахувалися і вийшли з ресторану. Спускалися по ескалаторах на нижній поверх за продуктами до су пермаркету крізь блискучі бутіки. — У нас в компанії вважають, що є загроза нападу Росії. Запропонували декілька варіантів для виїзду на два-три тижні, поки не стане зрозуміліше, — сказав я Дані. — Куди виїхати? — Болгарія і Польща. Або Західна Україна. Оплачують готель і переліт. — Клас, їдь, а я поживу в твоїй квартирі поки що, — зрадів він. — Нікуди я не поїду. Ти що, серйозно думаєш, що може бути війна? — Я чув, що вона вже йде, — іронічно сказав Даня. — Можливо, там буде щось масштабніше. — Подумавши, додав Даня. — Я, чесно кажучи, не здивуюся. — Ти уявляєш, що в Києві можуть бути російські тан ки? — спитав я, посміхаючись. — Ось вийдемо ми зараз, а там танк російський... і що він буде робить в такому ве ликому місті? Стріляти по будинках? Чи уявляєш, як ра кети летять на місто? Що вони будуть запускати ракети по будинках? — Вони можуть заїхати зі сторони Білорусі на кіломе трів тридцять, щоб трохи полякати, як було в Грузії, — відповів Даня. 55 — Їхати на Київ — це безумство, — сказав я. — А обстрілювати Київ? — спитав Даня. — Може, військові аеродроми чи щось типу того, але ж не Київ, — сказав я. — Це неможливо. Ми спустилися в супермаркет. — Ти військову кафедру проходив? — запитав Даня. — Ні. А ти стоїш на обліку в військкоматі? — Ні, — відповів Даня. — Ну тоді ми в безпеці, — підсумував я. Ми ходили по супермаркету, складаючи у візок то одне, то інше. — Скоріше всього, все обмежиться Донбасом, — ска зав Даня. — Половина Донецька вже проживає в Києві чи Харкові й так. — Значить, приїде й інша, — сказав я не думаючи, зу пинившись біля томатного соку й вибираючи, який саме взяти. — Якщо всі ці російські військові на кордоні почнуть проривати кордон, то люди в Росії вийдуть на мітинги проти війни, — сказав Даня і зняв окуляри. — Надінь їх, — сказав я, після чого Даня подивився роз дратовано на мене своїм червоним оком і надів їх знову. — А взагалі-то, треба буде подивитися новини, — сказав Даня.